Дипломная (вкр): Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність

Рішення або ухвала суду апеляційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК). При цьому правовими наслідками набрання законної сили судовим рішенням апеляційної інстанції є:

) Скасування судового рішення першої інстанції, зміна або набрання ним законної сили - залежно від результатів розгляду апеляційної скарги;

) початок перебігу 20-денного строку на касаційне оскарження рішення або ухвали апеляційного суду (ч. 1 ст. 325 ЦПК);

) неможливість скасування судового рішення суду апеляційної інстанції судом, який його ухвалив, за винятками, встановленими нормами ст.ст. 336, 338-341, 360-3, 361 ЦПК;

) неможливість повторного вирішення спірного правовідношення в апеляційному порядку, крім випадків, встановлених у ст. 318 ЦПК;

) необхідність чіткого, повного і безумовного виконання рішення або ухвали апеляційного суду всіма суб’єктами спірного правовідношення, а також іншими особами, питання про права і обов’язки яких були вирішені під час апеляційного розгляду справи [49, c.154].

За загальним правилом, рішення суду набирають законної сили не одразу, що надає сторонам можливість вжити, передбачених законом, заходів для недопущення виконання неправосудного рішення. Рішення суду, якщо воно не було оскаржене, набирає чинності після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляційної скарги рішення суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції, крім випадків подання апеляційної скарги поза межами строків, встановлених для апеляційного оскарження (ст.ст. 223, 294 ЦПК) [54].

Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання ним чинності (законної сили).

Статті 231, 317, 347 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» включили в термінологічний обіг поняття «набрання чинності рішенням суду». Категорія «набрання рішенням законної сили» включена до змісту статей 14, 31, 224, 245, 343, 347 ЦПК України та інших норм законодавства України [9]. Вона включена до змісту міжнародних конвенцій і двосторонніх договорів з участю України про взаємну допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах, про визнання і виконання рішень суду. Тому заміна поняття «набрання рішенням законної сили» на «набрання чинності рішенням» може створити труднощі і перешкоди в їх виконанні [41, c.302].

Поняття «набрання рішенням законної сили» точніше передає сутність цього процесуального правового явища, ніж «набрання чинності». У підручнику ці поняття вживаються так, як вони визначені в нормативному порядку.

Рішення судів у справах, що виникають з виборчих і адміністративно-правових відносин: по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявах про скасування рішень виборчої комісії (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України (ст. 243 ЦПК); по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 243 ЦПК); по скаргах на дії органів і посадових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень (ст. 248 ЦПК) - не підлягають апеляційному оскарженню і набирають законної сили негайно після їх проголошення.

Поняття законної сили судового рішення в теорії цивільного процесу визначається по-різному: воно зрівнюється із законом для даного конкретного випадку, вступає в специфічну дію (викликає правові наслідки, стає загальнообов’язковим.

Зрівнянням законної сили судового рішення із законом підкреслюється його авторитет, але не розкривається її суть. Закон сам підлягає захисту тоді, коли рішення суду є знаряддям, спрямованим на захист закону [49, c.163].

Визначенням законної сили рішення через загальнообов’язковість ігнорується його відмінність від інших актів органів держави, які теж є загальнообов’язковими, а також і те, що загальнообов’язковість забезпечується не тільки примусовою силою держави, а й авторитетністю суду, моральними та іншими факторами.

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства; на захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, на зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі неухильного виконання Конституції, законів України та поважання правил співжиття, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється в правових наслідках, які воно викликає, їх характер в юридичній літературі визначається по-різному.

Насамперед, з набранням законної сили рішення стає ефективним - набуває властивість викликати певні результати. Результативність його ґрунтується на авторитетності і загальнообов’язковості.

Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, ґрунтується на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних правовідносин: на об’єктивній істині, що розкриває дійсні взаємовідносини сторін, їх права і обов’язки; на авторитеті суду, як органу держави, котрий здійснює правосуддя; на демократичній цивільній процесуальній формі розгляду і вирішення справи. Авторитетність судового рішення забезпечується його правоохоронним, запобіжним і виховним впливом.

Загальнообов’язковість забезпечує впровадження в життя положень рішення. Набравши законної сили, воно обов’язкове для всіх установ, підприємств і організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України (ст. 124 Конституції, ст. 14 ЦПК) [1].

Загальнообов’язковість виявляється в таких результатах як стабільність і реалізованість.

Стабільність - надання судовому рішенні, що набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який: а) встановлює неможливість його оскарження з боку заінтересованих осіб і зміну судом, котрий його постановив; б) підкреслює завершеність у розв’язанні рішенням конкретного правового питання; в) характеризує його стійкість. Стабільність забезпечується: незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю.

Незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає в тому, що після його проголошення суд, який постановив рішення, не має права сам його скасувати або змінити (ст. 218 ЦПК).

Неспростовність рішення - неможливість апеляційного оскарження для сторін та інших осіб, які брали участь у справі, а для прокурора - неможливість внесення апеляційного подання (ч. 2 ст. 223 ) [2].

Виключність - неможливість для сторін, інших осіб, які брали участь у справі, а також їх правонаступників заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав (ч. 2 ст. 223 ЦПК).

Преюдиціальність - обов’язковість фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ст. 61, ч. 2 ст. 223 ЦПК).

Реалізованість характеризується як гарантована для захисту права можливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених рішенням суду, що набрало законної сили. Реалізованість - це здійсненність судового рішення. В юридичній літературі здійсненність ототожнюється з можливістю примусового виконання рішень про присудження, тому не охоплює всіх способів реалізації і всіх видів судових рішень, що набрали законної сили.

