Звичаї, які складаються у сфері зобов’язальних відносин (ст. 526 Цивільного кодексу)
Звичаї ділового обороту – це загальноприйняті правила поведінки, які склалися в діловому обороті (неодноразово, завдяки багаторазового використання).</p>
Всі цивільно-правові акти складають певну систему, які побудовані за принципом ієрархії (тобто чим вища юридична сила нормативного акту, тим вище він в системі законодавства).
Принципи ієрархії:
Очолює – Конституція України, на основі неї приймаються інші і не повинні суперечити їй.
Цивільний кодекс України – централізований, загальногалузевий, кодифікований нормативно-правовий акт.
Цивільні закони («Про акціонерне товариство», «про страхування»).</li>
Підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, розпорядження і постанови Кабінету Міністрів України).
Відомчі нормативно-правові акти (Акти міністерств та інші акти виконавчої влади).
Дія цивільного законодавства:
В часі
В просторі.
За колом осіб (на всіх осіб, які проживають на території України).
Дія цивільного закону в часі
Прийняття закону – Верховна Рада, закон набирає чинності через 10 днів з дня його оприлюднення, але не раніше для опублікування (якщо інша дата незазначена в законі)
«Водний закон» – відбувається це тоді, коли приймається якийсь великий закон (кодекс) який вносить багато змін.
Закон не має зворотної сили – нормативні акти, які приймаються в державі (відносяться лише до) керуються лише тим законом, який існував під час вирішення цих певних питань.
Дія цивільного законодавства в просторі
Поширюється на всю територію України всі цивільно-правові норми.
Застосування: у загальній теорії права поширені різні класифікації норм права, зокрема:
Характер будь-якої норми залежить від її ступеню обов’язковості для учасників норми поділяються на:
Диспозитивні (якщо норма містить правило, яке учасники можуть змінювати на свій розсуд 576, 334.)
Імперативні – норма містить правила, які не можна змінити (260, 389, 602)
Під тлумаченням цивільно-правових норм розуміють з’ясування змісту норми шляхом усунення виявлених в ній неточностей і неясностей.
Залежно від суб’єкта.
Автентичне тлумачення; має місце тоді коли суть норми роз’яснює орган, який її прийняв, має ту ж систему що й закон.
Легальне тлумачення – суть норми норми роз’яснюється органом, який має право її роз’яснювати в силу закону
Судове тлумачення – коли суть норми роз’яснюється судовим органом в своєму рішенні.
Доктринальне або наукове тлумачення – коли суть норми роз’яснюється науковцями, практиками, юристами.<
Залежно від способу тлумачення:
Граматичне тлумачення – суть норми з’ясовується за допомогою правил граматики ст. 39 Цивільного кодексу.
Логічне тлумачення – суть норми з’ясовується за допомогою правил логіки (ст. 354 Цивільного кодексу).
Історичне тлумачення – суть норми з’ясовується порівнянням її змісту з тими нормами в яких історичних рамках вона приймалася.
Залежно від обсягу:
Буквальне тлумачення – тоді, коли суть закону відповідає тексту.
Розширене тлумачення – коли суть норми ширше ніж буквальний текст
Обмежуване тлумачення – коли суть норми вужча ніж її буквальний зміст.
Застосування законодавства за аналогією.
Закон аналогії ч.1 ст. 8 ЦК
Аналогія закону – це застосування до суспільних відносин, що потребують правового регулювання але не передбачених прямо законом, правових норм що регулюють ситуації коли не можемо знайти навіть схожу норму тоді нам допомагає аналогія права.</li>
Аналогія права ч.2 ст. 8 ЦК – це визначення прав і обов’язків сторін право відношення на підставі не конкретних норм, а загальних засад цивільного законодавства.</p>
Термін «цивільне право» вживається не тільки стосовно галузі права, а й також для позначення сукупності законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини, які належать до предмета цивільно-правового регулювання. У цьому значенні «цивільне право» (тут точніше вести мову про «цивільне законодавство») є системою нормативних актів, що містять цивільно-правові норми.
Співвідношення між цивільним правом і цивільним законодавством виглядає таким чином: цивільне право - це сукупність концепцій, правових ідей, юридичних норм; цивільне законодавство - це система нормативних актів, що регулюють суспільні відносини в цивільній сфері.
Таким чином, цивільне право може бути охарактеризоване як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціальними та економічними особливостями регульованих ними суспільних відносин, а цивільне законодавство - як зовнішня форма права, зумовлена його змістом.
Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.
