У ХІІ ст. набули значного розвитку місцеві архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська.
Характерними пам’ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-ві роки ХІІ ст.).
З-поміж світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X –початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.
15/16. Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та ін.
Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі вважається «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича.
Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон, автор визначної пам’ятки вітчизняної писемності – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви.
У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури – літописання («Повість временних літ», 1113 р.).
Цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст.
Після запровадження на Русі християнства з’явився новий вид літератури – житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалося про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. На початку XIII ст. склався «Києво-Печерський патерик» – збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм.
Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1187 р.)
Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.
Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд із Десятинною церквою, школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також географію, історію. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, яка «прийшла» разом із церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладалася й іноземна література.
Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для підготовки освіченого духівництва.
У 1086 р. на Русі була заснована перша школа для дівчат. Її фундатором стала дочка Всеволода Ярославовича Янка.
Головними поширеними на той час науками були богослов’я, філософія, історія. Відомості з природознавства та космології черпалися з перекладних книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувалися «Статут Володимира Мономаха» та збірка норм давньоруського права – «Руська правда».
При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища, в яких відкривали скрипторії – книгописні майстерні, де переписували книги Св. Письма, псалтирі, писання отців церкви та іншу богослужбову літературу.
Найдавнішою і найвідомішою пам’яткою книжкового мистецтва Київської Русі є «Остромирове євангеліє», написане дияконом Григорієм у 1056–1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира.
До наших днів дійшло близько 400 пам’яток києво-руської книжної культури, і ця кількість дає уявлення про розмах київської книжної культури до навали монголо-татар, що спалили чи не все, що могло горіти.
17..
З художніх ремесел найбільшого розквіту на Русі досягли литво, ювелірна справа, склоробство, виготовлення кераміки, різьба по дереву і кості. Давньоруські майстри швидко опанували ливарне мистецтво і стали створювати високохудожні вироби — від ґудзиків до церковних дзвонів; ювеліри навчилися виготовляти оригінальні прикраси, наприклад браслети, із зображенням казкових персонажів, птахів, звірів, музикантів і танцюристів. Використовуючи техніку скані, штампування, тиснення, ювеліри могли на виробах площею в декілька квадратних сантиметрів розташовувати складні орнаментальні композиції із золота й срібла, заповнені коштовними міні — квітами. Однак вершиною їх майстерності стали витвори з перебірчастої емалі, які прикрашали діадеми, гривни та інші коштовності.
Крім орнаментів, велике значення в давньоруському декоративно-ужитковому мистецтві надавалося поєднанню кольорів. Традиційним було сполучення синьої, жовтої, червоної, білої, зеленої та коричневої барв. Таке поєднання їх утворювало тонку, яскраву, але не контрастну гаму кольорів, що надавало художнім виробам особливої естетичності, привабливості, чарівливості.
Особливістю ужиткового мистецтва цієї доби було й те, що елементи язичницької та християнської символіки часто в ньому поєднувалися, навіть в одних і тих же предметах, немов би підкреслюючи цим плідність неперервності процесу поступального розвитку вітчизняної культури.
Про високий рівень розвитку культури в Київській державі свідчить також розповсюдження в ній ткацького промислу, передусім виробництва тканин з льону та конопель. Незважаючи на те, що багато тканин стародавні купці привозили з-поза кордону, в основному з Візантії, чимало продукції текстильного виробництва виготовлялося самими русичами. Перші ткацькі верстати і навіть цехи з’явилися на Русі ще з домонгольських часів, де ткалися килими, сукна, рушники, здійснювалося шиття, вишивання золотом або сріблом та відтискування на білому полотні певних орнаментів за допомогою набору спеціальних кліше. У народному побуті праукраїнців вибійки частіш за все використовувалися для оздоблення хат: наносилися на перини і наволоки подушок, прикрашали накривки, фартухи, фіранки. Вони мали форму рослинного та геометризованого поєднання (кіл, крапок, трикутників, ромбів і зірочок) орнаментів або створювалися у вигляді їхньої комбінації.
З давніх-давен Русь славилася своїми вишивками. Вишивалося й різноманітне церковне начиння: корогви, ризи, плащаниці; вишивався пишний княжий одяг. Для цього використовувалися шовк, золото, срібло та складні технології вишивання. Визнаними центрами виготовлення церковного одягу і начиння були монастирі Києва, Чернігова, Галича, Володимира та інших міст. Широкого розповсюдження серед праукраїнців Русі набули вишиванки, які і сьогодні залишаються визначним атрибутом національного вбрання українців.
Походження вітчизняного килимарства, як і деяких інших галузей матеріального і духовного виробництва, більш складне. В літературі його зародження іноді пов’язується з тривалим перебуванням на землях Русі кочових племен. Звичайно, впливи племен, тим більш сусідніх, завжди мали місце, однак дослідження свідчать, що корінне населення, особливо південних і південно-західних земель, і само вівчарювало та виробляло з вовни тканини, у тому числі й добротні килими.
Високою якістю вирізнялися й інші вироби Київської Русі, у першу чергу, витвори художнього ремесла і хутро, що широко поставлялися за кордон. Речі, виготовлені з золота й срібла, прикрашеного черню: персні, браслети, хрести, сережки — колти, а також діадеми, рясни, барми, образки, медальйони і сьогодні зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.
Основною прикрасою храмів були ікони. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Із художників того часу відоме ім’я Алімпія Печерського, який навчався у візантійських майстрів, що оздоблювали Києво-Печерську лавру. Також відоме ім’я Григорія-іконописця. У ІХ – Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий і мозаїчний живопис
Зі спустошених ордою країв, де загарбники знищили ґрунт для подальшого повноцінного розвитку культури, києво-руські традиції відроджуються у Галицько-Волинській Русі, що встояла в зіткненні з ворогом. Центром давньоруської культури стає давній Галич. Але й на теренах Русі Київської залишилися, нехай ї нечисленні, пам’ятки культури й культурна традиція, носієм якої було місцеве населення. Монголо-татари були в цілому відносно віротерпимі й дивилися на завойовані землі лише як на постійне джерело данини, що утримувало завойовників від повного спустошення підкорених земель.
Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою.
У ХІІ–ХІІІ ст. у Галицько-Волинській землі розвивається власна архітектурна школа.Давню історію мають архітектурні традиції західноукраїнських земель. Вони складались упродовж віків на основі національної культури давніх слов’ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи, а також мусульманського Сходу.
За часів Данила та його наступників розвивалися архітектура і живопис. Відбувалося активне містобудівництво, будувалися старі та зводилися нові фортеці. Друга половина XIII ст. позначена будівництвом кам’яних замків у Хотині, Луцьку, Кременці. Споруджувалися храми, зведення яких спиралося на використання елементів візантійського стилю у поєднанні з західно-та південноєвропейськими тенденціями у архітектурі. Із архітектурних пам’яток галицької школи у перебудованому вигляді до наших часів збереглася церква Пантелеймона у Галичі (близько 1200 р.).
Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам’яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160 р.), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву в Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоча його первісний вигляд змінили численні перебудови.
Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства, яке також сягає корінням найдавніших часів. Воно розвивалось у традиційних для Середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису. До відомих пам'яток давньоруського живопису належить зображення Волинської Богоматері (XIII ст.). Майстерними зразками книжкової мініатюри прикрашене Галицьке Євангеліє (1283 р.)
Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі.
Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.
Покровителем освіти і письменства був волинський князь Володимир Василькович, «книжник великий і філософ».
Визначною пам’яткою писемності Галицько-Волинської Русі є Галицько-Волинський літопис, який, на думку дослідників, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років – від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261), у другій – події 1262 (?) – 1291 pp.
Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалося досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени.
Мозаїка – зображення і орнамент із кусочків різнокольорового натурального каміння, скла (смальти), кераміки. У Київську Русь мозаїка з натурального каменю прийшла в Х столітті після прийняття християнства, але через відсутність потрібного матеріалу особливого поширення не набула. І лише з появою в Києві виробництва скляної смальти в церквах з’являються мозаїчні панно. Софійський собор став першим руським храмом, прикрашеним мозаїкою.
Фреска – живопис на сирій штукатурці.
Отже, на церковні розписи, фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, архітектурні будівлі того часу великий вплив мала візантійська культура. Поступово складається і самобутня архітектура та живопис Київської Русі.
Отже, розглянувши процеси становлення та розвитку основних складових матеріального і духовного виробництва Київської Русі, слід зазначити, що її культура була надзвичайно високою, сягала європейського рівня.
Києво-руська культура стала першим по-справжньому історичним етапом формування власне української культури, яка вирізнялась високою духовністю, релігійно-практичною спрямованістю, моральною досконалістю, відкритістю, готовністю сприймати культурні досягнення інших народів.
Свої традиції у Галицько-Волинській Русі мали художня обробка дерева, ливарництво, ювелірне мистецтво, ткацтво, килимарство.
Похід польського короля Казимира із уграми на західні українські землі у 1349 р. призвів до занепаду Галицько-Волинського князівства. Внаслідок політики обмеження прав місцевого українського населення, до якої вдалися король і його наступники, у 1387 р. Галичину було віднесено до складу Польської держави.
Отже, культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культурний розвиток України. Їй належала істотна роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі колонії, коли щодо України проводилася політика національної асиміляції як польської держави, так і Російської імперії.
Давньоруська культура – одна з найяскравіших сторінок історії культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовувалися всіма поколіннями давньоруської й української народностей. Культурна спадщина ІХ – ХІІІ ст. стала основою національної культури доби Пізнього Середньовіччя.
19. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту, на чолі з виборним королем, спільним сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більш зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї тепер відходили всі українські землі, що належали литовцям. Польські магнати і шляхта посилили в Україні соціальний і національний гніт, гальмували розвиток культури. Кінець ХVІ ст. став часом повного торжества прав і привілеїв шляхетського стану в Україні. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову, навіть католицьке віросповідання. Керуючись становими інтересами, національна шляхта підтримувала закріпачення селян і дедалі більше віддалялася від свого народу. В українських землях поступово поширювався католицизм. В Україні виникла надзвичайно напружена ситуація. На захист православної віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати, наприклад, князь К. Острозький, більшість православного духовенства. Отже, напружена соціально-політична ситуація, що виникла в XVІ — на початку XVІІ ст. в Україні, рельєфно відбилася на стані духовного життя українського народу і, як наслідок, — на розвитку української культури. ВУкраїні до кінця ХVІ ст. майже не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Тому українська молодь вже з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання у коледжах й університетах Західної Європи. Там вона прилучалася не тільки до передових знань, але й до європейської культури, гуманістичних ідей епохи Відродження. Згодом, повернувшись на Батьківщину, ці знання та ідеї вміло використовувалися нею в процесі розбудови духовного життя України.
Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич). В 1470 р. Ю. Дрогобич отримав у Краківському університеті ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, до Болонського університету — одного з найстаріших і найбільш знаменитих в Європі. В ньому він викладав, а потім склав іспит на звання доктора мистецтв і медицини і став ректором університету.
Найвідомішою з друкованих праць Ю.Дрогобича є «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, док тора мистецтв і медицини Болонського університету». Він доводив, що людина здатна пізнавати світ і ця здатність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить силам безвідносно до велінь Бога, тобто підходив до вирішення проблем пізнання природи, з’ясування суті історії, держави і влади зі світських, а не теологічних позицій.