Здійсненність за своїм змістом поняття ширше. За нормами ЦПК реалізованість судових рішень забезпечується: добровільним виконанням; примусовим виконанням; обов’язком інших осіб сприяти виконанню (статті 30, 53 Закону «Про виконавче провадження»); обов’язком компетентних органів держави провести реєстрацію правового становища громадянина та його майна, встановленого рішенням суду (статті 260, 264,270, 275 ЦПК та ін.). Отже, здійсненність - це гарантована можливість добровільного і примусового виконання рішення суду, а також сприяння інших осіб у його виконанні.

Правова дія здійсненності в часі обмежена процесуальним строком давності примусового виконання рішення, не діє на рішення про стягнення періодичних платежів і про визнання рішення (ст. 22 Закону «Про виконавче провадження») [10].

Для інших наслідків законна сила рішення є безстроковою. Початок дії здійсненності різний: залежно від того, передбачається чи ні судовим рішенням негайне виконання. Здійсненність в розумінні дії в часі має й інші особливості. Коли суд використовує право під час постановлення рішення на відстрочку або розстрочку (ст. 204 ЦПК), то здійсненність виявляється пізніше інших правових наслідків загальнообов’язковості. Властивість дії здійсненності у цих випадках залежить від волі суду, в той час, коли дія всіх інших наслідків законної сили рішення судом не може бути змінена.

Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об’єктивні та суб’єктивні межі. Об’єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦПК ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи.

Висновки суду щодо правового питання, яке було передане на його розгляд, закріплюються в мотивувальній частині рішення. Встановлені судом дійсні правовідносини чи факти характеризуються неспростовністю і реалізованістю, які разом з резолютивною частиною набирають законної сили.

Те, що мотивувальна частина судового рішення набирає законної сили, підтверджується правилом ст. 203 ЦПК, яке зобов’язує суд наводити в рішенні обставини справи, що були ним встановлені і відповідні їм правовідносини (п. 6). А також зі ст. 231 ЦПК - про заборону оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, юридичні факти і правовідносини, які характеризуються преюдиціальністю - не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи (ч. 2 ст. 32 ЦПК). І факти, і правовідносини фіксуються в мотивувальній частині рішення (п. 6 ст. 203 ЦПК).

Суб’єктивні межі законної сили судового рішення визначаються його дією щодо осіб: сторін та інших осіб, які брали участь у справі, та правонаступників у частині неспростовності, виключності і преюдиціальності.

Здійсненність поширюється на матеріально заінтересованих осіб - сторін, третіх осіб із самостійними вимогами, їх правонаступників, а також третіх осіб без самостійних вимог, проти яких був розв’язаний регресний позов (ст. 109 ЦПК), заявників і заінтересованих осіб у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і окремого провадження [49, c.162].

В свою чергу науковець Штефан О.О. подає наочне зображення принципів, на яких ґрунтується законна сила судового рішення [52, c.274].

Рисунок 2.2.

РОЗДІЛ 3. ПОРЯДОК УХВАЛЕННЯ, ПЕРЕГЛЯДУ ТА ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

.1 Особливості ухвалення судових рішень

Як найважливіший акт правосуддя рішення суду покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв’язку з цим суди при ухваленні та проголошенні рішення повинні неухильно додержуватися процесуального порядку [19, с.301].

Згідно із ст. 214 ЦПК для ухвалення рішення необхідно вирішити такі питання:

1) Чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущений строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

) як розподілити між сторонами судові витрати;

) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Обираючи правову норму, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд також зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК.

При ухваленні рішення суд не має права вирішувати питання про права та обов’язки осіб, які не були залучені до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, яке тягне безумовне скасування рішення суду.

Виходячи з принципу безпосередності судового розгляду (ст. 159 ЦПК) рішення може бути обґрунтовано лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими у тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

За загальним правилом, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог і зазначених та доведених ним обставин. Але у деяких випадках, прямо передбачених законом, суд при вирішенні справи має право вийти за межі заявлених вимог та вирішити незаявлену вимогу або задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено. Наприклад, суд має право вийти за межі заявлених вимог і з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину одночасно з позбавленням батьківських прав (ч. 2 ст. 166 СК) або застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину (ч. 5 ст. 216 ЦК).

У постанові Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14 (далі - постанова ВСУ від 18.02.2009 р. № 14) зазначається, що ухвалене у справі рішення має бути повним, ясним і чітким, але разом з тим не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення у цій справі (п. 8) [11].

Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду (суддя і народні засідателі) - суддями, які розглядали справу. Суди повинні суворо дотримуватися таємниці нарадчої кімнати. Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати у нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Також не допускається обмін суддею думками з ким-небудь із приводу судового рішення, що ухвалюється. Доведення факту спілкування судді поза межами нарадчої кімнати з учасником процесу чи іншими особами з приводу справи, що розглядається, є порушенням норм процесуального права і може бути підставою для скасування рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Суди ухвалюють рішення іменем України, рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. Рішення суду може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набрано на комп’ютері в одному примірнику. Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення [19, c.302].

У рішенні суду, ухваленому на користь кількох позивачів або проти кількох позивачів, має бути зазначено, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначено, що обов’язок чи право є солідарними (ст. 216 ЦПК) [2]. При об’єднанні в одне провадження кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме ухвалив суд стосовно кожної позовної вимоги.

Головуючий після проголошення рішення зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, зміст рішення, порядок і строк його оскарження. До повноважень суду при ухваленні рішення також відноситься вирішення питання щодо порядку виконання рішення. За наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (наприклад хвороба боржника або членів його сім’ї), суд має право надати відстрочку або розстрочку виконання. За клопотанням осіб, які беруть участь у справі, суд може забезпечити виконання рішення, не звернуте до негайного виконання, за правилами забезпечення позову, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Таке забезпечення виконання рішення підлягає застосуванню лише після набрання останнім законної сили (п. 17 постанови ВСУ від 18.12.2009 р. № 14) [11].