На думку Суду, спори, пов'язані зі сплатою страхових внесків, передбачених системою соціального страхування, мають цивільно-правовий характер. Наприклад, у справі "Шутен та Мелдрум проти Нідерландів" він зазначив, що "у сфері страхових внесків, як і в сфері субсидій, система соціального страхування є схожою зі страхуванням в приватному праві" (п. 54 рішення). В іншій справі Суд констатував, що "принцип рівності в правах дає можливість вважати, що застосовність п. 1 ст. 6 є на сьогоднішній момент правилом у сфері соціального страхування" (п. 19 рішення у справі "Салесі проти Італії").
У цьому зв'язку у вітчизняній юридичній літературі слушно зазначається про ототожнення судом терміно-поняття "приватне право" та "цивільне право", що відповідає сучасним тенденціям їх уживання.
В умовах визнання в Україні судової практики Європейського суду джерелом вітчизняного права, додаткової актуальності набувають питання щодо тлумачення Європейським судом категорій "права майнові" та "права цивільні".
Однією із сучасних тенденцій у практиці застосування Судом п. 1 ст. 6 Конвенції є істотне розширення тлумачення та сфери застосування її "цивільної" частини.
З цього приводу в літературі звертається увага на те, що якщо спочатку така практика вказувала на те, що в поняття "цивільних прав" доцільно включати права та обов'язки "приватного характеру" в класичному розумінні цього слова (право власності, сімейне право тощо), то з часом вона істотно змінилась. А саме: майже будь-який спір, який мав майновий предмет та базувався на посяганні на майнові права, Суд став вважати таким, що стосувався "цивільних прав та обов'язків".
Однак не всі майнові права мають приватноправовий характер. Суто публічно-правовий характер мають зафіксовані у Конвенції загальносоціальні ("природні") майнові права людини, яким відповідають загальносоціальні обов'язки держави, її органів (або ж інших представників суспільства, його груп). Такі права небезпідставно називають, з деякою умовністю, правами приватно-публічними.
Однак з початку 70-х років минулого століття виникає тенденція до поширення положень про цивільні права на окремі публічно-приватні права шляхом надання окремим з таких - приватно-публічних - загальносоціальних ("природних" прав людини статусу прав цивільних, поширюючи й на них дію п. 1 ст. 6 Конвенції).
У своїх перших рішеннях Суд визначав цивільні права, виходячи із засад континентальної правової традиції, зокрема з більш-менш чіткого поділу права на приватне і публічне.
Однак, розглядаючи у 1971 р. справу "Рінгайзен проти Австрії", Суд вперше відійшов від цієї засади.
На цю тенденцію звернув увагу і сам Суд, коли в іншій справі зазначив, що "стаття 6 охоплює не лише приватноправові спори у традиційному розумінні, тобто спори між особами чи між особою та державою, якщо остання діє як приватна особа, суб'єкт приватного права, а не в межах своїх владних повноважень" (п. 26 рішення у справі "Фелдбрук проти Нідерландів").
В іншому рішенні Суд констатував: "п. 1 ст. 6 вимагає, або позов мав майновий предмет і базувався на посяганні на майнові права..., або щоб результат спору був "визначальним для прав та обов'язків приватного характеру" (п. 28 рішення у справі "Ортенберг протни Австрії"). Тобто Суд розширив сферу застосування "цивільної" частини п. 1 ст. 6 Конвенції, додавши до прав та обов'язків приватного характеру також права майнового характеру.
Зазначена позиція підтверджена іншим рішенням, в якому Суд дійшов висновку: "щоб право мало цивільний характер, достатньо, аби спір мав майновий характер і стосувався прав також майнових" (п. 38 у справі "Шукс проти Австрії").
Відтак до категорії "цивільних прав та обов'язків" Суд почав відносити доволі широке коло таких майнових правовідносин, приватноправова природа яких іноді може видатися досить сумнівною.
Зокрема, Суд констатував, що "право на надання пенсії має цивільний характер,... право на пенсію вважається, за певних обставин, цивільним правом" (рішення у справах "Погер проти Австрії", 1997 р., "Стамалукаотос проти Греції", 1997 р., "Березовський проти України", 2004 р.).
