Білий колір належить до ахроматичних кольорів. Це доволі частотний колір у поезіях поета. Він так проявляється у поезіях автора: "білий схід" (блідий схід сонця); "білі села" (заметені снігом); "зоря аж біла" (дуже ясна, світла). Цей колір, на нашу думку, автор використовує для надання своїм образам позитивного забарвлення:
Місто дивно біле, майже неймовірне, з мли, немов з уяви, виплива.
Серед хроматичних кольорів поет використовує і жовтий колір. Наприклад: "жовті квіти людські", "жовте полум'я", барву автор наділяє ознаками позитиву і світла, від чого образи стають експресивно насиченіші, тим самим створюються нові метафори, семантично оновленими через нову сполучуваність і розширення метафоричного контексту. Мета словосполучення «жовті квіти людські» показує, що автор прагне продемонструвати позитивні емоції за допомогою жовтого кольору.
Метафора речення «Роса на сивих квітах» утворена за допомогою прикметника «сивий». Поетичною традицією позначене вживання прикметникового означення «сивий», що містить пряму вказівку у таких сполуках сиве небо, сиві тумани. Б.-І. Антонич подає нові можливості використання даної барви. Метафора «роса на сивих квітах» несе ознаки суму, розпачу, жалю.
Блакитний колір у збірці несе як традиційний зміст ("блакитні краєвиди"), так і новаторські нашарування у значенні ("ягоди блакитні").
Конкретні предмети з характерними кольоровими ознаками можуть називатися також абстрактними іменниками кольору. Наприклад: зелень - «рослинність», «зелена фарба», «зелений колір». Отже прикметник зелений виступає здебільшого в контекстах, які передають враження від зорового сприймання явищ.
Поширеним у поетичній мові Б.-І.Антонича є спосіб вираження кольору через порівняння: зелений сам, немов трава; місяць, мов тюльпан, червоний; рожевий чай, мов піна з сонця; сивий менша цар, мов срібний жезл тощо.
Колір часто виражається складними словами, які здатні позначати широку гаму кольорів і їх відтінків. У аналізованій поезії такі лексеми представлені досить широко. Зокрема, є складні назви, що передають відтінки кольору, вказують на ступінь його насиченості. Складовими цих композитів виступають компоненти світло-, темно-, блідо-, блякло-(рідше), тьмяно-, ясно-. Наприклад: блідо-червоні спіють баклажани, твої очі синьо-тьмяні.
Наявні також складні слова, що передають колір із додатковим відтінком. Значення таких колорем уточнюється основою відносного прикметника: тіло біло-срібне, синьо-срібна далечінь, прикрас жалоби чорно-срібних, зима пшеницю на сніг сріблясто-синій меле.
Інколи трапляються складні слова типу синьоокий, чорнобровий і ін., які передають сталу, повторювану в часі ознаку істоти чи предмета: весно-слов’янко синьоока.
Аналізуючи колореми у поезії, можемо простежити певні синонімічні ряди. Найширшу гаму відтінків Б.-І.Антонич добирає до прикметника червоний: червоний - багряний - кривавий - полум’яний - вогняний (червона молодість півоній, кров тече багряна, в криваві розірватись букви бунту, полум’яним стягом, вогняний погонич). До прикметника синій можемо подати лексему блакитний: природи лоно мрячне й синє, блакитна сутінь, сизі мряки. В один синонімічний ряд ставимо кольори сивий, сірий, сизий: в сивім димі лісу, крізь сіру тишу.
Можна виділити такі три групи лексем кольористичної семантики:
. Слова на позначення ознак «гарячого» спектра. Це словосполучення з кольористичними епітетами: жовті квіти людські, сім червоних весел.
. Слова, що використовуються на позначення прохолодного спектра. Це кольористичні словосполучення на зразок: синій шпиль, душа зелена.
. Ахроматичні позначення типу: білий схід, роса на сивих квітах.
Аналізуючи мовотворчість,
розглядаємо лексико-тематичну парадигму колорем щодо характеристики
особливостей поетичного ідіолекту, відображення специфіки індивідуальної мовної
картини світу митця. У поетичному ідіолекті Б.-І.Антонича колористична стихія
обіймає народнопоетичну й індивідуально-авторську символіку, що враховує
загальнокультурний та історичний досвід, національні і світові традиції.