При визначенні поняття «цивільне законодавство» постає практично важливе питання: що слід розуміти під терміном «законодавство»? Конституційний Суд встановив, що в цьому випадку цей термін слід розуміти в широкому значенні, включаючи до нього не лише закони, а й інші відомі нині нормативні акти.
При цьому Суд зазначив, що це визначення стосується саме ч. 3 ст. 21 КЗпП України і не є єдино правильним в інших випадках використання цього терміну. Так у деяких нормативних документах законодавством слід вважати лиш закони, а в інших - увесь спектр нормативних документів. Слід також зазначити, що, застосувавши до терміна «законодавство», що розглядається у ч. 3 ст. 21 КЗпП, розширене тлумачення, Конституційний Суд зазначив, що не вважає такий стан справ правильним.
Розширене тлумачення поняття «законодавство» характерне і для концепції цивільного права України, де цією категорією охоплюються не тільки закони і підзаконні акти, а й договори та звичаї. Зокрема, як випливає з гл. 1 ЦК «Цивільне законодавство України», у ЦК термін «цивільне законодавство» слугує для позначення всіх сукупностей норм і правил, що регулюють цивільні відносини.
Отже, цивільне право - це система нормативних актів, що регулюють суспільні правовідносини в цивільній сфері. Характерними ознаками цивільних правовідносин є такі:
Висновок. Цивільне законодавство - це система нормативних актів, які містять в собі цивільно-правові норми.
Цивільне право - це сукупність юридичних норм.
Цивільне законодавство - система нормативних актів. Цивільне право - внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються; цивільне законодавство - зовнішня форма права, тісно зв'язана з його змістом. Отже, цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.
Характеризуючи акти цивільного законодавства України, ЦК розрізняє: основу цивільного законодавства України (Конституція України) і цивільне законодавство як таке
Акти цивільного законодавства визначені у ст.4 ЦК:
Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини
інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.
Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України . Якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією України, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.
Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються
відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові
акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.
Договір - це взаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, які визначають права та обов'язки сторін. Згідно із ст. 6 ЦК, Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Що стосується договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, то тут визначальним є те, що допускається вчинення будь-якого договору, який не суперечить засадам цивільного законодавства, вказаним у ст. З ЦК .У таких випадках особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином відбувається подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело цивільного права. Якщо договір згадується в актах цивільного законодавства, але регламентований ними недостатньо детально, то сторони можуть врегулювати ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Разом з тим, варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право суб'єктів договору відступити від положень актів цивільного законодавства, але в ньому існують винятки. Зокрема, відступ від положень актів законодавства не допускається, якщо: а) відступ від положення акту цивільного законодавство прямо заборонений таким актом; б) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).
Із розвитком суспільства і держави, правовий звичай, а разом з ним і звичаєве право, поступово витіснялись законами та іншими формами й інститутами права, ставали другорядними джерелами права.
Правові звичаї, як форми вітчизняного права та джерела права у правових системах мають важливе значення для означення специфіки регулювання суспільних відносин відповідними правовими регуляторами, якими не лише є класичні форми – нормативно-правові акти.
Звичай є загальноприйнятим правилом поведінки, яке не виражене прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечить їм. Отже, звичаї діють у разі відсутності прямих приписів у нормативному акті або в договорі.
Звичай повинен бути усталеним правилом поведінки, тобто досить визначеним за своїм змістом і широко застосовуваним у майновому обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших договірних зобов'язань; інші вимоги, які звичайно пред'являються). Ознака усталеності передбачає, що звичай, внаслідок його багаторазового застосування, сприймається у суспільстві або у його значної частини як правило поведінки, якого дотримуються без додаткової формалізації, зокрема в силу історичних, національних, суспільних традицій.
В Україні правовий звичай не займає рівноправне місце серед інших форм цивільного права. За українським правом звичаї за юридичною силою поступаються договорам та актам цивільного законодавства. Другорядну роль звичаю як джерела права України можна пояснити закріпленням в актах законодавства багатьох звичаїв, внаслідок чого сучасне вітчизняне цивільне право істотно обмежує значення правового звичаю. Тобто поряд з нормативно-правовим актом, який тривалий час вважався чи не єдиним джерелом і формою права, сьогодні законодавчо закріплено правовий звичай.
Зокрема, згідно ст.7 Цивільного кодексу України, цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Згідно ч.6 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї. Згідно ч.4 ст.265 Господарського кодексу України, сторони для визначення умов договорів поставки мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим Кодексом чи законами України. Застосування звичаїв також відображено і в інших кодексах та нормативно-правових актах України.
