Дипломная (вкр): Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність

У складних справах в описовій частині судового рішення можуть бути наведені посилання та розпорядчі дії сторін: про зміну позову, самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування, вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування, пояснення позивача щодо цих вимог та його обґрунтування, а також рух справи в різних судових інстанціях, якщо вона розглядається не вперше.

Дослідженими слід вважати докази не лише за назвою, але й за одержаною через них інформацію про наявність чи відсутність обставин, що мають значення для справи [45, c.301].

При визначенні описової частини рішення не допускається ситуація, коли після пояснень осіб, які беруть участь у справі, йдеться про «інші докази», оскільки це не узгоджується зі ст.ст. 57. 184 ЦПК, за якими пояснення сторін, третіх осіб, їх представників вважаються доказами тільки у разі допиту цих осіб як свідків. Не можна вважати, що пояснення осіб, які беруть участь у справі, є «доказами», а решта - «іншими», а не просто доказами, передбаченими ст. 57 ЦПК [2].

Усі інші міркування суду щодо вирішення справи є мотивами рішення суду, які викладаються в наступній - мотивувальній його частині.

У мотивувальній частині (п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК) рішення зазначаються посилання на встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно- правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким [2].

У мотивувальній частині кожного рішення суду мають бути наведені також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції, на підставі яких визначені права та обов’язки сторін у спірних правовідносинах, на ст.ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (ст.ст. 224 - 226 ЦПК - при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов’язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в цій справі [8].

У необхідних випадках суд зазначає про урахування:

а) рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню в цій справі, та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, перелічених у п. ч. ст. 150 Конституції [1], якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення;

б) постанов Пленуму Верховного Суду України, прийнятих відповідно до ст. 125 Конституції [1] і Закону «Про судоустрій і статус суддів» [4], з питань застосування норм процесуального та матеріального права в цій справі (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі») [11].

Водночас за змістом ч. 4 ст. 174 ЦПК у разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення суду може зазначити лише про визнання позову та прийняття його судом [38, c. 212].

Таким чином, мотивувальна частина трудового рішення необхідна для того, щоб переконати осіб, які беруть участь у справі, та вищі судові інстанції, які можуть перевіряти справу в апеляційній та касаційній інстанціях, в законності та обґрунтованості прийнятого судом першої інстанції рішення.

Разом з тим суд не має права вирішувати питання про права та обов’язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, що тягне безумовне скасування рішення суду (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК) [2]. Резолютивна частина рішення суду містить у собі висновки по суті розглянутих вимог, зокрема про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, про розподіл судових витрат, а також роз’яснення щодо строку і порядку набрання рішення суду законної сили та його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК) [2]. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення суду висновків з процесуальних питань, не пов’язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження в них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням суду [38, c. 214].

У резолютивній частині, крім викладеного, також визначається порядок і строк виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК).

Положення ст. 222 ЦПК передбачають порядок видачі або направлення копії судового рішення особам, які брали участь у справі. Натомість в рішенні Європейського суду з прав людини «Рякіб Бірюков проти Росії» (2008 р.) стверджується, що право на отримання копії судового рішення мають не лише учасники процесу, а й інші особи [39, c.300].

Дуже чіткий поділ рішення суду на складові частини подає науковець Штефан О.О. [52,c.186] ( Рис.2.1). Поділ здійснено згідно ст.214 ЦПК.

Рисунок 2.1.

Як зазначалося вище, судове рішення повинно відповідати вимогам, встановленим щодо нього процесуальним законом. У випадку порушення вимог законності та обґрунтованості суд, що виніс рішення, не має права самостійно скасовувати його, у зв’язку з чим допущені недоліки виправляються вищестоящим судом. Це принципове правило, що гарантує стабільність судового рішення, його незмінність. Але недоліки, пов’язані з неповнотою, неясністю та неточністю судового рішення, можуть виправлятися тим судом, який ухвалив рішення. Процесуальним законом визначені наступні засоби усунення недоліків рішення судом, який його постановив: 1) додаткове рішення суду (ст.220 ЦПК ); 2) роз’яснення рішення суду (ст.221 ЦПК); 3) виправлення описок і арифметичних помилок у судовому рішенні (ст.219 ЦПК) [2].

Рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити рішення [28, с.29].

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов’язані з порушенням вимог щодо його повноти.

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо :

1)      Стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

)        суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

)        суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст.367 ЦПК;

)        судом не вирішено питання про судові витрати.

Як зазначено у п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільному процесі» від 18.12.2009 р. № 14, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов’язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Додаткове рішення може ухвалити лише той склад суду, що ухвалив рішення в даній справі. В іншому разі особа має право звернутися до суду з тими ж вимогами на загальних підставах [11].

Додаткове рішення може бути ухвалено й щодо заочного рішення. Відповідно до ст.224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки у судове засідання всіх відповідачів. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкликає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача.

Про заочний розгляд справи суд постановлює ухвалу. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими ЦПК України [28, с.30].

