Залежно від обсягу розв’язувальних ними питань (ст. 220 ЦПК) судові рішення поділяються на:
) завершальні;
) додаткові [2].
Залежно від рівня покладених зобов’язань, які містяться в рішенні:
) альтернативні;
) факультативні [48, c.183].
РОЗДІЛ 2. СУДОВЕ РІШЕННЯ - НАЙВАЖЛИВІШИЙ АКТ ПРАВОСУДДЯ У ЦИВІЛЬНИХ
СПРАВАХ
.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення
Судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діловодства, встановленим для офіційних документів. Завдяки Закону «Про доступ до судових рішень» кожен має можливість дати свою оцінку стилю викладення тексту судового рішення, культурі судочинства та, звичайно, культурі автора цього документа (судді), а зрештою - справедливості судової влади [6]. Тому грамотне складання процесуальних судових документів має велике значення для підвищення культури судочинства і виховної ролі суду.
Норми глави 7 розділу III «Позовне провадження» ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), викладеним в письмовій формі (ст. 211), за встановленим змістом (ст. 203), мати свою структуру (ст.ст. 215-217) і проголошуватися публічно (ст. 218) [2].
До того ж, ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримуватися вимог ст. 7 ЦПК щодо складання судових документів державною мовою, а також враховувати з цього приводу рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про застосування української мови та від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства [7].
Про такий же підхід наголошується в п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» щодо того, що неприпустимо зазначати іноземною мовою прізвище та ім’я дитини після усиновлення в резолютивній частині рішення.
Порядок ухвалення, оформлення і підписання рішень суду (ст. 209 ЦПК) - це чітко врегульований цивільним процесуальним законодавством комплекс процесуальних дій, спрямованих на досягнення цієї мети, і послідовність їх здійснення.
Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статей 11, 202, 203, 309 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону [40, c.146].
Обґрунтованим визнається рішення, яке ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставин, які мають значення для вирішення справи [11].
Обґрунтованість судового рішення - це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, а також, якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи [42, с.306].
Якщо існують суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК норми, що мають вишу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той із них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз’яснення Пленуму ВСУ, що містяться у постанові № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р [13].
Рішення суду повинно відповідати й іншим важливим вимогам, а саме: вичерпності, визначеності та безумовності.
Вичерпними є рішення, які містять відповідь суду на всі передані на його вирішення правові питання. Визначеними є рішення, у яких чітко вирішено питання щодо змісту прав та обов’язків сторін, спір між якими був предметом судового розгляду. Безумовність означає, що висновки, викладені в рішенні, не включають умови, які поставили б його виконання у залежність від їх настання.
Вимога правильного застосування матеріального закону обумовлюється завданнями суду по захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб’єктивних прав і обов’язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні - усунення порушень і реалізація положень в життя.
Застосування права - реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права входять: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об’єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб’єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності - примусова реалізація. У зв’язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання - лише диспозиції.
У певних випадках у мотивувальній частині рішення суд зазначає про урахування: рішень КСУ про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню у даній справі та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення; постанов Пленуму ВСУ з питань тлумачення норм процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню у даній справі.
Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. Резолютивна частина рішення суду має важливе значення, оскільки в ній стисло та у остаточному вигляді представлені висновки судового розгляду.
Зокрема, зазначаються: 1) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; 2) висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено; 3) розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; 4) вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; 5) конкретні дії, які відповідач повинен вчинити, та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права; 6) розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК; 7) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; 8) у яких межах допускається негайне виконання рішення суду [11].
У зв’язку з тим, що у формі рішення ухвалюється той судовий акт, яким справа вирішується по суті, закон забороняє включення до резолютивної частини рішення висновків з процесуальних питань, не пов’язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження за ними, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням. З метою запобігання виникненню неясності при виконанні рішення у його резолютивній частині зазначаються точне та повне найменування юридичної особи, прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, стосовно яких суд вирішив справу.
У разі вирішення справи за позовами про визнання наявності або відсутності тих чи інших правовідносин суд при задоволенні позову зобов’язаний у необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення правові наслідки, які тягне таке визнання (наприклад про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним, анулювання свідоцтва про право власності в разі задоволення позову про витребування майна від добросовісного набувача тощо) [30, c.186].
Зокрема, суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформляється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду -
суддями, які розглядали справу [29, c.712].
Лише у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладене на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи [ст. 209 ЦПК]. Воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп’ютері в одному примірнику [39, c.299].
Так, дуже чітку класифікації вимог, яким має задовольняти судове рішення сформувала науковець Штефан О.О.
Вимоги, яким має задовольняти судове рішення:
) Законність.
Вимога до формальної, юридичної сторони судового рішення. ст. 8, 213, 215 ЦПК встановлюють такі вимоги законності :
· Правильне застосування закону, який підлягає застосуванню;
· незастосування закону, який не підлягає застосуванню;
· правильне тлумачення закону.
Рішення законне тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а в разі їх відсутності - на підставі закону, який регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
) Обґрунтованість.
Вимога до фактичної, обґрунтованої сторони рішення ст. 8, 213, 215 ЦПК визначають такі умови обґрунтованості рішення:
· Повне з’ясування обставин, що мають значення для справи;
· доведеність обставин, які мають значення для справи і які суд вважає встановленими;
· відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинами справи.
Рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з’ясовані у судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
) Якість, визначеність.
У судовому рішенні у зрозумілій формі повинна бути дана відповідь на головні питання справи:
· Про долю позову;
· про розмір задоволених вимог та ін. (ст.214 ЦПК).
Прохання роз’яснити судове рішення можуть заявити:
· Особи, які беруть участь у справі;
· органи державного управління за таких умов:
- Якщо рішення не виконано;
- якщо строк позовної давності не закінчився.
Суд дає роз’яснення рішення:
· У судовому засіданні з викликом сторін, неявка яких при належному повідомленні не заважає вирішенню цього питання;
· роз’яснення рішення не повинно змінювати його змісту;
· відповідною ухвалою, яка може бути у встановленому порядку оскаржена (ч.1 ст.218 ЦПК)
) Чіткість.
Вимога до змісту судового рішення: судове рішення має бути викладене чітко, грамотно, не повинно містити помилок, описок, явних арифметичних помилок.
Невиконання цієї вимоги при винесенні рішення може бути виконано шляхом виправлення описок і арифметичних помилок [51, c.280].
Суд виправляє нечіткість свого рішення:
· З власної ініціативи; з ініціативи осіб, які беруть участь у справі;
· у судовому засіданні з викликом осіб, що беруть участь у справі;
· їх неявка не заважає розгляду питання при належному повідомленні цих осіб про засідання суду;
ухвала, в якій містяться виправлення, може бути у встановленому порядку оскаржена (ст.219-221; ч.1 ст.293 ЦПК) [48, c.501].2.2. Зміст судового рішення. Додаткове рішення суду, виправлення та роз’яснення судових рішень
Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом - відповідати ст. 203 ЦПК [2].
Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв’язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК обов’язково в рішенні суду зазначається:
) Час і місце його постановлення;
) назва суду, що його ухвалив;
) прізвище та ініціали судді та секретаря судового засідання;
) сторони та інші особи, які брали участь у справі;
) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі;
) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини;
) наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов’язань або інші підстави щодо задоволення вимог;
) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався;
) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення (ст. 203 в редакції Закону № 2540-ІП від 21 червня 2001 p.).
Зазначені вимоги щодо змісту рішення можуть бути об’єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності [50, c.159].
Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов’язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини [11].
Вступна частина рішення суду розпочинається найменуванням процесуального документа та вказівкою на те, що рішення постановляється іменем України. Після цього у вступній частині відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 215 ЦПК послідовно зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище й ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді) та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог [11].
Стосовно останньої вимоги, у цій саме частині необхідно юридично точно сформулювати предмет вимоги як за основним, так і за зустрічним позовом, а також за позовними заявами третіх осіб, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору.
У ній може зазначатися, в якому засіданні розглядалася справа (у відкритому чи закритому). Наприклад, норми ч. 1 ст. 289 ЦПК передбачають, що справа про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, розглядається у закритому судовому засіданні [27, c.1002].
Описова частина рішення суду повинна містити: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом (п. 2 ч. І ст. 215 ЦПК).