Класифікація звичаїв може проводитися за різними критеріями. Залежно від характеру правового звичаю розрізняють кілька його видів: звичаї ділового обороту; міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, засновані на звичаєвому праві; судовий звичай тощо.
Найпоширенішим є поділ звичаїв залежно від форми вираження (способів фіксації) і сфери застосування.
За формою вираження звичаї поділяють на дві групи: а) звичаї, що зафіксовані у відповідних документах; б) звичаї, що не зафіксовані у відповідних документах, тобто правові аксіоми. Прикладом звичаїв першої групи можуть слугувати різноманітні кодифікації етичних норм, прийняті деякими професійними корпораціями в Україні, наприклад Кодекс честі Професійної асоціації реєстраторів і депозитаріїв, збірники звичаїв міжнародного торгового обороту. До другої групи звичаїв включають правові аксіоми, які ніде прямо не зафіксовані, але завжди беруться до уваги сторонами договорів, наприклад: "Усні переговори самі по собі не породжують правові наслідки" або "Спеціальний закон має перевагу над загальним законом".
За сферою застосування звичаї поділяються на: а) міжнародні звичаї; б) норми звичаєвого права; в) судовий звичай; г) звичаї ділового обороту.
Видом правового звичаю є звичай ділового обороту, під яким розуміється усталене правило поведінки, яке широко застосовується у певній сфері підприємницької діяльності. Традиційно найпоширенішими звичаями ділового обороту є звичаї в торгівлі, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві тощо.
Звичаї ділового обороту беруть до уваги при тлумачення угод. У випадку сумнівів їх необхідно трактувати, виходячи із вимог добросовісності, розумності та справедливості та брати до уваги застосований до відносин між сторонами звичай.
Звичаї ділового обороту наділені ознаками, які сформульовані за допомогою оціночних категорій (правило повинно широко застосовуватися), або такими, що чітко визначені (застосування у певній сфері підприємництва, легальна непередбаченість, неформалізованість, підпорядкування обов’язковим правилам законодавства та умовам договору).
На практиці це означає, що звичаї ділового обороту не можуть застосовуватися до відносин, що виникли між двома господарюючими суб'єктами, але не у зв'язку з їх підприємницькою діяльністю, наприклад, із заподіяння майнової шкоди.
З вищесказаного можна зробити наступні висновки:
- по-перше, звичаї ділового обороту офіційно визнані як джерела цивільного права. Ділові звичаї, під якими розуміються усталені в цивільному обороті правила поведінки, набувають юридичної сили лише в таких випадках, коли держава правовим актом прямо санкціонує їх,
- по-друге, сфера застосування звичаїв ділового обороту (підприємницька діяльність) значно вужче галузі функціонування ділових звичаїв (цивільний оборот),
- по-третє, звичаї ділового обороту, як правило, не закріплені у вигляді обов'язкових норм права в нормативних актах, а також у договорах.
Юридичне значення рішень і висновків КСУ, постанов ПВСУ, рішень ЄСПЛ
Розглядаючи тему судового прецеденту, Наталія Кузнєцова нагадала, що існують дві системи права (континентальна та англо-американська), які по-різному ставляться до прецеденту як до джерела права. Якщо для англо-американської системи будь-який прецедент стає джерелом права, то для вітчизняного права такими джерелами є рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України, рішення (постанови) Верховного Суду України, рішення (постанови) Верховного Суду. Крім того, в Україні джерелом права є судова практика у вигляді діючих постанов пленумів Верховного Суду України.
Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які є обов’язковими до виконання на всій території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Важливе значення для ефективного функціонування правової системи мають постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких даються керівні роз’яснення судам з питань застосування цивільного законодавства. За новим законодавством роз’яснення Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів мають рекомендаційний характер. Проекти постанов Пленуму Верховного Суду при вирішення судових справ мають бути надіслані Генеральному прокурору та Міністру юстиції.
Роз’яснення вищих судових органів треба розглядати як форми тлумачення чинного цивільного законодавства, що застосовується судами.
Кодифікація та інші форми систематизації цивільного законодавства. Порядок і значення офіційного опублікування нормативних актів
Редакція від 23.11.2007
У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності
З метою впорядкування офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, що їх приймають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, забезпечення регулювання суспільних правовідносин на основі чинних актів, запобігання перекрученням їх змісту, визначення порядку набрання ними чинності, відповідно до статті 57, частин другої та п'ятої статті 94, частини другої статті 102 Конституції України (п о с т а н о в л я ю: