При застосуванні конкретної норми цивільного права необхідно чітко уяснити її смисл і зміст. Цьому слугують різні прийоми (способи) тлумачення її тексту, які допомагають усунути виниклі неясності в її розумінні.
В українському праві тлумачення законодавства розглядається як діяльність суб'єктів щодо усвідомлення і роз'яснення дійсного змісту правових норм, тобто державної волі правотворчого органу, що виражена у нормі права. До основних способів тлумачення цивільно-правових норм відносяться граматичне, логічне, систематичне та історичне тлумачення.
Для виявлення співвідношення між текстуальним і дійсним змістом правової норми послідовно застосовуються буквальне (адекватне), граматичне (мовне), системне тлумачення норм права. Якщо за цими способами немає можливості визначити справжню волю законодавця, до уваги беруться мета закону, зміст документів з обгрунтування законопроектів (зокрема, пояснювальна записка до законопроекту), подальша практика застосування законодавства та інші обставини, що мають істотне значення.
Буквальне тлумачення, яке іноді називають автентичним, передбачає прийняття до уваги однакового для всього змісту цивільно-правової норми слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.
Використання буквального значення слів і понять та загальноприйнятих у відповідній сфері відносин, термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин цивільно-правових норм (нормативно-правових актів). У такому випадку може застосовуватися системне тлумачення шляхом порівняння відповідної частини цивільно-правової норми (нормативно-правового акта) зі змістом інших їх частин, усім їх змістом, намірами законодавця (суб'єктів нормотворення).
Досить часто застосовується обмежувальне та розширювальне тлумачення норм залежно від співвідношення смислу і тексту відповідного правила. Дійсний смисл норми в принципі повинен збігаються з її текстом, а при їх розходженні перевага має надаватися тексту, а не намірам законодавця. Встановлення смислу норми шляхом "обмежувального" або "розширювального" тлумачення в дійсності завжди зводиться або до логічного, тобто систематичного чи іншого відомого способу тлумачення (або їх поєднання).
Іншим видом тлумачення є наукове або доктринальне тлумачення, яке міститься в навчальній і науковій літературі, у тому числі в спеціальних коментарях до закону. Таке тлумачення не має обов'язкової сили. Однак його авторитетність, яка базується на науковому аналізі і знаннях авторів, вчиняє певний вплив на нормотворчу і правозастосовчу практику.
За суб'єктами (або за юридичною силою його результатів) тлумачення цивільно-правових норм права поділяється на офіційне та неофіційне. Неофіційне тлумачення не має обов'язкового значення, поділяється на компетентне і повсякденне. Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженим органом і має обов'язкове значення. Офіційне тлумачення поділяється на нормативне (легальне) та каузальне. Нормативне тлумачення має загальнообов'язковий характер і неодноразово використовується в юридичній практиці. Легальним може бути тлумачення цивільно-правових норм у випадках, коли його надає державний орган, який або сам прийняв відповідний акт, або має компетенцію з роз'яснення змісту такого акта або актів. Загальнообов'язкове тлумачення змісту законів України, які приймаються Верховною Радою України, здійснюється Конституційним Судом України відповідно до положень Закону "Про Конституційний Суд України". Офіційне тлумачення здійснюють пленуми вищих судових органів шляхом надання роз'яснень з питань судової практики, які містять обов'язкове для судів тлумачення чинного законодавства. Легальне тлумачення, по-суті, створює нову норму права, яка діє із зворотною силою, оскільки таке тлумачення є обов'язковим.
Каузальне тлумачення (судове та адміністративне) має обов'язкове значення лише для конкретного випадку і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення. Щодо будь-яких інших випадків і осіб результати каузального тлумачення юридично обов'язкового характеру не мають. У зв'язку з цим тлумачення закону, яке будь-який суд надає з конкретної справи, є обов'язковим лише для даної ситуації і не має загальнообов'язкового характеру. Це зумовлене тим, що прецедент у вітчизняному праві зазвичай не є джерелом права.
Каузальне судове тлумачення здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях з цих справ. Каузальне судове тлумачення має обов'язкове значення лише для конкретного судового спору і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення. Щодо будь-яких інших спорів і осіб результати каузального судового тлумачення ніякого значення не мають. Відповідно до ч. 2 ст. 21 ЦК України, зазначене каузальне тлумачення проводиться у випадку, коли суд визнає незаконним та скасовує норматив-но-правовий акт органу державної влади, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Дія ст. 21 ЦК України не поширюється на правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК, відповідність яких Конституції України встановлюється Конституційним Судом України (ст. 150 Конституції України). ЦПК України передбачається право звертатися до Верховного Суду України у разі виникнення сумніву під час розгляду справи щодо ініціювання встановлення їх конституційності Конституційним Судом України. Крім того, у разі невідповідності правового акта закону України суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу (ст. 9). Відповідно до ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі також спори про визнання недійсними актів з підстав, зазначених в законодавстві (господарський суд не повинен застосовувати акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України (ст. 4).
1) офіційним;
2) неофіційним (переважно має загальний характер, але може бути й індивідуальним);
3) побутовим (осмислення змісту норм права особами, які не мають юридичної освіти);
4) професійним (здійснюється юристами-практиками);
5) доктринальним (здійснюється юристами-науковцями, тлумачення яких може впливати на практику лише в міру своєї переконливості). Безумовно, що в цьому переліку офіційне тлумачення посідає особливе місце.
цивільна правова норма україна
Вважається офіційним тлумачення, якщо воно здійснюється уповноваженим на те державним органом, викладається в спеціальному акті і формально обов'язкове для певного кола виконавців норми, що тлумачиться.
В Україні, на підставі ст.147 Основного Закону, офіційне тлумачення Конституції та законів України вправі давати Конституційний Суд України. Водночас Верховний Суд України при розгляді, наприклад цивільних справ, також не позбавлений права офіційно тлумачити норми права.
Тлумачення норм права, яке здійснюють суди загальної юрисдикції України при розгляді цивільних справ, є професійним та легальним за суб'єктом тлумачення та має, як правило, казуальний характер, оскільки дається стосовно окремого випадку (казусу). Інколи таке тлумачення науковці ще називають пристосувальним. При цьому казуальне (пристосувальне) тлумачення, яке дається судами нижчої гілки є обов'язковим лише для сторін по справі. Водночас, коли таке тлумачення здійснюється Верховним Судом України по конкретній справі, то воно за певних обставин може бути офіційним, а отже - формально обов'язковим для всіх суб'єктів права України, які мають відношення до інтерпретованої норми права. Наприклад, певний час в нашій державі існувала суперечка про те, що саме є неоподатковуваним мінімумом - 17 грн чи мінімальна заробітна плата. Верховний Суд України, вирішуючи відповідну цивільні справу, зазначив, що Указ Президента України від 13 вересня 1994 р. "Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян" не визнаний неконституційним та не втратив чинності. На підставі чого він зробив висновок, що обчислений до Указу прибутковий податок є правильним, а вимоги позивача про його перерахунок по ставці мінімальної заробітної плати - безпідставні.
Саме таке рішення Верховного Суду України стало обов'язковим не лише для суддів нижчого рівня при вирішенні аналогічної категорії справ, а також для податкових органів, органів слідства та прокуратури.
Отже, тлумачення цивільного законодавства - це усвідомлення змісту цивільно-правової норми. Більшість нормативно-правових актів виписані чітко, грамотно та з дотриманням правил юридичної техніки. Проте трапляються нормативно-правові акти, які допускають неоднозначність чи суперечливість у тлумаченні своїх положень. Тому в цьому випадку слід застосовувати низку способів тлумачення.
Цивільне законодавство не здатне встановлювати норми на всі випадки життя. Його характерною особливістю є диспозитивність (як метод цивільного права) при врегулюванні відносин між суб’єктами цивільного права.
Аналогія закону - це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч. 1 ст. 8 ЦК).
Для застосування аналогії закону необхідно: по-перше, потреба у врегулюванні цивільних відносин; по-друге, останні не повинні бути врегульовані положеннями актів цивільного законодавства або договором.
В зв’язку з чим виникає проблема, так званих, «прогалин у законодавстві» і їх переборення. Вирішується вони за допомогою таких засобів, як аналогія закону і аналогія права (на що прямо вказує ст. 8 ГК України).
Застосування аналогії закону можливо при таких випадках:
1) відношення сторін знаходяться у сфері дії цивільного права (ст. 1 ЦК України);
2) вказані цивільні відносини неврегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства чи договором.
3) яснують норми, які регулюють схожі по змісту цивільні відношення.
Частина 1 ст. 8 ЦК України вказує на те, що аналогія закону може мати місце там, якщо цивільне відношення не врегульоване актами цивільного законодавства чи договором.
Умови застосування аналогії права:
1) відношення сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відношеннями;
2) вказані цивільні відносини неврегульовані ЦК України, другими актами цивільного законодавства чи договором;
3) відсутні норми, які регулюють схожі по змісту цивільні відносини.
Правильне розуміння приватного і публічного права багато в чому визначає вирішення питання про співвідношення актів цивільного і господарського законодавства, розуміння господарського права як комплексної галузі законодавства. Наукове обгрунтування вирішення цих проблем необхідно шукати в доктрині права, що стосується співвідношення концепцій приватного (цивільного) права і господарського права.
Прихильники концепції господарського права зазвичай розглядають господарське право як галузь, що регулює відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності.
Додаткової актуальності проблема розуміння господарського права як самостійної комплексної галузі права та її співвідношення з галуззю цивільного права набула у зв'язку з прийняттям Господарського кодексу України 2003 р. Предметом регулювання ГК України, зокрема в ст. 1,3 ГК, виступають відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, в тому числі майнові відносини.
Певною мірою зовнішнім атрибутом існування та розуміння певного утворення самостійною галуззю права може розглядатися факт прийняття окремого кодексу, складеного з дотриманням особливих вимог, які ставляться до такого законодавчого акта, зокрема, який мають самостійні та однорідні предмет, методологію, принципи та функції відповідної галузі права.
У цьому зв'язку обґрунтованість висновку про визнання господарського права самостійною галуззю права викликає серйозні сумніви в контексті предмета, методу та основних інститутів господарського права, його місця в системі права України.
Комплексність господарського права в юридичній літературі ґрунтується на ідеї визначення природи господарських правовідносин шляхом їх фактичного прирівнювання з економічною категорією "господарська діяльність" та ототожненням з нею.
В літературі пропонується розглядати господарську діяльність як універсальну категорію, яка не залежить від форм власності. Тому господарська діяльність має регулюватися окремими нормами (тобто Господарським кодексом).
Концепція господарського права визнає майновий (економічний) зміст господарських відносин, оскільки в процесі здійснення господарської діяльності використовуються матеріальні, фінансові ресурси й інше майно для досягнення економічних цілей. Вона може здійснюватися з метою одержання прибутку (комерційна господарська діяльність - підприємництво), а може і не мати цього на меті (некомерційна господарська діяльність). Проте в будь-якому випадку їй властива вартісна оцінка та інші економічні характеристики.
В намаганні обгрунтувати автономність господарських і цивільних відносин прихильники господарського права розвивають ідею доцільності виділення загально-цивільного, господарського і споживчого правових режимів. Сутність такого підходу така: оскільки поняття господарських майнових відносин розглядається більш вузько, ніж цивільно-правові майнові відносини, предметом регулювання ГК не є ті майнові відносини, які складаються між негосподарюючими суб'єктами - громадянами. Для зручності договори між такими суб'єктами пропонується називати споживчими. У цьому зв'язку обґрунтовується висновок про необхідність розрізнення правових режимів загальноцивільних, господарських і споживчих договорів.
