63. Ве́лесова Кни́га (Влес-Книга, Влес книга, Vles Book, Veles Book, скорочено ВК) — збірник молитов, легенд, оповідань про давню слов'янську історію написаних на праукраїнській (давньоукраїнській) мові. Датування пам'ятки спірне. Одні вважають її найдавнішим язичницьким писемним трактатом 10 століття, інші — підробкою кінця 19 — середини 20 століття[1]. Місцем укладання пам'ятки називають Полісся[Джерело?], Новгород. Події, що описані у Велесовій книзі, охоплюють період приблизно від 7 ст. до н.е. до кінця IX ст. н.е. Назва книги пов'язана з іменем слов'янського бога Велеса (бога достатку, худоби і торгівлі).
Усі відомості про історію тексту до моменту публікації виходять від емігранта, автора художніх творів та творів зі слов'янського фольклору Ю.П.Миролюбова.
Згідно з його розповідями, Велесова книга була знайдена у 1919 полковником Добровольчої армії Алі Ізенбеком у розгромленій поміщицький садибі у селі Великий Бурлук на Харківщині. Текст ВК був вишкрябаний шилом чи випалений на березових (за іншими даними дубових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до 1 см, після чого покриті лаком чи маслом та нанизані на ремінець. У 1925 Ізенбек оселився у Брюсселі, де познайомився з Юрієм Петровичем Миролюбовим — білоемігрантом з України. За освітою Миролюбов був інженером-хіміком, але дуже цікавився слов'янськими старожитностями. Подальша доля Велесової книги тісно пов'язана саме з цією постаттю.
Миролюбов так викладає обставини знахідки:
Ізенбек знайшов їх у розграбованій садибі не те князів Задонських, не те Донських або Донцових, не пам'ятаю, так як сам Ізенбек точно не знав їхнього імені. Це було на Курському або Орловському напрямку. Господарі були перебиті червоними бандитами, їх численна бібліотека позграбована, подерта, а на підлозі валялися розкидані дошки, по яких ходили неосвічені солдати і червоногвардійці до приходу батареї Ізенбека.
З 1925 р. по 1939 р. Миролюбов намагався реставрувати дощечки, переписувати їх, розшифровувати і фотографувати. Ізенбек не дозволяв виносити дощечки зі свого приміщення та відхилив пропозиції бельгійських вчених, які хотіли займатися вивченням дощечок. Миролюбову вдалося переписати більшу частину і зберегти достатньо чітке зображення однієї з табличок і ще кілька (до шести) менш чітких. Якісне фото було зроблене лише з 16-ї дощечки, яка й дала назву книзі (текст цієї дощечки починається словами: «Влес книгу сію»). З початком Другої світової війни, у 1940 р. у Брюссель прийшли німці, а у серпні 1941 року Ізенбек помирає, і таблички безслідно зникають.
Окрім Миролюбова, дощечок ВК ніхто не бачив.
У 1954-59 рр. частина ВК була опублікована у журналі «Жар-птица» у Сан-Франциско. Редактор журналу А.А.Куренков отримав тексти ВК від Миролюбова. Після цього дослідженням ВК почав займатись М.Ф.Скрипник, який також отримав копії переписаних Миролюбовим текстів. Він опублікував тексти ВК у Канаді, у 70-х роках 20 ст. Саме це видання Скрипника вважається найбільш повним та точним.
64. Вирішальне значення в культурному розвитку Київської держави відіграли далекоглядні реформи Володимира Великого, а саме, запровадження християнства (988—989) та проведення адміністративної і військової реформ, які були продовжені і розвинені його сином Ярославом Мудрим. В результаті цих реформ Київська держава стала єдиною і могутньою, як ніколи. Вона набула великого міжнародного авторитету і широких міждержавних зв’язків. З її можновладцями прагнули ріднитися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси1. У часи правління Володимира і Ярослава Русь могла диктувати свої умови навіть Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство. суттю військової реформи стала ліквідація племінних збройних формувань і створення загальнодержавної системи оборони. Володимиром Великим на європейський зразок була побудована величезна за розмахом (майже на 1000 км), складна і розгалужена система фортець, укріплених міст, валів і ровів, що мала захищати Русь від печенігів. Позитивні наслідки цього нововведення не заставили довго чекати. Хреститель Русі також створив феодальну організацію війська, особливістю якої стало наділення землею за військову службу. В результаті військо стало опорою великого князя, а племінна і варязька еліти, котрі часто виявляли незадоволення діями центральної влади, прагнули відокремитися від Києва, були потіснені.
Згідно з адміністративною реформою, були ліквідовані племінні князівства і створені землі — уділи, керувати якими призначалися сини великого князя, його довірені особи — посадники або наближені до князя бояри. Нова місцева влада, у свою чергу, створювала свій апарат управління, безпосередньо підпорядкувалася великому князю і виконувала його волю. Як наслідок, родоплемінний поділ суспільства поступився місцем територіальному. Київська Русь стала централізованою, згуртованою державою, а її дружинна форма правління перетворилася на монархічну.
Всі ці зміни в державі суттєво і безпосередньо вплинули на зростання економічної, політичної, правової і військової культури в суспільстві.
Головними державними функціями великих князів київських у ІХ — ХІІ століттях було продовження будівництва й удосконалення системи оборони Русі та керівництво збройними формуваннями під час бойових дій, встановлення та підтримання дипломатичних відносин з іншими державами, комплектування державного апарату, створення законодавчої та судової системи, реформування соціаль- но-економічних відносин в державі.
Військова діяльність великокняжої влади мала ряд напрямів: по-перше, укріплення міцності збройних формувань; по-друге, захист держави від зовнішніх ворогів, зокрема, від нападів кочовиків, не допущення порушень її кордонів; по-третє, обкладання даниною підкорених племен; по-четверте, спричинення політичного тиску на непокірливих сусідів; по-п’яте; розширення території Русі; по-шосте, охорона внутрішнього порядку в державі, придушення виступів підданих тощо.
Дипломатія давньоруських князів була однією з пріоритетних функцій їхньої діяльності і підпорядковувалася зовнішньополітичним завданням держави, а тому тексти угод з державами зберігалися у княжому архіві в Києві. При цьому київські дипломати використовували, з одного боку, традиції східнослов’янських племен, а з іншого — міжнародний досвід. Особливо розширилися і стали міцними міжнародні зв’язки Київської Русі після її хрещення. В цей час Київ установив дипломатичні контакти з багатьма країнами Південної, Середньої і Північної Європи і як рівний та повноправний член християнської спільноти відстоював свої державні інтереси. Зразком умілої дипломатії була, як відомо, діяльність Ярослава Мудрого. Протягом майже всього його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми й плідними. Тоді ж пожвавилися дипломатичні контакти між Київською Руссю та Германською імперією. Декілька разів з 1030 до 1043 рр. держави обмінювалися посольствами.
Дипломатичні взаємини між Київською державою та європейськими країнами знаходили підкріплення в частих династичних шлюбах великокнязівських родин з представниками панівних династій інших держав.
Великий князь київський був також активним будівником державного апарату управління. В його функції входило призначення чиновників: адміністративних, поліцейських, судових і фіскальних. Він сам контролював їх діяльність, а іноді навіть брав на себе виконання їх функцій.
Третьою реформою, яку провів великий князь київський Володимир Святославович, була новація у сфері релігійних вірувань. Її суть полягає, як відомо, у прийнятті Київською Руссю християнства. Це була, мабуть, найбільш складна і болісна реформа. Тому навколо неї і сьогодні продовжують точитися гострі дискусії щодо її доцільності і тих методів, якими вона реалізовувалася. Проте безперечним є одне: запровадження християнства в Київській державі позитивно вплинуло на прилучення її населення до матеріальних і духовних цінностей античності, Римської імперії, Візантії, Західної Європи в цілому.
65. Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах, й дало могутній поштовх поширенню освіти на Русі.
Причини, що сприяли поширенню освіти на Русі:
1. Про освіту турбувались не лише і не стільки церковники, а й князівська (світська) влада. І ініціатива тут часто була за князями (в той час, коли в Європі освіта була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (30 учнів), 1030 р. Ярославом мудрим в Новгороді і в 1037 р. в Києві (двірцева школа);
2. Навчання в школах Давньої Русі проводилося рідною (слов’янською) мовою (на Заході – латинню);
3. На Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти – самоосвіта – майже невідома на Заході того часу;
4. Школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);
6. На відміну від Європи освіта в давній Русі була доступна для дівчат. В 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку. Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед, у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи. Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове становище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;
6. Давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна носила більш м’якій характер.
Створення шкіл і розповсюдження писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні не тільки для широкого впровадження нового християнського культу, але й для функціонування державного управління, міжнародних зв’язків, торгівлі.
В ХІ ст. – період розквіту Київської Русі, система шкіл булла представлена такими основними типами:
* школа «книжого вчення»;
* монастирська школа;
* школа грамоти;
* годувальництво.
Піклування про освіту з часу введення християнства взяла на себе держава і церква. Школи «книжого вчення» – державні школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалось через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.
Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, такі школи, засновані різними орденами ченців, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта булла диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж з простолюддя вчилися читати та писати
і готувалися до службових відправ. Монастирські школи Київської Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.
Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, перший в Давній Русі монастир, найбільший центр православної релігії, заснований у 1051 р., Софійський собор). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки, визначали режим школи, Можна без перебільшення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир – школою підвищеного типу, а нова церква –початковою школою.
Школи грамоти існували переважно в містах, У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків.
Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Годувальництво
– форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років годувальників із числа воєвод і знатних бояр; годувальники були і
наставниками, і управителями. В обов’язки годувальника входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя. Більшість дітей простолюду виховувалась у сім’ях. Їх навчали
сільськогосподарській праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту і хоровий спів.
Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що прагнули дійти до найвищих церковних урядів або визначитися як проповідники й письменники. Під вищою освітою розумілося вивчення богословсько- філософських дисциплін: богослов’я, філософії, риторики, граматики, співів та вивчення іноземних мов, насамперед, грецької. Таку освіту можна було отримати в ХІ ст. у київській писемній школі при Софійському соборі, а у ХІІ ст. при Печерському або при Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі – в школах при єпископіях
66. В ХІ—ХІІ століттях появився перший звід законів, відомий під назвою «Руська правда», який став правовим кодексом держави. У ньому вперше були визначені права людини (вільної), прописаний їх захист, юридично обґрунтована недоторканість общинної та приватної власності. Цим документом було встановлено єдиний порядок судочинства у всій Русі, кровну помсту було обмежено і замінено системою штрафів. Заборонялося застосування тортур для одержання свідчень від обвинувачуваних. Створення цього документа теж пов’язується з іменем Ярослава Мудрого. Початковий варіант тексту «Руської правди» не зберігся. Однак відомо, що після смерті батька (1054), сини Ярослава коригували і доповнювали її текст, створивши так звану «Правду Ярославичів». Сьогодні відомо 106 списків «Руської правди», складених у різні часи. Вчені поділяють їх на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену. Кожна з редакцій відображає певний етап розвитку суспільних відносин у Київській Русі та рівень правової культури у ній. Найбільш давньою (XІ ст.) вважається Коротка редакція (43 статті). На її основі в часи князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава була створена Розширена редакція (121 стаття). Найбільш пізньою є Скорочена редакція, яка була підготовлена в XV, а, можливо, навіть у XVІІ ст., і увібрала в себе основний зміст Розширеної редакції.
Зміст статей «Руської правди» свідчить про достатньо високий рівень розробки цивільно-правових норм у Київській державі, при цьому спостерігається чітка тенденція їх розвитку. Так, якщо у Короткій редакції майже всі юридичні норми «Руської правди» спрямовані на захист княжого майна, земельної власності великого князя, то у її Розширеній і Скороченій редакціях, крім великокняжих прав, всебічно обґрунтовані і юридично захищені інтереси земельної аристократії, закріплено безправ’я холопів1 та визначені майнові й особисті права інших категорій залежного населення. Вартим уваги є й той факт, що багато статей містять конкретизацію тлумачення права власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя праці, різний інвентар.
Належна увага приділена у «Руській правді» і розробці статей кримінального права. Згідно з їх змістом, поняття «злочин» трактувалося як «образа», незалежно від того, чи це було спричиненням матеріальної шкоди, нанесенням тілесних пошкоджень чи завданням моральних збитків. Припускалося, що суб’єктом злочину могла бути всяка людина, крім холопа. За вчинки останнього ніс відповідальність його господар. Найбільш тяжкими злочинами вважалися пограбування та вбивство. Закон визначав різну відповідальність за будь-який замах на життя осіб, які знаходилися на різних сходинках суспільної ієрархії. Наприклад, за вбивство найбільш знатних людей призначалась подвійна вира1 (грошовий штраф) — 80 гривен, за основну масу вільних — 40 гривен, за сільського старосту — 12 гривен, а за смерда (селянина — общинника) і холопа — лише 5 гривен. Половина вири (20 гривен) виплачувалася за нанесення тяжких тілесних пошкоджень і вбивство невірної дружини. Що стосується кари за пограбування, то законом передбачалося вигнання злочинця з громади чи перетворення його в холопа, а майно провинника підлягало конфіскації.
У «Руській правді» були регламентовані й інші сфери взаємовідносин громадянина та держави. Такого глибокого і всебічного обґрунтування правових аспектів життя середньовічного суспільства Східна Європа ще не знала. Тому «Руська правда» стала найавторитетнішим юридичним твором європейського рівня, зразком правової культури. Пізніше цей оригінальний правовий документ став основою «Литовського Статуту», широко використовувався при підготовці кодексу законів Московської держави — «Уложения».
67. Цінною пам’яткою давньоруського письменства є «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке дійшло до нас за Лаврентіївським літописом 1377 р. Князь Володимир Мономах – одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя
Всеволода. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113 – 1125 рр. У «Повчанні…» можна виділити три окремі частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та розбратах, – говориться у посланні, то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею».
У другій частині твору автор говорить про обов’язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати».
В третій частині «Повчання» Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у «Повчанні»
простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі
68. У XI - XII ст. з появою нових знарядь праці землеробство на Русі зробило певний крок уперед. Набули поширення двопільна і трипільна системи, поліпшився обробіток ґрунту із внесенням іноді добрива - гною. Поява більш досконалих орних знарядь зробила можливою експлуатацію певних ділянок землі протягом тривалішого часу, витрачалося менше часу і для відновлення родючості ґрунту. Номенклатура вирощуваних культурних рослин у даний час залишилась в основному такою ж, як і за часів Древньоруської держави, але площа під них суттєво збільшилась. Хлібні злаки становили основний продукт населення і основне його багатство. Особливе значення серед інших хлібних культур займало жито. Після нього особливе місце займала пшениця. Озима пшениця була здебільшого поширена у південних районах, кліматичні умови і властивості ґрунту сприяли її вирощуванню, а яра - у північних. Значну частину полів було зайнято посівами проса. Продукт проса - пшоно було одним з основних у харчуванні населення. Загалом у розвитку землеробства, городництва і садівництва протягом ХІІ - ХІІІ ст. було досягнуто значних успіхів. Розширення площ орних земель, культурних рослин, поліпшення обробітку ґрунту сприяли збільшенню продукції зернових, а також технічних культур. Зростання зернової продукції, у свою чергу, мало вплив на розвиток скотарства. Збільшення запасів збіжжя, полови, соломи позитивно впливало на зростання поголів’я великої рогатої худоби, а також коней і свиней. Зрушення в розвитку сільського господарства були наслідком у першу чергу дальшого суспільного поділу праці, зростання міст, чисельного зростання міського населення тощо. Прагнення феодалів розширити свої земельні володіння і збільшити чисельність залежних селян призвело до посилення їх наступу на вільні селянські общини. Одночасно відбувалося зміцнення феодального апарату влади, весь побут феодалів дедалі більше набував військового характеру. Князівська вотчина, як і боярська, була багатогалузевим господарством, провідну роль в якому відігравало землеробство. Вотчини були спадковими, тобто безумовними феодальними володіннями. Разом з тим існували умовні феодальні володіння - "держави", що роздавалися князями та боярами їх васалам за умови відбуття ними служби. Феодальне господарство обслуговувалося залежним населенням, основу якого становили смерди, що жили поза межами двору феодала, мали свої власні господарства і відбували феодальні повинності на користь своїх панів у формі натуральної данини або відробітків. У самому ж дворі феодалів жили і працювали, як і раніше, інші категорії залежного населення - рядовичі, закупи, холопи. На відміну від холопів, чисельність яких швидко зростала, меншу роль у феодальному господарстві відігравали холопи. Феодальне господарство за своїм характером залишалося в основному натуральним. Проте продовжували підтримуватися і певні торгівельні зв’язки насамперед між великим феодальним маєтком і ринком. Незважаючи, однак, на зростаючу роль, яку почали відігравати власне феодальні господарства, головну роль в економічному житті відігравали все ж не вони, а дрібні селянські господарства, Саме вони обробляли основну площу земель, виробляли переважну масу сільськогосподарської продукції. Основною формою землеробського населення, а разом з тим і соціальною організацією селян продовжувала залишатися сільська община чи громада, селяни якої продовжували спільно користуватися громадськими землями. Разом з тим кожна селянська вела своє власне, окреме дрібне господарство. Останнє виникло в процесі розвитку продуктивних сил у землеробстві, удосконалення знарядь праці тощо. Громади, в свою чергу, складалися з "дворищ". Дворище об’єднувало звичайну велику родину - 5-10 кровно близьких родин, точніше, кілька поколінь однієї сім’ї або індивідуальних господарств - "димів". До складу дворищ з часом вступали і зайві люди, які були або біль-менш рівноправними членами дворища ("потужники", "поплічники" тощо), або перебували в залежності від хазяїв дворищ ("підсусідки", "половинники", "дольники"). Дворище користувалося ділянкою землі, яка складалася з різних угідь. Розмір такої ділянки залежав від кількості працездатних членів дворища. Кожен дим мав право на частину земель дворища, які підлягали періодично перерозподілу.