Тут децентралізація образу місяця є засобом створення національного колориту і вираження своєрідності Лемківщини. Архетип хліба - один з найголовніших першообразів народної підсвідомості, який у поезії наповнюється по-новому усвідомленим змістом і виступає в довільних конструкціях.
Місяць українці-язичники вважали
ближчим, аніж сонце, звідси й численні звертання до нічного світила.
Універсальна здатність місяця забирати на себе болі й страждання смертних людей
стає у поезії Антонича засобом гіперболізації, через яку передаються
безпросвітні бідування лемків у вірші «Забута Земля»:
Село вночі свічок не світить, що жовтим без наймення квітом
боїться місяця збудити, цвіте в
садах, дощем умитий [2,154].
Децентралізація образу місяця, який цвіте по садах «жовтим без наймення квітом», виражає збайдужіння до лемків: адже світило, з одного боку, - наближене, а з другого - непойменоване, тому до нього не можна звернутися по допомогу.
У збірці «Зелена Євангелія»
децентралізація образу місяця у вірші "Перша глава Біблії"
зумовлюється зіставленням біблійної легенди про першородний гріх з авторським
апокрифом:
Коли із яблуні зірвала Єва місяць,
Адамові сини по світі розійшлися,
у раї збунтувались буйногриві леви, З
двигаючи міста і тереми для Єви
[2,212].
Яблуко в українській міфології вважалося атрибутом богині благополуччя, гармонії, щастя, любові - Лади. В міфосистемах індоєвропейських народів яблуко і яблуня - символ цілісності, першопочатку всіх речей. Єва як першопочаток людства асоціюється з українською Даною - великою праматір'ю-водою, що тісно пов'язана з місяцем. Суміщення часопросторових площин, на якому базується заміна яблука місяцем у контексті поезії Антонича, є переосмисленням сутності першородного гріха як приреченості людини, фактично - запереченням її гріховної природи. Обурення левів - вогнеочисної сонячної сили - спричинене відчуженням людини від світу живої природи, особливо рослинної, намаганням вивищитися над нею. За Біблією, Бог поставив перших людей володарювати над усім створеним світом, окрім небесних світил і стихій. Отже, Антоничева Єва, зірвавши з яблуні місяць, порушила усталений у світі порядок речей, через що збунтувалися леви (зооморфна персоніфікація вогнеочисної сили торжествуючого сонця). Після цього сталося розмежування добра і зла, що виявляє себе через поняття совісті. І в Біблії, і в Антоничевому апокрифі після порушення первісного порядку відбувся перехід до цивілізації. У поета тут лунають міські мотиви, які в останній збірці ("Ротації") стануть виявом десакралізації буття. Єва ототожнюється з ранковою зорею. Тому мотив зривання місяця з яблуні, побудований на зіставленні різних просторових структур, може означати і настання світанку як прозріння добра і зла. Час, коли місяць зникає з нічного неба внаслідок завершення циклу, передбачає настання нового циклу в язичників та нового шляху для християн.
У «Другій главі» «Зеленої Євангелії» у вірші «Хліб насущний» децентралізований образ сонця базується на наочному міфологічному сприйнятті картини ранку: «У землю вбите полум'яним цвяхом, / розколює надвоє сонце обрій». Сонце, тільки-но з'являється над обрієм, мислиться як ремісницький витвір. Такий образ сонця ніби передбачає Бога-творця.
Основне змістове наповнення «Зеленої Євангелії» - поклоніння рослинній природі, тому тут досить часто зустрічаються децентралізовані образи світил, що ростуть на деревах: «і вітер листя розгортає, / бо хоче сонце з вільх зірвати». У вірші «Весна» «на вільхах місяць розклюють зозулі» - це трансформоване уявлення про зозулю, яка пророкує людині кількість залишених років життя, і місяць як циклічне мірило часу. Зозуля відлічує роки, а місяць - дні, і цим спричинене співвідношення між ними: «місяць розклюють зозулі». Дещо відмінний децентралізований образ сонця, особливо близький до первісного наївного сприймання, зустрічаємо у вірші «Село»: «Застрягло сонце між два клени».
Важливе зауваження зроблене поетом у вірші «Поворот»: «Тут я у кучерявім травні між вільхами і сонцем народився»: Поет повертається до сонця і землі, між якими - його творче Я, всі три величини - рівновіддалені й рівнозначні.
Децентралізований образ сонця пов'язаний також з уявленням про місце його ночівлі: «Колись давно співала неня про золотоморе, / підводне царство, де ночує сонце в білих віллах, / у зливі світла, їде віз - колеса сьомизорі». Повновладдя світанку передає міфологема «Іде віз - колеса сьомизорі». Число сім символізує вичерпну міру, в даному разі - прояв найвищої сили ранкової зорі, а колесо близьке до праобразу досконалості, адже воно - один з різновидів язичницького ритуального кола. Прикметною рисою кожної Антончевої збірки є циклізація образів та сюжетів по колу, за принципом цієї універсалі змикаються перша й остання збірки поета.
У «Молитві за душі топільниць» сонце й місяць децентралізуються стосовно неба і посідають місце на протилежній осі світобудови - у підводному царстві: «На дні слизький і мокрий місяць - шлюбний перстень, / і сонце тут холодне, мов загаслий камінь». Настання світанку змальоване як зміщення зірок з небесного простору: «З погаслих зір срібляве порохно / обсипує дубове листя». Тут трансформоване уявлення про дуб, який росте на першоземлі богів у центрі світу.
У збірці "Ротації" зміщення образів світил відносно центру світобудови має відмінну од попередніх збірок мотивацію. Міське сонце зловісне, воно асоціюється з довгоногою комахою, що чигає на жертву: «А сонце, мов павук, на мурів скіснім луку / антен червоне павутиння розіп'явши, / мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки». Децентралізований образ сонця у вірші «Весна» зумовлений перенесенням ознак міського оточення на світило: «метелики, мов пил, спливають роєм / в калюжі сонця». Отже, у місті, де «місяць - мідний птах натхнення злого», децентралізація світил стосовно світобудови, зміщення їх з небесного простору пов'язана із втратою сакрального змісту буття. Коли почуття втрачають цінність, то й назви світил звучать як перифрази (вірш «Назавжди»): «Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі / і платять їх паннам за 5 хвилин кохання».
В українській демонології існував птах Лунь, що хапав душі і відносив у потойбіччя. В давньоримській міфології кожне місто мало свого покровителя - генія, доброго чи злого, - в Антонича він злий.
У «Баладі про блакитну смерть» образ місяця роздвоюється на кота, що скрадається дахами і стає свідком загибелі закоханих, і «цинічну й куцу мишу», яка є зооморфною персоніфікацією місячної плями світла: «На ліжко - човен розкоші й нудьги кохання / сідає миша місячна - цинічна й куца».
Образ зруйнованого сонця знаменує собою кінець світу (однойменний вірш): «Й Земля розкрила зворів пащі / Й розбите в кусні Сонця коло». Після того, як розбито Сонце - найдосконаліша міра, що імітується в усіх сакральних ритуалах, - існування припиняється.
Порівнянням тривалого й швидкоплинного твориться образ зірок, позначений байдужістю до них мешканців міста: «На голови міщан злітають зорі, наче листя». Збірка «Ротації» виповнена деструктуризованими образами світил, які означають перехід до післяісторичного хаосу: «Мов кусні зір розбитих, сплять / на цвинтарях машин завмерлі авта». Часом реалії міста порівнюються зі зруйнованими світилами, а міські обставини змальовуються через спотворені світила: «географи малюють зорі / крейдою на неба мапі».
Символ міського місяця в Антонича амбівалентний. За В.Німчуком, типізовані персоніфіковані рослинні й тваринні образи перетворюються на символи у міфології. Місяць розмежовується автором на світило на небі й на сяйво, що проникає в кімнату у вигляді зооморфного образу: «А місяць золотим котом лежить у мене на канапі». Це індивідуальна авторська міфологема. Цікаво, що коли зооморфних рис кота набуває саме світило, його сяйво втілюється в образі цинічної миші, яка стає свідком смерті. В індійській міфології існував взаємодоповнювальний образ білої та чорної мишей, які поступово розточують життя [51, 67].