Лексико-тематична парадигма колорем широка та спектрально багата. До неї
входять як лексеми на позначення власне кольору, так і образно-стилістичні
одиниці, що позначають асоціативну колірну ознаку.
.1.2 Естетична роль колорем у художній картині поета
Кожен колір у поезії має свою силу експресивності. Усталеністю відзначаються в поетичній практиці Б.-І. Антонича прикметники на означення кольору срібний, золотий, блакитний, зелений, що часто сполучаються з іменниками.
Для створення метафоричного образу поет послуговується генітивними структурами - такими, де семантика кольору сама сприймається як предмет і може стати поряд з іншими предметами.
Гама кольорів, що виявляє індивідуальну манеру поета, розширює сполучуваність загальновживаних слів, збагачує їх лексико-семантичну структуру. Метафори, побудовані на багатозначності кольорової гами, викликають найнесподіваніші асоціації.
Втрата значення кольоровості у колоремах і набуття ними іншого значення нерідко пов’язане із стилістичним прийомом контрасту, коли в одному контексті протиставлено світлі і темні кольори.
До семантичної групи кольороназв зараховуємо й такі означення: ясний, світлий, осяйний, світло видний, засмаглий. Їх семантика перетинається із значенням кольору - різних відтінків світлого і темного, які функціонують на основі зорового сприймання, зорових асоціацій.
Якісні прикметники на означення простих кольорів часто набувають символічного змісту. Світлі та яскраві кольори при переносному вживанні виражають радість, приємні емоції, настрої, а темні - передають важкий стан, гнітюче почуття.
Колореми, як правило, використовуються при описі природи, людини (її зовнішності, одягу), предметів побуту і в художній мові можуть виконувати такі функції:
особово-номінативна (слова зі значенням кольору називають предмет за його фарбою): білий янгол, чорні скиби, жовте жито, червоні грона, червоні шмаття, маки червоні, зелені сади, блакитне небо, білі хмари;
образно-експресивна (лексика на позначення кольору виступає як яскравий образний засіб, який реалізує, як правило, свої переносні значення): чорна пісня, зелена душа, чорні води ночі, червоний півень, чорний шлях, сиві вільхи, сірий труд;
емотивна (кольороназви, вступаючи у взаємодію з іншими елементами образної системи художнього твору, семантично трансформуються, набуваючи нового емоційного значення): твоє серце - чорне пекло, білий жар, червоне золото тюльпанів, брижі жовтого чола, в блакитному пожарі;
ідеолейтмотивна (кольори виконують функцію ідеообразу, який включає в себе складну гаму почуттів, настрій письменника, визначає індивідуальність авторського світосприйняття, специфіку його ідіостилю): в криваві розірвавшись букви бунту, зелений сам, немов трава, ранок синім возом їде, місяць, мов тюльпан червоний, дивлюсь в блакитну призму склянки;
архітектонічна (в цьому випадку структура твору ґрунтується на активному використанні кольороназв):
Стрілчастий день, прозорий холод і вся невпійманість краси. Широко креслиш пісні коло. Ех, пахне ранок. Срібло й синь. Душа острунена й зелена. Сміється сніг, сміюся я. Червоним сонця веретеном закрутить молоде хлоп'я[2,34];
характерологічна (кольори виконують функцію характеристики
персонажу - створення його портрету, опис особливої поведінки, образу, думок тощо): зелений сам, немов трава, зелений Бог, душа ще зелена, червоний ворог.
Особливість ідіостилю Б.-І.Антонича
полягає в тому, що колористичний епітет, виконуючи функції пейзажної і
портретної деталі, широко взаємодіє з усіма компонентами контексту, обростає
різноманітними конотаціями і часто створює настрій, який збігається з емоційним
планом усього вірша в цілому.