Також існує таке поняття, як роз’яснення судового рішення - це уточнення його змісту. Роз’яснення рішення за своїм змістом відрізняється від додаткового рішення тим, що суд, роз’яснюючи нечітко викладені положення, не дає відповіді на невирішені ним вимоги. Згідно зі ст.221 ЦПК України, якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановляє ухвалу, в якій роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подання заяви про роз’яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до примусового виконання [41, c. 306-307].

Заява про роз’яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, державного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз’яснення рішення суду.

Ухвала, в якій роз’яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз’яснено за його заявою [41, c.308].

Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч. 1 ст. 213 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необґрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному порядку (статті 290, 320 ЦПК) та у зв’язку з нововиявленими і винятковими обставинами.

Деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; постановлення додаткового рішення; роз’яснення рішення (статі 213 - 215 ЦПК).

Встановленню такого правила сприяли суб’єктивні й об’єктивні фактори. Суб’єктивні - правильно такі виправлення може зробити лише суд, який розглядав справу по суті. Неточність і незрозумілість висловлень в рішенні може пояснити тільки той суд, який допустив такий недолік. Повну відповідь на позовну вимогу, у якій не було постановлено рішення, може правильно зробити той суд, який її розглядав. Лише суд, який розглядав справу і вирішив питання про право, може точно визначити розмір присудженого, оскільки вирішення цих питань залежить одне від одного

Об’єктивні - визначеними законом способами виправлення недоліків рішення не вирішується заново розв’язана судом правова вимога. Вона тільки роз’яснюється і уточнюється або вирішується якась її частина, що перебуває у невіддільному зв’язку з правовою вимогою, або ж робиться лише відповідь з приводу розв’язання вимоги, яка помилково була не включена до резолютивної частини рішення [49, с.161].

Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об’єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою - неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність в рішенні суду у визначенні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних помилок ґрунтується на цифрових даних, що були предметом домагання сторін та дослідження суду.

Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, розпочати розгляд питання про виправлення описок і явних арифметичних помилок [49, c.161].

Подача заяви до суду про виправлення описки і явної арифметичної помилки в ЦПК ніякими процесуальними строками не обмежена, але судова практика додержується правила, за яким питання про внесення виправлення може бути вирішено судом, якщо рішення не виконано і не пропущено встановлений законом строк для виконання. Стаття 21 Закону «Про виконавче провадження» передбачає три роки.

Розгляд питання провадиться в судовому засіданні колегіальним складом суду з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засідання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть користуватися належними їм правами з врахуванням специфіки предмета судового розгляду. Результати розгляду вимоги про виправлення описки чи явної арифметичної помилки закріплюються в постановленій судом ухвалі, яка може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання [49, c.162].

Виправлення описок і арифметичних помилок у судовому рішенні має місце у тому випадку, коли судове рішення містить описки або арифметичні помилки.

Описка - це невірне зазначення призвіщ, імен, по-батькові сторін або складу суду, назви організації, тощо.

Арифметична помилка - це неточність при розрахунку належних стягненню грошових сум, часток в праві спільної власності на приміщення тощо. Проте, якщо неправильне визначення стягнутої суми було наслідком, наприклад, застосування закону, який не підлягав застосуванню, то підстав для виправлення арифметичних помилок немає.

За правилом ст.219 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки.

Заява про виправлення описок чи арифметичних помилок у судовому рішенні розглядається протягом десяти днів з дня її надходження.

Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень [41, c.308].

.3 Законна сила судового рішення

Законна сила судового рішення - сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов’язковості [37, c.308].

В цивільній процесуальній літературі поняття «законна сила судового рішення» визначається по-різному. Одні автори (Д.І. Полумордвинов, А.А. Мельников) вважають, що законною силою судового рішення є його «правова дія» або «безпосередній вияв дії норми права». Інші (Н.І. Масленнікова, Ю.К. Осіпов) під законною силою судового рішення розуміють його «стабільність і забезпеченість законом його обов’язкової дії». Деякі вчені (М.А. Гурвич, В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар) вважають, що рішення, яке набрало законної сили, характеризується «незмінністю» та «виключністю». Законна сила судового рішення, незважаючи на різні наукові погляди, є органічним поєднанням його рис, що зумовлюють його стабільність і здатність до здійснення. Істотним є те, що рішення суду першої інстанції набирає законної сили після:

) Закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 223 ЦПК);

) закінчення строків на апеляційне оскарження у разі, коли апеляційний суд за заявою особи, яка подала апеляційну скаргу, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ч. З ст. 294 ЦПК);

) розгляду справи апеляційним судом у разі подання апеляційної скарги, якщо рішення суду не було скасоване (ч. І ст. 223 ЦПК).

Законна сила судового рішення апеляційного суду - це юридична властивість, що характеризує дію рішення або ухвали суду апеляційної інстанції в часі, просторі та за колом осіб.

Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об’єктивні та суб’єктивні межі. Об’єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦПК ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи [49, с.164].