МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
ФАКУЛЬТЕТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ТА ДО УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ПІДГОТОВКИ
Кафедра
міжнародного приватного права, правосуддя та адвокатури
Дипломна робота
на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст
«Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність»
(7.03040101
«Правознавство»)
Виконала: Довганич Г.В.
Науковий керівник: Шелевер Н.В.
Ужгород -
2015 року
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. Проблема сутності судового рішення в цивільному процесуальному праві України
1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі
.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві
РОЗДІЛ ІІ. Судове рішення - найважливіший акт правосуддя у цивільних справах
2.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення
.2 Зміст судового рішення
.3 Законна сила судового рішення
РОЗДІЛ ІІІ. Порядок ухвалення, перегляду та виконання судових рішень
3.1 Особливості ухвалення судових рішень
.2 Перегляд судових рішень
.3 Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТОК
ВСТУП
Актуальність теми. Суттєве оновлення процесуального законодавства викликає потребу в певній корекції наукових підходів, які лежать в основі правової доктрини щодо правової природи та основних якостей головного акту судової влади - судового рішення. Хоча окремі аспекти теорії судового рішення досліджувалися у роботах М.Г.Авдюкова, С.Н.Абрамова, А.Т.Боннера, Є.В.Васьковського, Т.Н.Губарь, М.А.Гурвича, П.П.Заворотько, Н.Б.Зейдера, М.А.Черемина, Н.А.Чечіної, Д.М.Чечота, М.К.Шакарян, П.І.Шевчука, М.Й.Штефана, О.О.Штефан, В.В.Яркова та інших, різний підхід до вивчення сутності судового рішення, виключно багатий зміст та складність цього інституту спричинили те, що до цього часу в теорії цивільного процесу немає загальновизнаного поняття судового рішення, а питання щодо його сутності трактується науковцями неоднаково.
Визнаним положенням у процесуальній науці вважається розмежування судового рішення як акту правосуддя та як процесуального документу. В той же час, основною фундаментальною роботою щодо цієї проблематики є робота М.А.Гурвича, написана понад 50 років назад. Хоча її положення і тепер залишаються актуальними, цю проблематику не можна вважати вичерпаною, перш за все, в зв’язку із уведенням в цивільне судочинство нових судових процедур (наказного провадження, заочного порядку розгляду справ та провадження у справі до судового розгляду) та нових видів постанов, які мають різний зміст як процесуальні документи (судовий наказ, заочне рішення тощо). Юридична природа таких постанов викликала дискусії в науковій літературі, про що, зокрема, свідчать і дисертаційні дослідження Шиманович О.М. «Судові постанови у цивільному процесі України» (Київ, 2005), Навроцької Ю.В. «Заочний розгляд справи в цивільному процесі України» (Львів, 2008), Андронова І.В. «Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України» (Одеса, 2008) та інші.
Звертає на себе увагу й те, що у літературі наявні різні точки зору щодо кола вимог, яким повинно відповідати судове рішення; існують різні підходи до визначення логічного змісту кожної із них; по-різному оцінюється їх співвідношення. Судова ж практика свідчить, що відносно правосудності певної частини судових рішень виникають обґрунтовані сумніви. У зв’язку із цим, є необхідність у визначенні модернізованих наукових підходів до інтерпретації основних якісних характеристик судового рішення та напрямків вдосконалення процесуальної форми здійснення правосуддя у цивільних справах з метою забезпечення ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективного їх виконання. Отже, багато питань, що стосуються інституту судового рішення в цивільному судочинстві, досліджені недостатньо повно. Необхідність глибшого їх вивчення та вирішення обумовила вибір теми цього дослідження.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в науковій розробці актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу судової влади, а також формулювання теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судом справедливих та правосудних рішень.
Мета наукового дослідження зумовила наступні завдання наукового пошуку:
дослідити та узагальнити існуючі в науці цивільного процесуального права концепції щодо визначення сутності та поняття судового рішення в цивільному судочинстві;
дослідити підстави диверсифікації процедур цивільного судочинства та відповідних різновидів судових рішень в межах єдиної процесуальної форми цивільного судочинства;
дослідити та узагальнити вимоги, яким має відповідати судове рішення, з’ясувати суть, логічний обсяг та зміст кожної з них;
визначити проблеми, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах. Об’єктом дослідження є судове провадження як комплексна система процесуальних дій суду та учасників цивільного процесу в межах процесуальної форми цивільного судочинства.
Предметом дослідження є судові рішення у цивільних справах як завершальний елемент цивільного судочинства, його види, а також вимоги, яким повинно відповідати судове рішення, як умови його правосудності. В роботі не досліджуються інші постанови суду, зокрема ухвали, оскільки ними цивільна справа по суті заявлених вимог не вирішується і вони виконують іншу процесуальну функцію, а тому мають бути предметом самостійного наукового дослідження.
