Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що,у свою чергу, спричинило відкритий протест українського населення.
У той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси.У цей період з’являється в Україні нова соціальна верства – козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України.
Зазначимо, що в українській культурі наприкінці XIV– початку XVII ст. перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.
Четвертий період розвитку української культури проходив під впливом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького. Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші події тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвиваються освіта, книгодрукування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків.
У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У XVIII ст. українська культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчий геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали набутком не тільки вітчизняної, а й світової культури.
Наступний період розвитку української культури пов’язаний із глибокими перетвореннями у всьому слов’янському світі. Уже наприкінці XVIII ст. почалися процеси формування слов’янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українського національно-культурного відродження XIX ст., був фольклор. Українська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демократичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у неповторних національних формах культурної творчості. Розквітає українська література, відбувається становлення професійного театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і заходу України, але й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв’язком із народним життям.
Отже, у XIX на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.
Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.
Історія української культури XX ст. – складний і суперечливий час, це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. – це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті, мистецьких надбань минулих часів.
Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті – проти власного народу. Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували захоплюватися цілий світ – це і О.Довженко, і М.Багряний і багато інших імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття.
90-ті роки XX ст. започаткували сьомий етап історії української культури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.
У XXI ст. Україна увійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культурних зв’язків.
Отже, українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів
7.Слов’яни — це один із величезних стародавніх європейських етносів, який, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився у сферу історичних подій того часу. В історіографії існує чимало припущень стосовно прабатьківщини слов’ян та місця зародження їх культури. Умовно ці припущення часто об’єднують в чотири основні концепції2.
Перша, найдавніша і тому, можливо, найбільш розповсюджена концепція, пов’язана з ім’ям знаменитого літописця Нестора. У «Повісті временних літ» він зазначав, що «по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська, від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми в залежності від того, де сиділи, на котрому місці». Ця концепція дістала назву Дунайської. В літературі її іноді ще називають КарпатоДунайською концепцією.
Авторами другої концепції є польські вчені Ю. Костишевський і М. Рудницький, які доводять походження культури слов’ян відПоморсько — підкльошової1 і Пшеворської 2 культур, що існували на території Польщі. Цю концепцію називають Вісло-Одерською.
Прибічники третьої концепції стоять на позиціях розширення меж ареалу3 можливого проживання стародавніх слов’ян територією між Дніпром і Віслою. Ця концепція отримала назву Вісло-Дніпровської. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність деяких культур цього регіону до слов’янського типу. Але ця подібність обмежується лише рамками першого тисячоліття нашої ери.
Згідно з четвертою концепцією, на рубежі ІІІ—ІІ тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто- слов’янська група народів, яка мешкала на території в межиріччі Одри і Дніпра. Ця концепція дістала назву Дніпро-Одерської. Культурні здобутки названої спільноти, на думку багатьох вчених, представлені тщинецько-комарівською4 культурою.
Відомий російський археолог та історик Борис Рибаков1 (1908— 2001) пов’язує подальшу диференціацію стародавніх слов’ян у першому тисячолітті до н. е. з Лужицькою2 і Поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону України.
Результати археологічних експедицій підтверджують гіпотезу вчених стосовно того, що стародавні слов’яни , починаючи з часу їх відокремлення від індоєвропейської етнічної спільноти і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місце свого проживання. Тому відносно конкретного періоду розселення слов’ян наведені концепції є більш-менш вірогідними, оскільки вони відповідають певним історичним фактам. Проте стародавні слов’яни, на думку етнографів, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території в межиріччі Одри і Дніпра.
Важко окреслити й межі конкретного регіону, в якому проживали давні слов’яни на певному етапі свого існування. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з культурами, етнічна приналежність яких вже достовірно доведена, практично неможливо. Для цього необхідно достеменно знати характерні особливості культури племен неслов’янського походження, з якими стародавні слов’яни мали відносини, регіони їхнього розселення та часові межі проживання на цих територіях, що також є для науки проблемою.
8. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт – стародавній кам’яний вік (1 млн.– 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт – середній кам’яний вік (10 тис. – 7 тис. pp. до н.е.), неоліт – новий кам’яний вік (6 тис. – 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт – мідно-кам’яний вік (3300–2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800–1200 pp. до н.е.).
Дослідники вважають, що близько 1 млн. років тому на наші терени прийшли перші люди. На сьогодні доведено, що найраніше освоєною територією України було Закарпаття (с. Королево ).
Стоянки найдавніших в Україні людей знайдені також на Дністрі, Житомирщині, у Донбасі, Гірському Криму. Археологи знаходять тут кам’яні знаряддя праці, залишки поховань. Залишки штучної будівлі з фундаментом із кісток мамонта досліджено на стоянці Молодове Чернівецької області на річці Дністер.
У первісному суспільстві виникає релігія як необхідність пояснення навколишнього світу. Початкові форми релігійних уявлень – тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.
Анімізм – одна з форм релігії, пов’язана з вірою в одушевлення усіх предметів і явищ.
Магія – сукупність обрядових дій, пов’язаних із вірою в можливість впливу на навколишній світ.
Тотемізм – комплекс вірувань, пов’язаних із уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини-предка, покровителя).
Фетишизм – віра в надприродні властивості матеріальних предметів, як природних, так і зроблених людиною.
У VI – ІІІ тис. до н.е. коли на території України наступила епоха неоліту, у житті людини відбувся перший якісний поворот – перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворювальних видів діяльності – землеробства і скотарства – неолітична революція.
Найбільш відомою культурою України часів пізнього неоліту та енеоліту є Трипільська культура – IV – III тис. до н.е. на Середньому Подніпров’ї, яку в 1896 р. відкрив український археолог Вікентій Хвойка.
Трипільська культура існувала майже 1500 років і досягла надзвичайного розвитку, зробивши непересічний внесок у світову й українську духовну скарбницю. Вона слугувала взірцем для наступних поколінь.
– поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд;
– житло будувалося по колу, одна оселя біля іншої, а середина залишалася порожньою;
– хати зводилися каркасні; проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувалися ззовні й зсередини товстим шаром глини;
– стіни і піч розписувалися яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом;
– у релігійно-ідеологічних уявленнях трипільців пріоритетним був культ Великої Богині-Матері. Їй присвячувалися високомистецькі жіночі статуетки («палеолітичні венери»), які були символом родючості й шанування предків;
– високий технічний і художній рівень виготовлення кераміки, яка й сьогодні вражає своїм розмаїттям і досконалістю форм, незбагненною вишуканістю та декоративністю орнаменту, його космогонічністю.
Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом із осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.
9.
Вже в епоху бронзи (кінець ІV — поч. І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, тому що вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція і місцевого населення, і прибульців. У результаті певною мірою порушується стабільність культурного процесу, розширюються межі культури корінного населення, з’являються нові її елементи і в той же час утрачаються сталі риси і властивості.
Прибульці за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти, саме вони принесли на українські землі такі елементи культури, як: патріархат, культ Сонця.
Друга частина прибульців належала до племен так званих «шнуровиків», які прийшли з країн Прибалтики і Центральної Європи. Вони принесли з собою свої вміння, традиції й звички, що теж вплинуло на культуру корінного населення. Це стає помітним уже в культурі «пізнього Трипілля»: поряд з хліборобом появився вершник, поруч з мирним жителем — воїн, вола став замінювати кінь. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються і в системі господарювання, різко збільшується поголів’я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність населення.
Основною фігурою племені поступово стає воїн на коні, головною зброєю — лук і стріла. Відбувається мілітаризація суспільства. Знижується рівень мистецтва, зокрема керамічного виробництва, падає його технічна і художня досконалість, розписна кераміка втрачає свою оригінальність, орнамент спрощується. Все це негативно вплинуло на естетичну культуру східних слов’ян.
Значний слід в історії культури східних слов’ян залишили кіммерійці. Вони займалися тільки скотарством. Конярство забезпечувало їх транспортом і продуктами харчування.
