Досліджуючи зв’язок між автором і структурою створюваного ним тексту як словесно-художнього цілого, дослідники доходять висновку про те, що стиль письменника створює та відтворює індивідуально-виразні якості та співвідношення речей-образів, типові для творчої системи саме цього митця. Поряд із цим особистість письменника відображається у неповторності й оригінальності асоціацій, вербально матеріалізованих у лексичній структурі тексту. Асоціативні перегукування та паралелі, найбільш характерні для автора типи асоціацій, пронизують усю його творчість, стають важливою ознакою ідіостилю, відображуючи сприйняття навколишнього світу письменником.
Складовою ідіостилю є ідіолект письменника. За О.О. Селівановою ідіолект є індивідуальним різновидом мови, що реалізується в сукупності різних ознак мовлення окремого носія мови, а в письмовому мовленні виявляє риси ідіостилю. Поняття ідіолекту та ідіостилю співвідносяться як норма й узус національної мови, з одного боку, та індивідуальна манера мовлення, з іншого, тобто ідіостиль постає як індивідуально-творче використання національної мови [58,107], що, фактично, закорінене в ідеях В. В. Виноградова про те, що ідіостиль відтворюється засобами ідіолекту, який є сукупністю мовних засобів індивідуального мовлення.
Ідіостиль, на думку Л.О.Ставицької, включає всі мовні та позамовні стилетвірні та текстотвірні фактори, що складають художній текст, перші - основа, а другі - передумова його створення. Вираження ідіостилю відбувається за допомогою позамовних і внутрішньомовних засобів, в які входить система поза- і внутрішньо текстових референтних відносин [62, 63].
Мовна особистість автора, проявом якої є ідіостиль, представлена вербальною і невербальною частинами, де перша розкривається через сферу мовної свідомості, а друга - через одиниці “проміжної мови” - мови почуттів, образів, уявлень про рух і схем дій, що супроводжують увесь дискурс автора [63, 15].
Особистісне сприйняття свідомістю автора явищ зовнішнього світу неминуче носить характер індивідуального знакового закріплення денотативних сутностей. Це є своєрідною трансформацією авторської концептуальної картини світу, яка є ментальним підґрунтям ідіостилю автора. На думку Н.С. Болотнової, асоціативна структура художнього тексту, сформована на номінантно-референтній основі, дозволяє судити про концептуальну картину світу автора. Сукупність взаємнопов’язаних концептуальних сфер, що відображають знання індивіда про певні фрагменти світу, центром якого він є, зумовлюють структуру його концептуальної картини світу [14, 38].
Як відомо, концептуальна картина
світу різноманітніша за мовну, бо не все сприйняте і пізнане людиною має
вербальну форму та відображається за допомогою мови. Реалізація ж у творах
письменника значущих для особистості ключових концептів дозволяє досліднику за
допомогою ретельного аналізу самої словесної тканини літературного твору
відтворити та описати фрагменти концептуальної картини світу автора. Підсумовуючи,
можемо сказати, що індивідуальний стиль письменника - явище складне. Саме тому
існуюють різні концепції сприйняття та визначення категорії індивідуального
стилю письменника. Він виникає на основі переплетення багатьох факторів (як
особистісних, так і соціальних), проходить певні стадії свого розвитку, має
свої чинники (наприклад, світогляд митця, суспільно - історичні умови,
співвідношення традиції та новаторства та ін.), свої носії (зовнішня форма
художнього твору, композиція, плани зображення та вираження, система образів та
ін.), може з часом змінюватися. Аналіз особливостей індивідуального стилю
письменника - завдання достатньо складне, але дає більш повну картину розуміння
його творчості.
1.2 Образні засоби та їх роль у
формуванні ідіостилю письменника
Поетичне слово в його конкретному лексичному значенні, в багатоманітності асоціативних, переносних значень, нарешті в його музикально-інтонаційних властивостях - складна «матерія» поезії. Діалектична в своїй суті, поезія використовує всі можливості мови для відтворення найскладніших суперечностей життєвих і пізнавальних процесів.
Як зазначає Л.О.Пустовіт, словесно-образні засоби у мові зумовлені самою природою людського мислення. Вони беруть свій початок від виникнення поетичної творчості і є невід’ємною ознакою художнього стилю літературної мови взагалі і поезії зокрема. Під образністю літературної мови слід розуміти активність людського мислення, спрямованого на пізнання світу, естетичну красу слова і мелодійність його звучання. В образній мові не просто називають той чи той предмет, а головним чином характеризують цей предмет такими словами, що посилюють його якісні ознаки. Образне мислення виявляє себе в естетично-мовних засобах, якими є тропи. Мовне мистецтво тропів є своєрідною формою відображення і пізнання об’єктивної дійсності. Воно спирається на гносеологічну природу слова, на діалектику пізнання, яка ґрунтується на узагальненні пізнавального досвіду людства і гарантує об’єктивний критерій істинності [56, 35].
Як наголошує В.Виноградов, образність слова у художній мові полягає у його двоплановості, зверненості і до загальнонародної мови, і до того навколишнього світу, який творчо осмислюється художником.
Питання про образність мови поетичного твору не можна зводити до проблем персонального вживання слів і виразів, тобто до проблеми тропів. Адже буває так, що у вірші немає жодної метафори, але він не позбавлений поетичності. У створенні мовної образності поетичного твору найважливішу роль відіграють тропи.
У різних контекстах слово може набувати різних значень - прямих чи переносних. У поетичній мові основні значення слів змінюються за допомогою поетичних прийомів, які називаються тропами. Серед тропів, якими володіє сучасна поетична мова, одне з найбільших місць займає метафора [56,41].
В українській лінгвістиці до кінця ХХ ст. метафору досліджували переважно в лексико-семантичному, лінгво-стилістичному та граматичному аспектах (В.Ващенко, І.Білодід, В.Русанівський, С.Єрмоленко, Л.Мацько, А.Мойсієнко, В.Калашник, В.Кононенко, Л.Пустовіт, Л.Ставицька, Н.Бойко, Г.Сюта, О.Тищенко, Л.Тиха та ін.). В останнє десятиліття почали застосовувати теорію концептуальної метафори для виявлення особливостей формування нових образів та специфіки їх функціонування в поезії (Л.Бєлєхова), для встановлення мотиваційної основи метафоризаційних процесів (О.Селіванова), з метою аналізу політичної метафори (І.Філатенко, Х.Дацишин, О.Чадюк та ін.).
Метафора є одним із найпоширеніших тропів. Інколи цим словом навітъ характеризують образну мову взагалі, говорячи про метафорику мови, художню мову як метафоричну і т. п. Наше літературознавство вживає цей термін у вужчому значенні, лише для означення одного з тропів.
За літературознавчим словником за ред.. Гром’яка Р.Т., Коваліва Ю.І. та ін., «Метафора - троп поетичного мовлення. В метафорі певні слова і словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Вона не може бути «скороченим» порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката. Це перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. І чим далі містяться один від одного протиставні розряди об’єктів, тим яскравіша метафора, яка прагне на відмінну від символу, зосередитись в образній оболонці. Сконцентровуючи та узгоджуючи у своєму потужному семантичному полі найвіддаленіші чи найнесумісніші асоціації, метафора постає суцільним не почленованим тропом, який може розгорнутися у внутрішній сюжет, не сприйнятний з погляду раціоналістичних концепцій. Метафора тут подібна до загадки, але з тією відмінністю, що не підлягає дедуктуванню, вимагаючи визнання за собою нової реальності [26, 452]
У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними - тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожість і подібність між різними індивідами, класами об’єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет.
У такий спосіб метафора ніби руйнує одні логічні межі назви, щоб над ними звести інші. Вона немовби заперечує належність об’єкта до того класу предметів, в який він насправді входить, і переносить його в інший клас, до якого він на раціональній основі не може бути віднесений, але автор бере на себе сміливість віднести його туди, тому що помітив якісь, часом йому тільки одному відомі, спільні риси або переніс певну рису з іншого предмета на аналізований [64,329].