У вірші «Сурми останнього дня» апокаліптичні мотиви звучать у зіставленні різнопланових явищ: «міщанський бог рахує зорі, душі та монети».
Отже, образ зірок децентралізований і підпорядкований злому генію міста, розбещеного цивілізацією, що має згубний вплив на людські душі. Цим післяісторичним хаосом «майже біологізованого», як зазначав сам поет, міста й замикається збірка «Ротації».
Таким чином, образи світил
децентралізуються в різних випадках: коли сонце й місяць ще не набули
повновладдя, тобто не досягли середини неба, як це має статися опівдні чи
опівночі; коли поет хоче надати їм національного колориту, образи сонця й
місяця втрачають свою центральну позицію стосовно всієї світобудови і стають
частиною лемківського краєвиду; коли світила підпорядковані натхненню митця,
яке перетворює світ, і передають силу поетичного таланту навесні; коли вони
асоціюються з явищами культури чи цивілізації; коли порушується цілісність
сприйняття світу, втрачається довершений зміст явищ, десакралізується буття.
Для мовотворчості Б.-І.Антонича показовим є наскрізне високочастотне вживання
антропоморфних метафор, понятійне ядро яких становить динамічна дієслівна
ознака. За мінімуму словесного матеріалу така метафора має значну інформаційно-образну
наповненість.
РОЗДІЛ 3. ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ
ОБРАЗОТВОРЕННЯ У ПОЕЗІЇ Б.-І.АНТОНИЧА
3.1 Метафора як концептуальний
елемент тропеїстичної системи у поезії Б.-І.Антонича
3.1.1 Семантична характеристика метафор
Значення метафори у поетичному мовленні завжди відігравало досить вагому роль. Питома вага метафор багатьма дослідниками трактується як фактичний критерій відмінності поетичного тексту від непоетичного. Ю.Андрухович, досліджуючи поезію Б.-І.Антонича зауважує, що «модерністська поетика принесла справжню революцію у традиційне розуміння метафори та метафоризму», тому дослідник під цим поняттям має на увазі «не вживання поетом метафор як таких, а певний концепційний прояв поетичного письма».
Мовознавець Л.Кравець зазначає, що саме метафора через її здатність раптово зближувати два явища, створюючи нову художню реальність, найбільше відповідала головній меті поета: створювати окрему дійсність, а не відтворювати існуючу. Це зумовило трансцендентність характеру семантичного перенесення, на основі якого компоненти метафори об'єднуються в єдину структуру, всеохопність основних естетичних центрів поетичної світобудови, що з'єднувала ліричного суб'єкта із міфологічними, космогонічними та урбаністичними символами [37, 67].
Визначена риса є домінантною для ідіостилю Б.-І.Антонича, де трансцендентний характер змістової структури метафори стає засобом розширення меж відтвореного світу та індивідуалізації його мовного оформлення. Б.-І.Антонич створює особливий метафоричний світ, який містить неживу й живу природу у їх взаємопов'язаності, що досягається також поєднанням астроніма з назвами рослин (диня сонця), уживанням зооморфних (метелик сонця) та антропоморфних (сонце спить) метафор.
Одним із неповторних
індивідуально-авторських варіантів побудови метафор є накладання семантичного
перенесення -фізичні дії людини - стан природи- на міфологічну основу.
Характерним прикладом є метафора з вірша «Скарга терну»:
Щоночі скаржиться рослинним болем терен.
Що мусів він чоло Христа колоти
[2,321].
У даному випадку не можна витлумачити семантику бінарми терен скаржиться, виходячи тільки з буквальних значень слів терен - «колючий кущ- і «скаржитися - висловлювати скарги про неприємності, біль». В основі перенесення покладене уявлення про терновий вінець як символ страдництва. Тут маємо також відображення закону, властивого світу народних вірувань: подібне породжує подібне (завдаючи болю іншим, сам відчуваєш біль).