Слід зазначити, що такий підхід є якісною переробкою ідеї про можливості виділення загального, спеціального і змішаного правових режимів, на що зверталась увага в цивілістичній літературі.
Для системного правового регулювання господарську діяльність пропонується розглядати в єдності майнових та організаційних елементів.
Ця теза стала методологічним підґрунтям закріпленої в ГК України тричленної класифікації господарських відносин залежно від сфери дії таких відносин шляхом їх поділу на господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські (ч. 4 ст. З ГК). При цьому особливу увагу привертає поняття організаційно-господарських відносин як "відносин, що складаються між суб'єктами господарювання і суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю" (ч. 6 ст. З ГК).
Автори одного з коментарії в ГК до підстав виникнення такого виду господарських відносин відносять як владні приписи актів державних органів (антимонопольного органу, органу ціноутворення, органу стандартизації, податкового органу тощо), так і договори між центральними органами державної влади, органами місцевого врядування і підприємствами (об'єднаннями підприємств), договори про створення об'єднань, фінансово-промислових груп або холдингів підприємств, статутні документи складних виробничо-господарських структур, в яких створюються субординаційні господарські ланки.
В намаганні обгрунтувати господарсько-правовий характер всіх організаційно-господарських відносин аргументується дуалістичний статус, багаторівнева структура деяких "вертикальних" господарських відносин, зокрема, відносин між органами податкової служби і суб'єктами господарювання. З огляду на це розвивається ідея про бюджетно-фінансовий і господарський аспекти статусу податкових органів. У першому випадку йдеться про відносини, які виникають у зв'язку з прийняттям актів податкової служби, спрямованих на захист публічних інтересів, які створюють правовідносини цих суб'єктів з державою щодо реалізації конституційного обов'язку зі сплати податків. У цьому зв'язку звертається увага на те, що хоч положення ГК України на ці відносини і не поширюються, однак компетенція органів податкової служби значно ширша від того, щоб видавати лише владні вказівки. З участю податкових органів виникають господарські відносини, які породжують для кожного їх учасника (тобто податкового органу і суб'єкта господарювання) як права, так і обов'язки. У зв'язку з цим до предмета відання ГК, на думку авторів науково-практичного коментар я ГК, належать відносини, пов'язані з умовами і порядком повернення раніше сплаченого податку на додану вартість, з правом вибору громадянином-підприємцем певного виду оподаткування (пропорційно доходу або фіксованою сумою за патентом), виникненням "податкової застави" тощо. На думку розробників проекту ГК, тут необхідне поєднання приватного і публічного інтересів і, відповідно, в цих випадках мова повинна йти про організаційно-господарські відносини65.
Такий підхід призвів до того, що об'єднання в предметі регулювання одного кодифікаційного акта практично всіх теоретично можливих видів господарювання створює системні колізії з іншими кодифікаційними й іншими законодавчими актами, які традиційно регулюють ці відносини за принципом однорідності предмета регулювання (що дає можливість їх розмежування на приватно - і публічно-правові).
Ідея об'єднання приватних і публічних відносин як однорідного предмета господарського права і галузі права зумовила помилкові уявлення про співвідношення Цивільного і Господарського кодексів України як кодифікаційних актів, що регулюють приватно-споживчі (між фізичними особами) і підприємницько-господарські відносини (з участю підприємців, інших суб'єктів господарювання).
Прихильники концепції господарського права (зокрема, І.Г. Побірченко) вважають, що ЦК повинен вирішувати основні питання, а специфічні, які стосуються виробництва, комерції тощо, повинні бути у віданні Господарського кодексу.
Розумінню господарського права як галузі права не сприяє сумнівна, з наукової точки зору, теза про поняття і місце категорії "господарський договір" у договірному праві України.
Раніше зазначалось, що виділення господарського права як окремої галузі права обґрунтовується тезою про об'єднання публічно-управлінських засад і приватно-правових у будь-яких їх варіаціях в економіці країни, забезпечення об'єднання державного регулювання економіки і ринкової саморегуляції.
Тричленна класифікація господарських відносин, що являють собою об'єднання неоднорідних, публічних і приватних відносин у предметі галузі господарського права, вимагає застосування адекватної приватно-публічної методології зазначених господарських відносин.
В господарсько-правовій літературі обґрунтовується наявність системи методів господарського права, яку формують: 1) ключовий метод - метод рівного підпорядкування народногосподарській меті (інтересу), в якому відображена специфіка впливу в господарських відносинах міжгалузевих принципів (імперативності і диспозитивності) та первинних способів (форм) правового впливу (дозволів, приписів, заборон); 2) автономні методи.
Основна критика методології концепції господарського права пов'язана з розмитістю і відсутністю ясності в змісті методу рівного підпорядкування, зокрема, щодо дії цього методу регулювання господарських договорів, інших приватно-правових відносин, які становлять предмет господарського права. В принципі, будь-який господарсько-правовий договір є правовідношенням юридично рівних сторін, незалежно від ступеню імперативності в цих відносинах, зумовленої обмеженнями свободи підприємницької діяльності і заборонами, зокрема передбаченими конкурентним законодавством, які зобов'язують суб'єктів до певного варіанта поведінки. В усіх цих випадках йдеться про приватне, договірне зобов'язання, а не про адміністративне або інше публічне правовідношення. Правовий режим господарських договорів, в яких безпосередньо присутній публічний інтерес, зокрема, державних контрактів, договорів про передачу державного майна у власність або в користування приватним особам (купівля-продаж в процесі приватизації, оренда, концесія), незважаючи на підвищений ступінь імперативності в порядку укладення цих угод, зберігає правову сутність договору як приватного правовідношення. І в цьому випадку, незалежно від наявності або відсутності спеціальних норм як у самому ГК, так і у відповідних актах законодавства, повинні застосовуватися загальні положення ЦК України про цивільно-правові зобов'язання (договори).
Основна методологічна небезпека цього підходу полягає у декларативності ідеї "системного" регулювання господарських відносин, яка об'єктивно виключає пропорційність (співрозмірність) співвідношення публічних і приватних інтересів у господарській діяльності. В цьому випадку фактично передбачається безумовне втручання держави як публічно-правової структури з її владними функціями в економіку.
У зв'язку з цим в юридичній літературі обгрунтовано критикується ідея доцільності виділення господарського права як галузевого утворення, оскільки в такому випадку об'єднання цих засад означає, що саме існування економіки немислиме поза безпосереднім втручанням, впливу на неї і її оформлення у вигляді господарських договорів, тобто поведінка осіб, які укладають договір, повинна залежати від таких дій держави, як планування, владно-командні накази тощо (Я. М. Шевченко).
Безпосереднім державний вплив існує в передбачених законом типах, і тому застосовується не до будь-яких господарських договорів.
Представники науки господарського права визнають існування двох типів безпосереднього державного впливу залежно від того, направлене державне регулювання економіки на заміну конкуренції чи є доповненням до ринкових механізмів, призначення якого полягає в досягненні інших специфічних цілей. Класичними прикладами першого і другого типів регулювання відповідно виступають природна монополія і захист прав споживача.
В інших випадках так звані господарсько-правові конструкції (зокрема, господарські договори) не є об'єктом безпосереднього державного впливу і не містять у собі поєднання публічно-правових і приватно-правових елементів.
У зв'язку з цим характерним є те, що самі представники науки господарського права звертають увагу на можливість регулювання подібним договором як відносин юридично рівних сторін, так і відносин субординації між сторонами, які перебувають в юридично нерівному становищі. В останньому випадку йдеться, зокрема, про господарські зв'язки, які формуються між юридичними особами та органами управління щодо руху товару.