2.2 Сакральна лексика як ознака
християнського світогляду Богдана-Ігоря Антонича
У поезії ХХ століття, яка характеризується ускладненістю філософських, естетичних та стильових пошуків, особливого значення набуває образ-символ. «У художньому творі символ оформляється в культурний код минулого, часто набуває ознак сакральності. Чи не найбагатшим джерелом символів є Біблія. Саме така невичерпна символічна наповненість зумовила неабиякий інтерес творців модерної літератури, у тому числі й української, до образів Біблії та християнської традиції, що виявляють свою надзвичайну продуктивність у поетичній творчості» [49, 26].
Аналіз церковно-релігійної лексики дозволяє говорити про існування специфічної сфери використання української мови - релігійного стилю - з властивими йому стилістично маркованими лексикою, морфологічними засобами, синтаксичними особливостями та стилістичними фігурами. Поділ релігійних лексем у межах лексико-семантичних груп є складним явищем. Існують різні наукові класифікації релігійної лексики, автори яких прагнуть до найповнішого визначення лексико-семантичних груп конфесійної лексики. У кожній лексико-семантичній групі можна визначити ряд інших значеннєвих об’єднань - лексико-семантичних підгруп.
На сучасному етапі розвитку української лінгвістики проблема тематичної класифікації релігійної термінології висвітлена у дослідженнях О. Горбача, Н. Бабич, С. Біблої, Г. Нуцковської, І. Павлової, Н. Піддубної, Н. Пуряєвої, М. Скаб, І. Черненко та ін. Критерієм поділу на лексико-семантичні групи є наявність вільних смислових зв’язків між словами. Для нашого дослідження обрано класифікацію релігійних понять І. Черненко, яка визначила такі лексико-семантичні групи релігійних лексем: духовенство, «люди церковні», організація парафії; поняття, пов’язані з церквою (храмом) та її спорядженням; одяг церковників, ризи; терміни, пов’язані зі Святими Тайнами, обрядами; назви церковних свят і богослужбових книг; номінації Божих осіб; абстрактні релігійні назви [69, 280].
Богдан-Ігор Антонич у своєму поетичному доробку, з одного боку, продовжив традицію української релігійної та релігійно-містичної поезії, а з іншого - задекларував певну суперечливість свідомості людини ХХ століття. У своєму пошуку Бога поет, як зазначає дослідник творчості Б.-І. Антонича І. Дмитрів, «не ковзає по поверхні обрядовості, оскільки християнство для нього - не лише ритуал, а особистий шлях богопізнання через спілкування з Богом та Божим творінням [35, 140].
Звернення Антонича в поетичних текстах до християнської моралі має біографічні витоки - він походить з родини священика. Часте вживання у творах поета релігійних лексем є ознакою його християнського світогляду, щирої віри та постійного глибокого пошуку Бога через його творіння: людину та природу.
Основні догми своєї християнської віри, напрямки християнського світобачення Б.-І. Антонич окреслює у поезії «Вірю», створивши оригінальний текст - наслідування найяскравіших жанрово-стильових ознак християнського Символу Віри. Цією поезією Антонич урочисто проголошує всьому світові, що він є християнином, який сподівається на пришестя Бога і називає це пришестя «вогняним»: Вірю, що надійде день нового об’явлення вогняний. Автор, захоплений Божою всемогутністю та величчю, закликає своє внутрішнє єство до гідної прослави Господа: Співай, душе моя, пречисту…, // могутню…, похвальну пісню Богу, бо …про Тебе, добрий Боже, мріє кожне людське серце. У творчості Антонича простежується значний вплив релігійного стилю на художній. Загалом уся аналізована збірка засвідчує цю взаємодію. Слово в поезіях Антонича набуває сакрального значення, служить домінантним фактором єднання людини з Богом.
Талантом до написання віршів митець найперше завдячує Богові, представляючи своє зріле християнське поетичне кредо: Не вмію писати віршів, / сміюся з правил та вимог. / Для мене поетику / укладає сам Бог. Усі контексти вживання лексеми Бог у поєднанні з прикметниками та дієсловами виявляють нам ознаки та дії, які Антонич приписує Богові. Отже, Бог для Антонича є джерелом його поетичної творчості, міцним фундаментом, підтримкою і опорою в житті. Поет демонструє свою обізнаність з різними поетичними творами, але доходить висновку, що його поезія неземна, вона дається йому від Бога: Я знаю інші вірші; // хоч не додержують вимог, // є від тамтих не гірші. / Пісні, що їх диктує Бог.
Святе Письмо як невичерпне джерело «вічних» тем, ідей, мотивів, образів стає для Антонича джерелом власного світогляду. Поет плідно використовує його у своїй творчості. До того ж у 20-х рр. XX ст. професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон) здійснив другий повний переклад Біблії українською мовою, що відкрило ширші можливості застосування сакральної лексики у художніх творах українських письменників. Спираючись на досвід Біблії, Б.-І. Антонич шукав відповіді на питання, які висувала тогочасна дійсність та які, зрештою, не втратили актуальності й у наш час. Антонич заявив про себе як поет з оригінальною системою образного мислення і надзвичайно емоційною вразливістю на найтонший порух живої природи. Поет сповідував ідею неподільної, гармонійної єдності людини і природи. Творчий шлях письменника є дорогою до Бога, у якому митець сподівається віднайти повну гармонію у всьому [27, 3].
І. Даниленко стверджує, що «природа для Антонича - це той Бог, до якого прагне наблизитись його ліричний герой. Однак, обожнення природи замість її Творця самим поетом чітко усвідомлюється як світоглядна помилка з можливими трагічними наслідками під час остаточного суду» [27, 25]. Цю думку поет розкриває у вірші «Оборонець диявола», де в діалозі з Богом ліричний герой уявляє, як він стоятиме перед «вогняним» лицем Господа, відкрито визнаючи свої гріхи. Герой надіється на своє, сповнене любові серце: Моя душа поплямлена життям і зла, / але поглянь на серце, оскільки першою і найважливішою заповіддю, яку Бог дав людям, є любов. Але на закінчення всі ці оптимістичні докази знецінює раптовий страх, зумовлений підступною думкою, що любов його серця «поганська».
Сказане дає підставу для висновку, що релігійна лексика у творчості Б.-І. Антонича віддзеркалює глибоко християнську свідомість поета, котрий іноді «якщо й почувається «поганином», то радше в переносному значенні цього слова, а саме характеризуючи стан людини, спроможної дивуватися з найменших фактів і явищ природи, інтуїтивно осягати її найпотаємніші закони. Таке «поганство» Антонича вочевидь не заперечує християнських домінант у світогляді поета, бо християнство й поганство як два типи свідомості в більшості його творів навмисно протиставляються.
Богдан-Ігор Антонич - яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує великий талант, який, за словами Дмитра Павличка, «пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, котрий єднає серце художника з серцем його народу» [50, 24]. Отже, релігійна лексика у творчості Б.-І. Антонича є домінантною ознакою його християнського світогляду. Важливим елементом релігійних пошуків Б.-І. Антонича, як засвідчує уважне прочитання його поетичних текстів, є роздуми про місце людини у світі, прагнення зрозуміти природу взаємостосунків людства з навколишньою реальністю, наполегливе намагання визначити сенс людського життя. Послуговуючись конфесійною лексикою, поет бажає передати стан душі, яка прагне повної гармонії у стосунках з Богом та цілим світом.
Пласт релігійної лексики, який використовує Б.-І. Антонич у збірці «Велика гармонія», умовно можна поділити на дві групи: власні назви (Бог, Матір Божа, Святий Дух, Боже Ягня, Об’явлення та ін. ) і загальні релігійно-культурні номінації (дух, душа, гріх, рай, пекло, небо, смерть, вічність та ін.). У ході нашого дослідження було проаналізовано власні назви, що вживаються у поезіях Антонича та умовно виділено такі їх групи:
1. Номени на позначення Бога. Найбільш репрезентативною групою є теоніми, тобто імена на позначення Божих Осіб. Часте їх уживання в поезіях Б.-І. Антонича утворює цілі синонімічні ряди: Бог, Господь, Добро, Творець, Жнець Душ, Калагатія, Краса, Настройник дня і ночі, Пан, Єдиний, Великий, Величний, Всесильний; Син, Боже Ягня, Переможець-Ягня, Соняшне Слово; Голуб, Голуб-Дух, Голуб Святий;