Володіючи сильною кіннотою, залізними мечами і стрілами із залізними наконечниками, цей народ спричиняв сильний тиск на осіле землеробське населення українського лісостепу. Щоб захистити себе від кіммерійців, наприклад носії Чорноліської культури, які мешкали між Дніпром і Доном, змушені були будувати добре укріпні городища і в такий спосіб удосконалювати своє фортифікаційне мистецтво. У VІІ ст. до н. е. кіммерійці покинули українські землі (достовірних свідчень про те, що сталось з цим народом не збереглося). На зміну їм зі сходу прийшли племена скіфів.
Скіфи. Історично слово «скіфи» охоплює багато місцевих племен південних районів Східної Європи, більшість з яких мали іранське походження. Іранці жили у близькому сусідстві з предками українців, а тому мали глибокий вплив на їхню культуру, що виявилося у знаряддях праці, способах господарювання, релігійних віруваннях, лексиці української мови, у деяких особливостях народної обрядовості, в усній народній творчості, у побуті.
Основою економіки скіфів було скотарство та хліборобство. Але важлива роль належала і господарству, що існувало на засадах привласнення: мисливству, рибальству, прирученню диких коней, збиранню меду та воску, розведенню свійської птиці: качок, курей, гусей. Розводили вони кіз і овець (м’ясо-молочної породи), свиней, велику рогату худобу (для отримання м’яса і молока та для використання як тяглової сили), верблюдів і, звичайно, коней.
Ймовірно, скіфи — орачі - племена, які займались хліборобством, вирощували ті ж культури, що й племена, котрі проживали на українських землях у попередні століття. Особливих досягнень у хліборобській справі скіфи не мали, однак під час їх панування на українських землях з’явились озимі культури.
В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, які мали досить могутню варварську державу і велику армію. Їх стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіп — батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.
Суттєвий вплив на культуру стародавнього населення, що проживало на території України, спричинили сармати (савромати). Це давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, які жили в середині VІ—V століттях до н. е. у степах Поволжя, Уралу і Казахстану, а з ІІІ ст. до н. е. до ІV cт. н. е.– на території степової зони України та, частково, на території Румунії.
Традиційна сарматська культура відома головним чином завдяки похованням. Поруч з небіжчиками в могилах сарматів археологи знаходять кістки овець, мечі з серпастими або кільцеподібними наконечниками, дзеркала, ліпний гончарний посуд.
Основою господарської діяльності сарматів були різні види скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля з сусідами. У соціальному житті сарматів панівна роль належала вій- ськово-племінним вождям. Ці племена часто вели війни. Сарматська кіннота довго не мала рівних в європейських степах. Закована у залізні обладунки, озброєна довгими списами і мечами, вона наступала замкненим клином, проти якого не могло встояти жодне військо.
У сарматському суспільстві були помітні пережитки матріархату. Очевидці повідомляють, що сарматські жінки нагадували легендарних амазонок: вони полювали верхом, воювали нарівні з чоловіками, одягались як чоловіки, і не одружувалися, доки не вбивали хоча б одного ворога.
Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов’ян стала Черняхівська культура. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів.
Розгромивши готів (375), анти заволоділи стародавніми українськими землями і в основному проживали у лісостеповій зоні між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. У V—VІ століттях вони разом з іншими східнослов’янськими племенами заселили вже майже всю територію сучасної України — від Полісся до Чорного моря та від Карпат до Дону. Анти займалися хліборобством, осілим скотарством, яке вже відокремилося від землеробства, ремеслом, видобуванням і обробленням заліза, гончарством, ювелірним ремеслом, обробленням коштовних каменів та кістки, ткацтвом тощо. На думку деяких дослідників, у антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, та зовнішня (зокрема, з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли використовуватися срібні римські монети. Поступово розширювалися їх культурні й економічні зв’язки з іншими народами, в тому числі й з Візантією.
У ІІІ—ІV століттях в антів починає складатися держава. Їх громадсько-політичний устрій нагадував демократію грецького типу.
Ужитті антів важливе місце посідало й мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишиванками: дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувалися особисті і побутові речі жінок та зброя воїнів.
Отже, інтеграція слов’ян з іншими етнічними угрупуваннями, поступове поглинання ними чужих культур спричинили зародження нових, східнослов’янських етносів та їх культур. Так сталося й з антами. Великого впливу сусідів зазнали релігійні вірування, культи та міфологія слов’янських племен.