10. У Причорномор’ї, Приазов’ї і Середньому Подніпров’ї жили кіммерійці,які також були носіями культури бронзи. За одними версіями, викладеними в писемних джерелах, кіммерійці – справедливі добрі скотарі, за іншими – мужні воїни-вершники, які завдавали нищівних ударів державам Урарту, Ассирії. Образи їх кіннотників з луками, мечами, писами відтворили давні митці на вазах, рельєфах як звитяжних воїнів.
Для їх релігійного світогляду характерними були вірування в життя після смерті. Релігійна ідея кіммерійського поховального обряду дуже древня. Основний її зміст зводиться до заупокійного культу предків. Побутував у кіммерійців також культ Богині-Матері, про що свідчать стели з зображенням жінок. Цей культ є відлуння неолітичної доби.
Кіммерійці раніше від інших народів Східної Європи оволоділи технікою виготовлення заліза. Застосування заліза покращило культуру виробництва, прискорило суспільний розвиток. У цей період розпочалися процеси державотворення основи яких були закладені в попередні епохи. Поширилася залізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл. Мистецтво кіммерійців презентовано в основному різноманітним
орнаментом та дрібною пластикою, що найчастіше прикрашали посуд, ювелірні вироби, жіночі прикраси, зброю, збрую тощо. Поширеним у кіммерійців був геометричний і рослинний орнамент у вигляді прямих та косих ліній, зигзагів, кутів, хрестиків,
трикутників, ромбів, прямокутників, кілець та їх комбінацій. Є думка, що орнамент із кола і хреста, який часто зображувався на посуді і знаряддях праці, є солярною символікою.
Важливою рисою культури кіммерійців є стели подібні до стел бронзового віку. Вони також не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу, зброї.
На рубежі VIII –VII ст. до н.е. кіммерійська культура частково розчинилася у куль-
турі скіфів. З усіх культур доби заліза скіфська – є однією з найдивовижніших. Скіфська культура – це поєднана творчість (акультурація) багатьох кочових і землеробських племен, які жили на території України приблизно протягом VII ст. до н. е – ІІІ ст. н. е., залишивши після себе велику кількість могильників і городищ.
Кочові племена тривалих поселень не мали, бо постійно змінювали кочовища. Основним їхнім заняттям було скотарство, а з ремесел – лише те, якого вимагав щоденний кочовий побут. Кочовий етап розвитку пройшли впродовж історії всі народи світу.
Кожному з племен скіфів був притаманний певний внутрішній уклад і найпоширенішим з них був табірний. У багатьох кочових суспільствах утворювались традиційні ритуали вяткування народжень дітей, ініціацій юнаків, одружень, поховань. У скіфській релігії культ зброї посідав особливе місце. Вища шана віддавалась залізному мечеві божества Арея, якому приносили в жертву різних тварин, полонених тощо.
Осілі землеробські племена, яких також долучають до скіфів, з метою усунення загрози нападів кочівників зміцнюють поселення оборонними валами, ровами і частоколами тощо. Крім невеликих поселень виникають городища величезних розмірів. Ці городища набувають прикмет, притаманних для античних міст. Характерним городищем було Камянське, що склалося на Нижньому Дніпрі в IV ст. до н. е. у вигідних природних умовах на лівому березі Дніпра.
Специфічним видом монументального мистецтва скіфського періоду є рукотворні кургани для скіфської знаті. Деякі кургани завершувалися кам’яними скульптурами. Скульптура скіфів розмаїта і має декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширеним видом скульптур є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей озброєних луками, бойовими сокирами, акинаками тощо.
Крім кам’яної пластики, феноменом мистецтва є вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, розкоші, прикрас, зброї, збруї тощо. Вони свідчать про художній смак скіфів.
Окремі образи звіриного стилю попередніх епох були пристосовані до умов скіфського суспільства. Вироби робили з кістки, рогу, бронзи, срібла, золота, заліза. Технологія їх виготовлення була різноманітною: литво, штампування, гравірування, кування, різьблення. Загалом скіфські майстри володіли всіма тонкощами ювелірної справи.
Скіфська епоха закінчилася появою в тогочасній Україні сарматів. Їх племена становили значну частину населення. Дослідники намагаються довести їх генетичну спорідненість зі скіфами. Вони зазначають, що ця спорідненість не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини – від племен зрубної культури. Пам’ятки сарматів мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. До культових предметів також відносять
бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам’яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою як і скіфам. Зброя істотно не відрізнялася: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі тощо.
Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість
дерев’яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Отже, скіфи й сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Очевидно, найважливіше значення культури
скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.
Розгромивши готів (375), анти заволоділи стародавніми українськими землями і в основному проживали у лісостеповій зоні між Дністром і Дніпром та на схід від Дніпра. У V—VІ століттях вони разом з іншими східнослов’янськими племенами заселили вже майже всю територію сучасної України — від Полісся до Чорного моря та від Карпат до Дону. Анти займалися хліборобством, осілим скотарством, яке вже відокремилося від землеробства, ремеслом, видобуванням і обробленням заліза, гончарством, ювелірним ремеслом, обробленням коштовних каменів та кістки, ткацтвом тощо. На думку деяких дослідників, у антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, та зовнішня (зокрема, з Римом); виник грошовий обіг, для якого могли використовуватися срібні римські монети. Поступово розширювалися їх культурні й економічні зв’язки з іншими народами, в тому числі й з Візантією.
Анти жили окремими родами, які утворювали сільські общини для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, були територіальні об’єднання, подібні до хуторів чи гірських карпатських сіл ХІХ ст. Згодом навколо них виростали «остроги» як торгові центри, де поселялися купці та багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень. Отже, відбувається майнове розшарування в суспільстві антів, що простежується і завдяки виявленню численних скарбів монет та коштовностей, які належали їм.
Великого розвитку в антів набуло рабовласництво. Анти були хоробрими та войовничими племенами, вели довгі війни з Візантійським царством, в процесі яких запозичували величезні матеріальні і духовні цінності інших народів та завойовували рабів. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч полонених, захоплених антами з метою перетворення їх на рабів, але форма рабської залежності у антів була значно м’якшою, ніж у Візантії.
У ІІІ—ІV століттях в антів починає складатися держава. Їх громадсько-політичний устрій нагадував демократію грецького типу. Племена антів часто жили не в добрих стосунках між собою та з сусідами, але в часи небезпеки обирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Такими авторитетами історики називають антських царів — Божа (Буса) , Ардагаста, Пірагаста; полководців — Хільбудія, Доброгаста; дипломата Мезамира та ін. Вони припускають, що ім’я Божа було відомо автору «Слова о полку Ігоревім», який згадував «часи Бусові».
Знахідки поблизу с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилося, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов’ян, а в інших — небіжчиків закопували в могили. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений антами у візантійських християн.
Урозкопаних могильниках була знайдена також кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах виявлено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших — знайдено великі склади озброєнь, значна частина яких свідчить про кмітливість та високий (звичайно, на той час) технологічний і військовий професіоналізм їх створювачів.
Ужитті антів важливе місце посідало й мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишиванками: дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувалися особисті і побутові речі жінок та зброя воїнів. Знахідки скарбів на околицях поселень уздовж середнього Дніпра підтвердили припущення фахівців, що золоті, срібні та бронзові прикраси антів інкрустувалися самоцвітами. Археологічні розкопки сотень городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була ними густо заселена, а їх культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, які жили в полі дії грецької культури Причорномор’я. Культура антів мала самобутній характер і стала основою культури Київської Русі.
Для релігійних уявлень праукраїнців є характерним поклоніння силам природи (Сонцю, Воді, Грому, існували в уяві також польовики, лісовики, мавки) і культ предків (культ Рода і рожаниць).
Боги слов’янського пантеону – Даждьбог (бог Сонця, врожаю, достатку), Перун (бог грози і війни), Сварог (бог вогню), Лада (богиня кохання) та ін.
У праукраїнців існували також ритуали, які мали календарно-обрядовий характер. Частина з них, запозичена християнством, дійшла до наших днів (коляда, масляна, купала).
Типовим слов’янським житлом була напівземлянка з дерев’яними стінами, що обмазували глиною. Існували і наземні будівлі з піччю.В містах археологічні дослідження виявили будинки, що мали два і більше поверхи.
На Русі великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри.
