Дипломная (вкр): Ідіостиль Богдана-Ігоря Антонича

2. Найменування Божої Матері. Важливе місце в поетичних текстах митець відводить Божій Матері, яка в усі часи була уособленням духовної чистоти, великої материнської любові, її образ надихав митців слова. Згідно з християнськими догмами, Марія є Небесною Царицею, Матір’ю Божого Сина, котра непорочно зачала і народила його для виконання Божественного плану спасіння людства та всіх християн. Для іменування Богоматері автор використовує ряд синонімів. Наприклад: …у світ виходить Божа Мати з неба синьої палати, / вбрана в семибарвної веселки злототкані шати; Спасай, Царице! // Будиться серце та б’є, // будиться людська душа із приземних пелюх, / злото колосі жита падуть на коліна, / обрій здіймає з гір сонце, немов з голови капелюх, / на привітання Твоє; Радуйся, о радуйся, Маріє та ін.

Часто ліричний герой Антонича звертається до Марії, вживаючи початкові слова християнської молитви «Богородице Діво», але наводить їх латинською мовою: Ave Maria. Вислів є виявом почуття радості, захоплення, щирого синівського звертання до Богородиці: «Прилинь і принеси цілющий лік в борні важкій, / енгармонійний скрегіт арфи серця заспокій. / Ave Maria . У текстах виявлено лексему Мати - символічний образ страждаючої Матері, яка оплакує втрату свого Сина: «Чорна плахта ночі / навкруги шатром. / Чи що бачать очі? / Мати йде шляхом. / Йде із серцем Сина, / що пробито терном .

Автор ставить смисловий акцент на непорочності Матері Ісуса Христа, вживаючи на її означення субстантивовані прикметники зі старослов’янськими префіксами пре- і все-, які вказують на найвищу міру ознаки: Прилинь, Пречиста, понад бідним серцем тихо стань, / долонею вгамуй енгармонійність цих дрижань.

. Власні назви біблійних подій. На нашу думку, у досліджуваних текстах присутня символічна згадка про об’явлення Бога Мойсеєві у палаючому кущі, з якого Бог давав майбутньому пророкові вказівки та настанови про виведення ізраїльського народу з єгипетської неволі. Антоничів поет прагне до глибшого пізнання Бога через діалог з Ним: Хай почуємо Полум’яну Мову в горючім кущі. У цьому випадкувислів Полум’яна мова може бути синонімічним варіантом поняття Бог, оскільки Євангелист Іван у своєму Євангелії називає Ісуса Христа Словом: «Споконвіку було Слово, Слово було в Бога, і Слово було - Бог» (Ів.1,1). Герой Антоничевих творів шукає Об’явлення Божого у сучасному світі, переповненому злом і стражданнями: Боже, нам Об’явлення треба знову, // нас січуть осінні сумнівів дощі;

. Географічні власні назви. Лексема Єрусалим має кілька семантичних варіантів. «Уживається на позначення географічної назви міста в Палестині, яке вважається священним у християн, юдеїв і мусульман», як також може репрезентувати Небесний Єрусалим (за апокаліпсисом) -місто, де після Страшного суду житимуть праведники разом з Богом [29, 146]. На наш погляд, у поезії Антонича актуалізується саме друге значення: І аж тоді я відпочину, коли дійду в Єрусалим ;

. Назви свят. Зелені свята - синонімічна назва празника Пресвятої Трій- ці - одного з дванадцяти свят церковного року. «Народна назва Зелені свята виникла з мотивування явищ навколишнього світу. Історично назва пов’язана з традицією прикрашати зеленню оселі. Відзначається на 50-ий день після Великодня, звідси інша його назва - П’ятдесятниця [22, 9]. У поезії назва свята написана з малої літери. Можливо, в цьому випадку спостерігається явище десакралізації - втрати християнського змісту цієї лексеми: Сьогодні є зелені свята // зелена вже трава; На дверях власної душі // я вішаю зелений май.

Частотність вживання релігійних лексем у поезії Б.-І.Антонича зображено в Діаграмі 1 «Релігійні лексеми».

Найбільш репрезентативною групою є теоніми, тобто імена на позначення Божих Осіб. Важливе місце в поетичних текстах митець відводить Божій Матері. Марія для автора є Небесною Царицею, Матір’ю Божого Сина, образом страждаючої Матері всіх людей. Автор акцентує на непорочності, безгрішності Матері Божої та використовує часті молитовні синівські звертання до неї.

До біблійних подій можна віднести символічну згадку про об’явлення Бога Мойсеєві у палаючому кущі з метою обрання його на провідника ізраїльського народу. З географічних онімів зафіксована лише назва міста Єрусалим. А щодо релігійних свят, то є вказівка на празник П’ятдесятниці (народна назва - Зелені свята).

Власні релігійні лексеми аналізованої збірки глибше розкривають для нас внутрішній світ поета, ще раз підкреслюють його тісний зв'язок з Богом і є важливою ознакою його зрілого християнського світобачення.

2.3 Астральна символіка в поезії Б.-І.Антонича

У язичницькій міфології світила відіграють визначальну роль. Оскільки язичницькі боги - це стихійні сили природи, в міфології виявляє себе алогічна основа буття. Алогічність стихії зумовлює різні суміщення часопросторових площин, які в поезії Антонича передаються, зокрема, через децентралізовані образи сонця й місяця. О.Пономарів виділяє п'ять основних першоелементів буття античної моделі космічної світобудови: земля, вода, вогонь, повітря, світло, - відповідно до яких існує п'ять типів простору, символів, образності. Через дію алогічної стихії кожен із першоелементів має здатність виходити із властивого йому простору і потрапляти в інший. Децентралізований образ сонця, створений молодим поетом, можна пояснити і впровадженим ще в першій збірці принципом рівновеликості та значущості всіх форм життя [51, 34].

Образ «п'яного дітвака із сонцем у кишені» означає по-дитячому щире захоплення творчими силами природи, близьке до язичницького обожнення. Подібне образне плетиво найреальніших явищ дійсності О.Пономарів вважає суттю міфічного дива, якому властива відстороненість від змісту справжніх речей дійсності.

Децентралізація образу сонця у збірці «Три перстені» може бути й наслідком наївно-безпосереднього міфологічного язичницького сприйняття дійсності, підсвітленого дитячими враженнями автора: Квітчасте сонце спить в криниці / На мохом стеленому дні. Язичницькі та християнські уявлення у свідомості українця, особливо на рідній Лемківщині, позначені органічною злитістю: сонце Кущем горючим таємниці / виходить ранком з глибині. Ця міфологема являє собою цікаву трансформацію і синтез християнського сюжету з язичницьким ритуальним дійством. Бог-Отець промовляв до пророка Мойсея з палаючого куща, утаємничивши в ньому вогненно-світлий, спопеляючий славою образ. У язичницьких міфосистемах багатьох індоєвропейських народів існує уявлення про сонце, яке ночує за морем, у глибині вод. Антонич надає своєму сонцю для спочинку зумисне звуженний простір в криниці на мохом стеленому дні. Язичницьке квітчасте сонце (а квіти - найвищий прояв краси і досконалості природи) метафоризується в образі неопалимого куща. В українців-язичників існувало свято куща на честь вшанування рослин. Досить часто на означення небесних світил поет застосовує метафори і порівняння зі складником кущ. При децентралізації світил відбувається й зворотне перенесення ознак - з небесного простору на земні реалії: Корчма, мов кущ, що родить зорі, / свічками палиться вночі. Це - індивідуально-авторська міфологема, де картинне зображення звичної реалії подається як диво: будівля, освітлена свічками, здалеку здається зоряним кущем.

У поетичній системі Антонича поняття сп'яніння й похмілля передають особливий язичницький екстаз - радість творення весняної краси. Через «Елегію про співучі двері» відкривається світ дитячих вражень поета: Ще пам'ятаю: на воді / дрижачі іскри ранок сіє. Метафоричний образ розсипу іскор стосується світанкового сонячного проміння. За словами Т.Салили, міфічний образ насамперед емоційний, максимально підвладний осягненню чуттєвими органами: його наочна картинність ґрунтується на подібності. Б.-І.Антонич найважливішим для поетичної творчості вважав саме емоційний імпульс [53, 38].

Безмежні щедроти сонця у метафорі пливло рікою сонце в світ передаються через аморфний образ. Засобом децентралізації є також порівняння сонця із земним вогнем: "як ватра сонце догоріло". В обрядовості купальських свят вогнища виконували функцію заміщення небесного денного світила, присвячувалися найвищому вияву його життєтворчої сили: отже, ознаки сонця приписувалися земному вогню. Б.-І.Антонич вдається до зворотнього перенесення ознак, малюючи міфологічну картину настання вечора. В «Елегії про перстень пісні» дім поета мислиться як цілий всесвіт, де ростуть «ліричні яблуні» - дерева-дарувальниці натхнення, що символізують цілісність буття, початок усіх речей, земні бажання, безсмертя та вічну молодість. Водночас яблуко символізує спокусу. Символіка яблуні, як і саду, багатопланова й амбівалентна. Поет осмислює її через злитість народних уявлень про сонце й землю - основні сили, що беруть участь у створенні розмаїтих форм життя: Росте в мойому саді сонце - / похмільна квітка тютюну. Такий децентралізований образ сонця містить натяк на трансформовані уявлення про християнський райський сад як місце найвищого блаженства і язичницьку афективність прояву двох найважливіших стихій -вогню й землі - в екстатичній рослині. Через «похмільну квітку тютюну» означується сонце у найвищому розпалі життєтворчої енергії, отже, поет наближається до прапервнів. У поетичному саду натхнення Антонича ростуть на деревах заповітні слова, які цілком визрівають серед ночі (згадаймо його здатність творити у сні).

Тут суміщуються різні часові та просторові площини: «Життя звабливе і прекрасне / в одній хвилині пережить!». Місяць-повня як завершений цикл часу символізує тут поетичну зрілість, а співіснування в одному просторі помножених місяців, які «в долоні обважнілій» несе господар саду натхнення - «юний лірик» - це зібрані й узагальнені духовні здобутки. Людська долоня - місце для накреслень долі, тому невипадково саме в ній опиняється кіш зі стиглими місяцями. Місяць же у «Трьох перстенцях» як супутник усілякого натхнення сприяє людській творчості.

У вірші «На шляху» місяць, що зранку втрачає силу, асоціюється зі стертою монетою (метафоричне порівняння-оречевлення, що базується на перенесенні ознак витвору цивілізації на небесне світло), і це зумовлює антропоморфний образ дня: «і день ховає місяць в кручу, / мов у кишеню гріш старий». Така децентралізація місяця стає основою максимально виразного картинного зображення щоденно повторюваного явища і ґрунтується на наївному зоровому сприйнятті язичника.

Далі з'являється децентралізований образ сонця, яке зранку ще не набуло своєї повної сили й не сягнуло середини неба, тому входить до складу розгорнутої метафори: «Іде розсміяний і босий / хлопчина з сонцем на плечах». В аналізованій міфологемі язичницьке сприйняття поєднується з християнськими уявленнями. В образі ранку - хлопчини, під ногами якого «дзвенить, мов мідь, широкий шлях» небесний, проступає постать Ісуса Христа, який несе у світ сонце правди й благодаті для всіх народів. Децентралізований образ сонця може виражати й прагнення поета наблизитися до суті, до праслова, і недосяжність ідеальної сутності для людини водночас:

І хочеться хлопчині конче з трави нежданно скочить сонце,

від весняних воріт ключа. немов сполохане лоша [2,65].

Джерело поетичного натхнення автора «Трьох перстенів» - це переважно весняна краса природи. Тому співзвучне єгипетському культу Осіріса - воскресаючого Бога, який проростає із зернин травою, уявлення слов'ян-язичників про юнака Зельмана, що відмикає весняні небесні ворота й проростає у вигляді зелені, модифікується в міфологемі: «І хочеться хлопчині конче / від весняних воріт ключа». Новонароджене весняне сонце виступає в образі лошати [52, 65].

Відомо, що атрибутом небесної їзди є кінь. Але функції образу незміцнілого ще лошати дещо інші: лоша грається у травах, спочиває на них, а трава має амбівалентну символіку: сполучає в собі полюси життя і смерті, як і зелений колір. Отже, в образі лошати постає воскресаюче навесні сонячне божество.

Ідею вічного колообігу життя і смерті, відродження живої природи навесні у збірці «Три перстені» відбиває образ веретена. Але в Б.-І.Антонича (вірш "Веретено") образ сонця децентралізується: «Червоним сонця веретеном / закрутить молоде хлоп'я», підлягаючи поетичному натхненню хлопця, який творить власний світ.

Децентралізований образ сонця з'являється й тоді, коли світло ще не набуло повновладдя: «Ось і ранок синім возом їде / і сонця сніп в село везе». «Сніп сонця» - це жмут проміння, явленого через виразно національну метафорику. Звукові та зорові відчуття поєднані в антропоморфному образі ранку - українського селянина на возі (вірш "Півень"). Наступна міфологема: «Крильми шумить червоний півень / співучий з міді серп».

