ДИПЛОМНА РОБОТА
з Української мови
на
тему: Ідіостиль Богдана-Ігоря Антонича
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ІДІОСТИЛЮ У СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ
1.1 Поняття «ідіостиль» у мовознавстві
1.2 Образні засоби та їх роль у формуванні ідіостилю письменника
РОЗДІЛ 2. НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФОСВІТ У ПОЕТИЧНОМУ МОВЛЕННІ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА
.1 Назви кольорів як компонент відтворення національно-мовної моделі світу
.1.1 Семантико-граматична характеристика кольороназв у поетичних творах Б.-І.Антонича
.1.2 Естетична роль колорем у художній картині поета
.2 Сакральна лексика як ознака християнського світогляду Богдана-Ігоря Антонича
.3 Астральна символіка в ідіостилі письменника
РОЗДІЛ 3. МОВНІ ЗАСОБИ ОБРАЗОТВОРЕННЯ В ІДІОСТИЛІ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА
.1 Метафора як концептуальний елемент тропеїстичної системи у поезії Б.-І.Антонича
.1.1 Семантична характеристика метафор
.1.2 Лексико-граматична характеристика метафор
.1.2.1 Дієслівні метафори
.1.2.2 Іменникові метафори
.1.2.3 Прикметникові метафори
.2 Лексико-семантичні групи епітетів та їх граматичне вираження у ліриці Богдана-Ігоря Антонича
РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ
.1 Стимулювання природоохоронної діяльності підприємств
.2 Заходи по запобіганню дитячого дорожньо-транспортного травматизму
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
кольороназва ідіостиль антонич метафора
ВСТУП
Літературне життя Західної України міжвоєнного періоду ХХ століття було вельми розмаїтим та активним. У цей час реалізовувалося багато художніх концепцій, у літературному процесі виокремлювалися нові літературні течії. Чільне місце в літературній мозаїці посідали католицькі письменники, які, в основному, були об’єднані в групу «Логос». Їхня творчість визначалася національною та християнською ідеями. Богдан-Ігор Антонич був одним з нечисленних, а у своєму стилі навіть єдиним в українській літературі цього періоду творцем власної цілісної концепції світу. Одна з координат його поетичного світу - це спроба віднайти втрачену гармонійну єдність людини та природи, а також споконвічна, невмолима туга людини за повнотою існування, туга, яка з давніх-давен знаходила вияв у свідомості наших предків і наснажувала всю поезію Антонича [60, 76].
Могутній талант митця формувався під впливом українського фольклору, навчання в польській гімназії м.Сяноку та на факультеті слов’янських мов Львівського університету, тому поезія Антонича ввібрала як символіку слов'янського язичництва, так і біблійні мотиви.
Антонич є автором шести поетичних книг - «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), які вийшли за життя поета. Збірки «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія» побачили світ після смерті митця.
Говірка лемків - одна з найдальших приток Дніпра загальноукраїнської мови - була свого часу перегачена і спрямована в польське річище. Як знаємо, з цього нічого не вийшло і сьогодні лемківський діалект живить свою рідну і природну стихію. Мовну віддаленість від Наддніпрянської України, а також тодішню економічну й літературну відсталість Лемківщини звично використовували москвофіли. Санаційній Польщі було вигідно підтримувати їхню діяльність, адже вона роз'їдала національну свідомість лемків.
Його поезія є незаперечним свідченням того, що великий талант обов'язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб'ється крізь перепони провінційного мислення на дорогу передових думок свого часу, дорогу, яка поєднує національного художника із мистецтвом світовим і в той же час із найглибшими і найродючішими пластами рідної землі й рідної культури.
Найголовніше, над чим замислюється Б.-І. Антонич і над чим працював упродовж усієї своєї творчості, було питання синтезу. Він вважав, що «сучасна література не дала й не може дати синтези. Вона розгублена в подробицях, хвора на аналітизм» [32, 6].
Осягнути всю правду творчості Б.-І. Антонича належить майбутньому. Але вже сьогодні можемо сказати, що та правда передовсім у неповторності світу, створеного поетом, світу, осяяного з глибини філософією життєствердження. Ні мира, ні кадила, ні ваги, що важить смуток, наче гріхи в чистилищі, ми не беремо, ідучи до Антонича. Ми беремо його книжки й відкриваємо їх достоту, як вікна у п'янливе повітря Лемківщини, у зорі, що «лопочуть на тополях», у сонце, яке «воли рогами колють», у світ, що живе і розвивається за законами дивовижно точних і завжди нових метафор, які ведуть до усвідомлення духовного, вищого й незбагненного начала в людині, а саме осмислене буття він малює як пробуджувану таємним провидінням волю до творчості. Антоничева поезія - це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи [35, 18].
Творчість Богдана-Ігоря Антонича досліджували М.Ільницький, О.Пономаренко, І.Даниленко, С.Привалова, Г.Кернер, І.Руснак, М.Ткачук.
Актуальність дослідження зумовлена тим, що в сучасному українському мовознавстві немає наукових праць, присвячених образотворчому потенціалу лексичних засобів в ідіостилі Б.-І. Антонича.
Тема роботи - «Ідіостиль Богдана-Ігоря Антонича».
Мета - вивчення лексичних засобів як стилеутворювальних компонентів поезії, здійснити їх структурно-семантичний, функціонально-стилістичний аналіз, простежити їх роль в ідіостилі Б.-І.Антонича.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
З’ясувати теоретичні засади вивчення ідіостилю в сучасній лінгвістиці;
Обґрунтувати назви кольорів як компонентів відтворення національномовної моделі світу;
Проаналізувати сакральну лексику як ознаку християнського світогляду;
Охарактеризувати астральну символіку в ідіостилі Б.-І.Антонича;
Здійснити аналіз метафори як концептуального елемента тропеїстичної системи у поезії Б.-І.Антонича;
Дослідити лексико-семантичні групи епітетів та їх граматичне вираження у ліриці поета.
Методи дослідження. У роботі як основний використовується описовий метод дослідження з прийомами суцільної вибірки, лінгвістичного спостереження, класифікації та систематизації, який полягає в тому, що мовні явища розбиваються на окремі групи на основі подібних ознак, виявлених через зіставлення та узагальнення. Також застосовано метод семантико-стилістичного аналізу, який дозволяє розкрити смислову й стилістичну своєрідність мовних засобів та закономірності їх використання; метод структурно-функціонального аналізу, а також метод карткування (нами зібрано 427 карток).
Практична цінність. Матеріал може бути використано на уроках української мови при вивченні лексики, стилістики, морфології, морфеміки та словотвору, а також на засіданнях лінгвістичного гуртка та факультативах з української літератури.
Дослідження мовного аспекту ідіостилю
дає можливість побачити індивідуальну неповторність письменника у представленій
ним вербально-естетичній картині світу, оцінити його внесок у систему вже
функціонуючих словесних художніх засобів національної мови, визначити загальні
закономірності й провідні тенденції розвитку літературної мови.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ
ІДІОСТИЛЮ У СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ
1.1 Поняття «ідіостиль» у
мовознавстві
Опозиція індивідуального та колективного, світогляд адресанта та обмеження, що накладаються традиціями, необхідністю, естетичними та літературними нормами знаходять вираження у стилі мовної особистості. Введення поняття «мовна особистість» у сучасну лінгвістичну парадигму спричинило появу такого поняття як «індивідуальний стиль» або «ідіостиль» («ідіолект»), яке походить від грецького ιδιος - свій, особливий, власний.
Поглибленню теоретичних положень, пов’язаних з ідіостилем та дослідженню особливостей дискурсу окремих видатних осіб присвячена значна кількість сучасних лінгвістичних досліджень (В. Григор’єв, Савицька Л., С. Єрмоленко, Н.Сологуб, Л.Пустовіт, І.Бабій, А.Мойсієнко, Г. Жуковець, О. Кухар-Онишко, Д. Наливайко, С. Перепльотчикова, І. Смущинська, А. Ткаченко, О. Фоменко, А. Шайкевич, Н. Шмарова та ін.).
Хоча у лінгвістичній літературі термін «індивідуальний стиль» з’явився порівняно недавно, В.В.Жайворонок наголошує на тому, що цей феномен виник іще за часів грецької інтелектуальної еволюції, що було нерозривно пов’язано з розвитком риторичної теорії [29, 22].
Індивідуальний стиль адресанта кваліфікується як «ідейно-художня, мовностилістична творчість», це безпосередній відбір і синтез виражальних засобів. В індивідуальному стилі чітко знаходить своє вираження позиція мовця щодо тих чи інших проблем, вибору виражальних засобів, тобто риси його мовотворчої індивідуальності.
Джерелом розуміння стилю дискурсу, на думку І.В. Смущинської, є встановлення необхідної відповідності між концепцією характерів (цілі автора, його однодумців, власне сприйняття; погляди аудиторії та необхідність привернути її увагу і прихильність) як змістовною стороною дискурсу, та парадигмою лексичних засобів як стороною формальною [61, 38]. У поєднанні з загальним змістовим контекстом дискурсу, така відповідність дозволяє говорити про індивідуальний мовний стиль адресанта.
Таким чином, індивідуальний стиль мовця, на відміну від дискурсу як феномену, що існує поза суб’єктом, це цілеспрямовані стратегії мовленнєвої діяльності адресанта, які зумовлюються його глобальним уявленням про засоби ефективного комунікативного процесу: рівнем сформованості комунікативної компетенції, здатністю аналізувати мовленнєвий потік, ефективно моделювати мовленнєву діяльність, адекватно та актуально обирати мовні одиниці та конструкції.
Аксіологічне поле стилю формується на основі трьох якостей: оригінальність, тотожність, неповторність. Тобто, ідіостиль складається зі співвідношення індивідуального та загального [13, 12]. Його основою є словесний матеріал, що отримує у дискурсі невластиві йому можливості і перетворюється на певний образ, який може включати в себе кілька смислів. Лексична одиниця у дискурсі, набираючи нового змісту, стає елементом ідіостилю.
Нові смисли виникають у результаті актуалізації словникових значень. Цей процес передбачає не лише використання смислового потенціалу словникових одиниць, а й виникнення нових змістових прирощувань, детермінованих семантичними зв’язками у синтагматиці, які формуються під впливом ситуації та контексту.
Факторами, що змінюють первинне значення слова є індивідуальний стиль мовця, стилістичні умовності типу дискурсу та вимоги даної епохи до стилю.
Автор одного з перших у вітчизняному мовознавстві видань, присвячених теорії індивідуального стилю, О. Кухар-Онишко, розрізнює «стилетворчі чинники» та «домінанти стилю». Серед перших він виділяє соціально-історичні умови, пануючі в суспільстві політичні ідеї, фактори, що випливають з естетичної природи тексту: традиції і новаторство, родові і жанрові ознаки тощо. Друга група об’єднує суб’єктивні чинники: світогляд і талант адресанта, свобода творчості, правда та домисел, що є досить різноплощинними поняттями [43, 27].
У переважній більшості існуючих наукових праць ідіостиль досліджується з дедуктивних позицій, тобто його особливості з’ясовуються у порівнянні із загальною типологією стилю даного типу тексту.
Останнім часом з’явилися праці, написані з індуктивних позицій: особливості ідіостилю виводяться з аналізу дискурсу окремого автора. При цьому з’являється загроза не співвіднесення індивідуальних стильових чинників із загальними.