Семантична структура метафори завжди складна, тому що вона асоціює щонайменше два об’єкти - основний (референт) і допоміжний (корелят). Наприклад, у реченні Двори стоять у хуртовині айстр є двочленна метафора хуртовина айстр з референтом айстр (бо вони реальні і про них йдеться) і корелятом хуртовина. В метафорі актуалізуються не всі семи, тому залишається можливість різного сприймання і тлумачення, і саме цим метафора цікава й цінна в художній мові [54, 272].
Метафоричних висловів досить багато в розмовній мові (наприклад: сонце встає, гірський хребет, знайти ключ до справи, корінь слова і т. д.), але вони не збуджують у нас уявлень про подібність між предметами і виконують лише комунікативну функцію. Образність їх явно стерлась. Інша справа - художня метафора. В художній мові метафора сприймається активно і виконує естетичну функцію; там вона - явище образного мислення, бо збуджує уявлення і збагачує уяву, розкриваючи способом зіставлення предмета з іншим, незвичайним, новим, нові сторони явища чи предмета; вона надає сприйманням емоційного забарвлення [64, 143].
Художня виразність метафори великою мірою залежить від її новизни, свіжості ( і художні метафори, якщо вони часто вживаються, стають звичними, «стираються»)[11, 234].
Зрозуміло, що метафоричний вислів у художньому творі є елементом якоїсь картини, епізоду, характеристики персонажа тощо. Тому його треба розглядати не тільки в одному реченні, а і в ширшому контексті. Так, метафоричний вислів Усмішка в народу розцвітає є одним із складових художніх елементів, за допомогою яких Тичина передав у вірші «І рости, і діяти» радість радянських людей у зв'язку з перемогою над фашистськими загарбниками.
Оскільки метафори розкривають суть і сторони явищ і предметів на основі подібності в якійсь ознаці, вони надзвичайно різноманітні.
Часто зустрічається такий вид метафори, як уособлення, або персоніфікація, тобто образний вислів, в якому ознаки живої істоти або людини переноситься на неживий предмет, явище. Приклади: «Дивувалась зима» (Франко); «За хатою спала земля» (Коцюбинський); «На воді ще хвилі в’юнились» (Малишко). Уособлення із значною силою збуджує конкретні уявлення й емоції. Подаючи ознаки неживого предмета подібними до ознак живої істоти, персоніфікація активізує зображене, збагачує уяву [17, 139].
На думку Ю.Тимошенка, найадекватніше розуміння метафори подають філософи, мовознавці, психологи. Приміром, у філософії метафора, пов’язуючись з ігровим началом, артистизмом, специфікою пізнання світу, тлумачиться як першорядна форма проникнення у внутрішню природу явищ і речей. Також наголошується на засадничій пов’язаності метафори зі структурою та змістом свідомості, мислення, на спроможності цього тропа виражати суб’єкт-об’єктні відношення, на його евристичних і сугестивних можливостях моделювати об’єкт, здатності перетворювати світ предметів на світ символів. У рамках філософського дискурсу метафора здебільшого розглядається в контексті проблем пізнання та мови [66, 30].
Як стверджує Кузнєцова Н.Н., метафора є основним лексичним засобом створення експресивності. При називанні об’єкта, характеристики його якостей, особливостей вона не знає обмежень. Говорячи про вивчення мови в її динаміці, дослідники відносять метафору до найбільш типічних її проявів [42, 56].
Автор підручника зі стилістики української мови Мацько Л.І. подає таку класифікацію метафор за граматичним вираженням. Серед них виділяє кілька типів: субстантивні, атрибутивні, дієслівні, комбіновані.
. Субстантивні поділяються на кілька видів:
.Загальномовні одночленні іменникові метафори, образність яких уже стерлася, залишилось переносне значення: ніжка, ручка, головка, вічко (у дверях), лапка, вікно (між уроками), пара ( дві години занять). За походженням це двочленні метафори (ніжка стола, ручка дверей), але в процесі згасання образності відпала й потреба в побутовому мовленні іменувати другий член метафори. До цього можна віднести метафори, що стали науковими термінами.
. Двочленні іменникові метафори, які в лінгвістиці прийнято називати генітив ними конструкціями, бо другий член їх виражений формою родового відмінка: голос моря, свято душі, муки творчості.
.Тричленні іменникові метафори, в яких образність виникає на нанизуванні лексем: волею богів естет (Т.Світличний), століття - зморшки на чолі Землі (І.Драч).
. Атрибутивні метафори мають дві основні граматичні форми вираження- прикметник і дієприкметник: неситі очі, ми серцем голі догола; розбитеє серце, веселеє слово не вернеться, та прислівник: Гарненько вкраду п’ятака, тяжко плакать.
Атрибутивні метафори називають ще метафоричними епітетами: вишневий сон, калиновий вітер.
. Дієслівними метафорами називають такі, в яких один член виражений дієсловом з переносним значенням. Однак треба пам’ятати, що переносність значення сприймається тільки на рівні його сполучуваності з іменником: Широкий Дніпр не гомонить; розбив вітер чорні хмари.
. Комбінації субстантивно-генітивних метафор з атрибутивними дає конкретно-чуттєвий образ: зелені кислички очей, полиновий смуток далини [46, 67].
У поетичному тексті метафора виконує низку функцій, специфічних порівняно з іншими текстами. Це значною мірою спричинено функціями художньої літератури загалом. У сучасній науці вчені виділяють різні функції метафори. Н.Арутюнова, наприклад, вважає, що первинною функцією метафори є характеризувальна, а вторинною - номінативна. В.Москвін визначає номінативну і експресивну, яка, на думку вченого, реалізується в кількох окремих: оцінній, зображальній, естетичній, евфемістичній і пояснювальній. А.Чудінов розрізняє когнітивну, комунікативну, прагматичну і естетичну функцію, виокремлюючи в кожній різновиди. В.Харченко аналізує номінативну, інформативну, мнемонічну, евристичну, пояснювальну, стилетвірну, текстотвірну, жанроутворювальну, кодувальну, конспірувальну, емоційно-оцінну, етичну, ауто сугестивну, ігрову, ритуальну [38, 123].
Метафору можна розглядати як найкоротший і нетривіальний шлях до істини, бо вона, вихоплюючи і синтезуючи за асоціаціями певні ознаки, переводить світ предметів з усталеної таксономії на вищий щабель пізнання - у світ смислів.
Ще одним загальновживаним словесним художнім засобом є епітет. Його вивчення в українській лінгвостилістиці репрезентують праці Л.Булаховського, І.Білодіда, І.Грицютенка, В.Ващенка, В.Русанівського, Л.Лисиченко, В.Чабаненка, Л.Рожило, С.Єрмоленко, Л.Мацько, І.Качуровського, Л.Пустовіт, Н.Сологуб, А.Мойсієнка, В.Жайворонка, Л.Савченко, І.Бабій Л.Ставицької, О.Сидоренко та ін.
За літературознавчим словником за ред.. Гром’яка Р.Т., Коваліва Ю.І. та ін., епітет (гр.epitheton - прикладка) - троп поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом [26, 231].
«Етимологічний словник української мови» подає значення слова епітет, яке походить від грецького «epitheton onoma», що означає «додане ім’я». Ця етимологічна риса є суттєвою для семантики епітета, бо він не тільки означає, а й додає, докладає озна як існуючих, так і неіснуючих, але бажаних, можливих, уявних. Цим, власне, і зумовлюється його тропеїчна суть. На неї вказують визначення видів епітета у «Словаре лингвистичиских терминов» О.С. Ахманової як образних означень: епітет прикрашальний, пояснювальний, пейоративний, перенесений, постійний, тавтологічний [4, 30].