Усі метафори, вбираючи в себе враження зорові, слухові й дотикові, поєднують їх так, що реальна предметність набуває нових, не помічених доти якостей, або ж утрачає свої природні ознаки.
Л.Кравець стверджує, що спектр метафоричних образів, які становлять Антоничеву модель світу, настільки широкий, що правомірно говорити не лише про вертикальну структуру світу (зв'язок між небом і землею - двома основними точками світобудови), а й про метафори інтрамодельного простору [35, 65]. Спираючись на концепції В.Телії, І.Грицютенка, М.Кочергана та інших щодо зв'язку поетичної метафори з максимальним контекстом, де вона народжується, у якому існує і з яким розпадається, встановлюємо основні типи метафор. Їх структуру можна представити як єдність семантичних моделей на основі часових зрушень та метафор кола.
Метафора Б.-І.Антонича переносить значення, таким чином змінюючи, деформуючи його. Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості: потрібно виділити ознаку, за якою відбувається метафоричне найменування; необхідно ідентифікувати чужорідний елемент у тексті та виявити його джерело. Поняття метафори є ключовими для інтерпретації творчості Б.-І.Антонича. Вибудована самим автором структура його завершеного поетичного доробку дає можливість простежити еволюцію моделі світу та її відносини з дійсністю.
Виділяються метафори, де постійні поетичні вислови оновлені в розширеному контексті. Так, у висловлюванні сплигнула ніч з шумких дерев, втікаючи понад дахами ускладнюється семантична структура загальномовної метафори ніч пройшла через заміну дієслова йти лексемами сплигнула, втікаючи та його обставинно-означальною конкретизацією. Уточнення змісту усієї метафори, зумовлене як актуалізацією семи стрімкість, так і зоровими асоціаціями, доповнює часову характеристику. Можна сказати, що з настанням ранку ніч не відійшла, а сплигнула з дерев, утікаючи. Очевидно, мова йде не про ранній світанок, коли тільки-но починає розвиднятися і природа поступово звільняється від нічної темряви, а про пізніший час, коли раптово зникають останні атрибути ночі.
Метафори, де модифікатором є іменник на позначення ділянки земної поверхні, відзначаються посиленим функціональним навантаженням. Пейзажні функції значно ослаблені, натомість посилюються символічні функції. Зокрема, ліс через призму метафоричного бачення Б.-І. Антонича наближається до міфологічних образів, знаних ще з сивої давнини. Ліс, на відміну під обжитих, окультурнених місць, - простір найбільш природний, первісний, а тому й можновладний. Звідси - актуалізація в метафорах з іменником на позначення лісу поряд із семами буквального значення образності.
Кожен поет володіє власною, притаманною лише йому, манерою написання та створення поетичних образів. Багатьох поетів називали поетами метафори. Це закономірно. Богдан-Ігор Антонич теж поет метафори. Аналізуючи його поезію, можемо простежити надзвичайно інтенсивне вживання метафор у поезіях, які постійно вимагають домислити, розгадати підтекст. Його метафорика допомагає зрозуміти твір, розшифрувати його.
У поезіях Б.-І.Антонича метафори виявляють тематичну різноманітність щодо поєднання конкретно-чуттєвих понять: підносить косу полум’я,поцілувала землю вічність, в вазах строф цвітуть слова,пісня натхненним кружля веретеном, лещить у вухах сон.
У творах поета немає зайвих
естетично недосконалих рядків, скрізь у них пульсує жива думка, а слово поета
красномовне, побудоване за допомогою влучних метафор:
Білі квіти впали - заповідь майбутніх січнів;
Перший раз тоді поцілувала землю
вічність [2,78].
Метафора Б.-І.Антонича може
відображати найскладніші почуття поета, які звичайними словами передати
неможливо, його психологічний настрій:
Чому пригасла скрипка трохи,