Під час археологічних розкопок знаходять музичні інструменти – гудки, гуслі, сопілки.
Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов’ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акторів, яких інколи й постійно тримали при своїх дворах. Але переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами.
Різниця в умовах і способі життя на селі й у місті за часів Київської Русі відчувається досить помітно.
Попри істотну різницю в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення єдиної національної культури: релігія, мова, спільні політичні інтереси. Оскільки все населення однаково страждало від нападів кочових сусідів зі сходу й півдня, докорінні прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов’язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напівлегендарні, напівміфічні герої – захисники рідної землі – були популярні серед населення всіх князівств, від півдня до півночі. Найбільшою любов’ю користувалися фольклорні твори про Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добрито, Микиту Кожум’яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.
Отже, українська культура має давні корені і відзначається поступальним, безперервним розвитком. Багато її галузей – прикладне мистецтво, дерев’яна архітектура, народна творчість – мають глибокі тисячолітні традиції. Українська культура збагачувалася надбанням сусідніх народів і племен – скіфів, сарматів, греків. Протягом тисячоліть різноетнічні народи створювали на території України певні культурні традиції, які з часом ставали підґрунтям української культури.
Русь – держава східних слов’ян, що утворилася на території Східної Європи в ІХ ст. Центром зародження східнослов’янської державності було середнє Подніпров’я. Через те що центром нової східнослов’янської держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона одержує назву Київська Русь.
Київська Русь успадкувала культуру тих східнослов’янських та неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (в першу чергу полян і древлян). Культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок розширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.
Русь була історично важливою контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що спричинило її швидке входження до загальноєвропейської культурної спільності.
Хронологічно Київська Русь охоплює ІХ – середину ХІІІ століття. Вирішальне значення в історичному розвитку держави мала реформа князя Володимира – запровадження християнства.
Саме з початком хрещення Русі починається трансформація східнослов’янської язичницької культури. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Процес переходу Русі в християнську віру був складним і тривалим. Він розтягнувся на декілька століть і призвів врешті до формування у певному сенсі «змішаної» культури, що поєднала в собі риси традиційного язичництва (демонологію, народну магію, календарну, трудову, родинну обрядовість) і православного християнства (культ Христа, Богоматері, християнських святих, що часто брали на себе й функції язичницьких божеств: Ілля-Пророк – Перуна, Святий Микола – Велеса тощо). У науці цей специфічний світогляд одержав назву «двовір’я».
Разом із християнством на Русі утверджується новий світогляд. Людина почала усвідомлювати свою особливу роль у світі, розуміти свою відмінність від іншої природи. Віднині вона є образом і подобою Божою і звідси випливає її нова роль у світі. Вчорашній язичник-слов’янин усвідомив свою виокремленість із природи. Природа віднині розглядається як така, що слугує людині, допомагає їй матеріальними благами.
У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян.
Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом із християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих.
Отже, запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Через християнську літературу на Русь прийшла вся мудрість, раніше накопичена європейським світом.
14. Звертаючи увагу на архітектуру, слід зауважити, що Стародавня Русь була споконвіку дерев’яною, а русичі були народом-теслею. Із установленням ранньофеодальної держави –Київської Русі формується певний тип забудови міст, що мав тричастинну систему: «дитинець», де містилися князівські та боярські двори; «окольний град», у якому жила переважна частина міського населення; та «посад», заселений ремісниками і торгівцями.
Після прийняття християнства розпочалося кам’яне храмобудівництво, у якому використовувалася розроблена візантійськими майстрами хрестово-купольна система (основа – квадрат, розчленований чотирма стовпами, що примикають до підкупольного простору; прямокутні осередки утворюють «архітектурний хрест»).
Перший православний храм на честь пророка Іллі, збудований Аскольдом і Діром, не зберігся.
Першою кам’яною церквою на Русі вважається Десятинна церква на честь Богородиці, побудована у Києві 989 – 996 pp.
Перлина давньоруської архітектури – церква Святої Софії (1037 – 1044 рр.),прикрашені фресковим і мозаїчним живописом. Знаменита «Київська Оранта» («Нерушима стіна») – мозаїчне зображення Богоматері – є одним із найдосконаліших творів усього середньовічного мистецтва. Модернізовано при Мазепі в стилі козацького бароко.