Таким чином, з дедуктивного погляду, індивідуальний стиль - це естетично значуще відкидання чи дотримання канонів макротексту, що проявляється, передусім, через матерію слова (форму). А з індуктивного погляду - це спосіб організації форми, що проявляє новий зміст. Тож А.О.Ткаченко має рацію, пропонуючи досліджувати проблему ідіостилю комплексно: як з дедуктивного, так і з індуктивного поглядів [63, 6].
Отже, під індивідуальним стилем можна розуміти спосіб організації форми (слова), що передає новий зміст. Норма загальнолітературної мови, перепущена через реально існуючі закономірності використання мовних засобів в позамовному суспільно-політичному дискурсі, може слугувати відправним пунктом для ознак індивідуальної своєрідності, що зумовлює способи прагматичного та естетичного відтворення виражальних засобів загально стилістичного узусу.
Саме в індивідуальному стилі досягають максимального рівня диференційні ознаки, відмінності та відхилення, якими характеризується даний тип дискурсу.
Поняття індивідуального стилю включає в себе елементи різних рівнів мови, так званих «маркерів ідіостилю», які мають дуже високу концентрацію в дискурсі однієї людини. До індивідуальних прийомів можуть належати лексичні одиниці - улюблені слова та звороти, які застосовуються мовцем. Також до компонентів ідіостилю можна віднести стилістичні засоби: метафори, порівняння, гіперболи, епітети тощо. У дискурсі комунікант проявляє себе як мовна особистість, а отже, демонструє свою мовну та комунікативну компетенцію, відображаючи свої знання про світ, уявлення, ідеї, концепти, систему цінностей, які можна назвати «одиницями когнітивного рівня» [29, 15], що утворюють ідіостиль особистості та посідають вагоме місце у структурі її свідомості.
Ідіостиль письменника досить часто розглядається у когнітивній лінгвістиці. За Н.С. Болотновою, ідіостиль - система асоціативно-смислових полів, які характеризують когнітивний рівень мовної особистості [62, 23]. Так, у трактуванні І.A. Тарасової ідіостиль як “спосіб думати і говорити про світ в нерозривній єдності” корелює з розумінням ідіостилю як сукупності мовних і ментальних структур художнього світу автора, єдності концептів і когнітивних структур та їхнього мовного втілення [61, 22].
Особливо інтенсивно упродовж ряду років у стилістиці художньої мови проводилося дослідження ідіостилю з орієнтацією на окремі елементи художньої системи письменника, перш за все на розгляд мовних засобів (частіше лексичних) з послідовним “укрупненням” одиниць аналізу та поступовим посиленням уваги до змістових форм та структури.
Як узагальнює Н.С. Болотова, для цього періоду вивчення ідіостилю характерно: 1) увага до образної трансформації слів, 2) до естетичної модифікації виразних засобів в ідіостилі письменника (Т.Г. Винокур, Л.О. Ставицька та інші), 3) до динаміки мовних форм (В.В. Виноградов, Є.О. Гончарова, А.І. Домашнєв, І.П. Шишкіна та ін), 4) до композиційних прийомів і структури; 5) до універсальних змістів, що по-різному реалізуються у творчості
різних авторів; 6) до слововживання і словотворчості; 7) до вивчення внутрішньо зумовленої системи засобів словесного вираження [14, 7].
Другий напрям у дослідженні ідіостилю фокусується на аналізі різних структурних і змістових форм організації мовного матеріалу (передусім лек-
сичного) у замкнутому цілому та виявленні характеру їх співвіднесеності на рівні стилістичного узусу або ідіостилю. Для цього напряму також характерний лексикоцентризм та орієнтація на виявлення загальних закономірностей у слововживанні одного або кількох письменників [65, 7].
Інші підходи трактують індивідуальний стиль як сукупність мовновиражальних засобів, що виконують естетичну функцію та вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших, як феномен, що належить до царини естетики, та як єдність змістових і формальних лінгвальних характеристик, притаманних творам певного письменника, яка створює унікальний, втілений у цих творах авторський спосіб мовної реалізації [63, 61].