Півень - передвісник світанку, символ життя, вогню й сонця, а також домовитості й господарності, і його поява закономірна у замальовці передсвітанкового села. Виникають також асоціації за кольором вогнисто червоного гребеня півня із яскраво-червоним сонцем, яке щойно виринає з-за обрію. Як писав І.Скрипник, міф завжди має свою строгу, внутрішньо мотивовану структуру. Суть міфологічного дива полягає у незвичному зчеплені тих реалій, що їх дає нам лише видимий і підвладний органам чуття навколишній світ [59, 14]. У вірші "Півень" Б.-І.Антонич чітко дотримується селянської образності у змалюванні світил.

«Марнотратний гімн» Антонич присвячує щедротам світил: «І зір розтратниця - зла ніч і день сліпучий! / Розтратно твореним і нищеним багатством...». «Сонячний день» - це свято життя, диво-явище, що (у вірші «Ярмарок» зі збірки "Зелена Євангелія") за співучастю в єдиній світовій містерії співвідноситься з такою урочистою і гамірливою подією селянського життя, як ярмарок. Ярмарок стоїть на межі селянського побуту і сакрального дійства:

Співають теслі, бубни б'ють. червоне сонце продають

Розкрию таємницю: на ярмарку в Горлицях [2,67].

Децентралізація образу сонця, яке асоціюється з яскравими хустками, що «горять, немов стобарвний гребінь», застосована саме з метою сакралізувати ярмаркове дійство. Ковальське ремесло в поетиці Антонича теж межує з містерією. Децентралізуючи образ місяця, поет наділяє ковальство сакральним змістом: «Хай, люба, місяць на підкови / нам ковалі перекують», а підкова - це символ родинного щастя.

У вірші «Різдво» децентралізований образ сонця побудований за принципом осмислення ознак небесних світил через земні реалії, що притаманне давнім українським колядкам: «Народився Бог на санях / в лемківськім містечку Дуклі». Ця міфологема синтезує в собі сюжет християнської легенди з українськими розрізненими уявленнями про різдво сонця, узагальненими поетом. За Біблією, Діва Марія народила Ісуса у хліві й поклала його в ясла з сіном для овець. Таким чином, Син Божий з'явився на світ серед земних реалій унаслідок благодаті, посланої Богом-Отцем на земну дівчину. В українців часів Київської Русі їзда на санях символізувала перехід в інший світ. Замість трьох царів зі сходу, які прийшли поклонитися новонародженому, в Антоничевому підкреслено локалізованому лемківському варіанті «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий». Лемки тут знаменують собою зорі, після яких з'являється місяць. Крізь давньоязичницький неантропоморфний образ місяця-повні, який бере на себе болі й страждання смертних, сповнюється ними дощенту, після чого старіє, вмирає, щоб знов відродитися (місячний цикл)10, проступає образ Христа, який узяв на себе всі гріхи людства, поніс за них страждання.

В Антоничевих міфологемах про Різдво світлих богів проводиться аналогія між язичницькими сюжетами про народження чи спочинок світил на землі, у воді, у вирії та їх сходження на небо вранці чи навесні й біблійними легендами про боголюдське походження Ісуса Христа і його земне життя, про воскресіння і вознесіння на небо.

Прикметне, що крізь образ Марії проступає Велика Матір давніх українців - вода як жіноча першооснова світобудови. Через єдність води з чоловічою першосутністю - вогнесвітлом - створене розмаїття життєвих форм, зокрема найшанованіша в язичників рослинна природа. Праматір-вода тримає у своїй долоні місяць. В цьому уявленні простежується чітка закономірність: місяць керує припливами і відпливами води на землі, він здатний притягувати і відштовхувати воду, але й сам деякою мірою підпадає під владу земного тяжіння, тому втрачає свою центральну позицію в нічному небі. Всі ці вірування втілені в міфологемі «У долоні у Марії місяць - золотий горіх».

У вірші «Черемхи» місяць децентралізується стосовно світобудови і стає частиною лемківського краєвиду:

Моя країно верховинна, коли над ними місяць лине

ні, не забуть твоїх черемх, вівсяним калачем![2,124].

Тут вимальовується творче кредо, висловлене Антоничем 1935 p.: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви Вірю в землю батьківську і в її поезію».