Наукова новизна визначається передусім тим, що в роботі здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у дослідженні актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу легітимної судової влади, а також у формулюванні теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективне їх виконання, шляхом створення такої структури як приватний виконавець.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення,
досліджені в дипломній роботі можуть бути використані для вдосконалення
правотворчої діяльності, правозастосовної діяльності та зокрема для вирішення
проблеми виконання судових рішень.
РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА СУТНОСТІ СУДОВОГО РІШЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ
ПРАВІ УКРАЇНИ
1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі
судовий рішення цивільний процесуальний
Суд є органом державної влади, у зв’язку з чим волевиявлення суду з тих чи інших питань мають владний характер. Втілюються вони у відповідну процесуальну форму - форму судових рішень, постанов та ухвал.
Судове рішення з цивільної справи - інститут, теоретичній розробці якого в науці цивільно-процесуального права має бути приділена серйозна увага.
Інтерес, виявлений процесуальною теорією до теми судового рішення, глибина і багатосторонність досліджень дали суттєві результати. Однак було б неправильно стверджувати, що всі, навіть основні, питання вирішені, і потреба в подальшому дослідженні відсутня. Прогалини в теорії рішення суду існують. Як у будь-якій теорії цивільного процесуального права, ми зустрічаємося з різними, а іноді протилежними поглядами, і тут далеко не все зроблено для того, щоб розкрити причини суперечностей, висвітлити сутність проблеми.
Як було сказано вище, в теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового, підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні; актом застосування норми права, що владно підтверджує правовідносини сторін, тощо [49, с. 157]. Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.
В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою - це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій - це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб’єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб’єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи [36].
В рішенні суду є також елементи декларативного характеру - підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов’язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб’єктом матеріальних правовідносин певних дій. Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 6 ЦК, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо [3]. Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об’єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб’єктивних та об’єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення - акт правосуддя в цивільних справах, у зв’язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики [31].
Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб’єктів.
Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави - сторонам присуджується додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин [ 46, c.159 ].
Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.
В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості [ 43, c.298 ]. Застосування в рішенні суду закону, розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до низ і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. « Про судове рішення» в п.1 ( в редакції постанови №14 від 18.12.2009 р.) звертає увагу суддів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права [11].
Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку іменем України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.
Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що судове рішення є найвагомішим у ієрархії судових актів також відповідно до ст. 124 Конституції, ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [4].
Як зазначав вчений-процесуаліст М.Й.Штефан, судове рішення - акт правосуддя у цивільних справах, у зв’язку з чим визначення його суті невіддільне від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямоване, від його політичної, економічної і юридичної характеристики [48, c.425]. У судовому рішенні найяскравіше виявляється владна воля суду.
І при цьому чіткому визначенні поняття «судове рішення», деякі науковці мають розбіжні думки. Наприклад, така трактовка судового рішення пропонується Фурсою С. Я.
Судове рішення - це постанова суду, якою справа вирішується по суті. Крім того, судове рішення - це процесуальний акт у цивільній справі, який має свого форму та зміст, у ньому підсумовується уся діяльність суду першої інстанції щодо вирішення справи по суті, тобто встановлення фактичних обставин справи - наявність або відсутність юридичних фактів, якими позивач, заявник чи їх представники обґрунтовують свої вимоги, а відповідач, заінтересовані особи чи їх представники заперечують проти позову чи встановлюваного судом факту у порядку окремого провадження, дослідження та оцінка поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів та правова кваліфікація конкретних правовідносин [ 41, c.512 ].
Подібне визначення дає науковець Ясинок М.М. На його думку, судові рішення - це акти правосуддя, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні нори матеріального та процесуального права.
Сутність судового рішення проявляється у впливі на матеріальні правовідносини та здатності підтверджувати взаємовідносини суб’єктів матеріального права (цивільних, трудових, сімейних, земельних, житлових правовідносин), усуває їх спірність, створює правову можливість реалізації права або охоронюваного законом інтересу [ 38, c.304].
Більшість сучасних вчених-процесуалістів, серед яких М. А. Вікут, І. М. Зайцев, В. В. Комаров, І. В. Решетнікова, В. В. Ярков, М. К. Треушніков, визначають судове рішення як постанову суду, яка постановляється іменем держави і підтверджує наявність чи відсутність конкретних правовідносин або юридичних фактів і зобов’язує певних осіб діяти певним чином.
Однак у радянські часи поняття судового рішення в процесуальній літературі визначалося по-різному. Відповідний аналіз провела О. М. Шиманович [47]. Так, одні автори вважали, що це є постанови суду з приводу об’єкта процесу, тобто по суті спору між сторонами про право цивільне, і що судове рішення - це така постанова суду, якою розв’язується спір про право цивільне. Другі доводять, що це постанови суду першої інстанції, якими вирішується правовий спір, розв’язується матеріально - правовий спір і дається тим самим відповідь на звернення до суду про захист суб’єктивного права або інтересу, що охороняється законом. Інші автори визначають судові рішення як постанови суду, в яких дається відповідь на позовні вимоги і визначаються права та обов’язки сторін, що виникають зі спірних правовідносин.