До складу "цивільних" у сенсі п. 1 ст. 6 Суд відніс, зокрема, право на пенсію внаслідок смерті одного з подружжя (п. 26 рішення у справі "Маса проти Італії"). Суд також визнав цивільно-правовими спори, пов'язані з наданням допомог (пільг) у сфері соціального забезпечення внаслідок нещасних випадків на виробництві, оскільки ці спори "належать до виплати органами соціального забезпечення і страховою компанією допомоги, на які претендував заявник внаслідок нещасного випадку, що стався з ним на виробництві. Відповідно, вони мали своїм предметом вирішення спорів про цивільні права в сенсі п. 1 статті 6" (п. 53 рішення Дуклос проти Франції).
Однак визнання цивільного статусу спору між людиною і державою зумовлюється наявністю у ньому не будь-яких, а лише певних майнових аспектів: йдеться про те, що результат вирішення цього спору безпосередньо потягне суто майнові наслідки для людини, тобто прямо впливатиме на її майновий (матеріальний) стан. Наприклад, в одному зі своїх рішень Суд зазначив: "спір не набуває "цивільного" характеру лише тому, що він порушує також питання економічного порядку" (пункти 50, 51 рішення у справі "П'єр-Блох проти Франції", 1997 р.).
Іншими словами, цивільний характер мають майнові права, які "прямо впливають на матеріальний стан людини", а не "зачіпають" чи "порушують" економічні питання.
Однак розширення сфери застосування "цивільної" частини п. 1 ст. 6 Конвенції за рахунок приватно-публічних прав Суд здійснив без формулювання загальних критеріїв належності тих чи інших прав (або обов'язків) до категорії саме цивільних. У цьому зв'язку характерна позиція Суду, згідно з якою самого по собі "майнового" характеру спору ще недостатньо для такої належності. Можуть існувати й "майнові" зобов'язання перед державою чи її органами, які в сенсі п. 1 ст. 6 повинні вважатися такими, що належать до сфери публічного права і тому не охоплюються поняттям "цивільні права та обов'язки". Окрім штрафів, які застосовуються в порядку "кримінальної санкції", це буде, зокрема, випадок, коли обов'язок майнового характеру випливає із податкового законодавства" (п. 50 рішення у справі "Шутен та Мелдрум проти Нідерландів").
Наведене свідчить, що "майнових наслідків спірних справ недостатньо для надання їм "цивільного" характеру".
З огляду на зазначене, податкові спори, з властивим їм майновим характером, Суд не відносить до категорії "цивільних". У зв'язку з цим Суд вважає, що "матеріальний інтерес є очевидним у спорах, що випливають із податкових правовідносин, проте наявність лише "матеріальної природи спору самої по собі недостатньо для застосування п. 1 ст. 6 Конвенції" (п. 25 рішення у справі "Фсррадзіні проти Італії").
Не відносить до категорії "цивільних" Суд також і майнові спори, пов'язані зі здійсненням особою своїх політичних прав (див. рішення у справі "П'єр-Блох проти Франції", 1997 р.).
У зв'язку з проблемою формулювання критеріїв розмежування "цивільних" і "нецивільних" прав та обов'язків заслуговує на увагу твердження судді Суду П. П. Лоренц, викладене в його окремій думці в рішенні у справі "Феррадзіні проти Італії". Зазначений суддя вважає, що "конвенція не містить значення того, що мається на увазі під "цивільними правами та обов'язками". Хоча протягом років органи Конвенції вже неодноразово постановляли рішення стосовно цього питання й неодноразово переглядали встановлений раніше принцип прецедентного права, таке визначення неможливо знайти у прецедентному праві. Органи Конвенції ухвалювали рішення щодо застосовності ст. 6 у цьому відношенні залежно від конкретних обставин справи, хоча було визначено, її загальні елементи. Далі він стверджує, що неможливо провести чітку, переконливу межу між "цивільними" та "нецивільними" правами й обов'язками на підставі діючого прецедентного права Суду.
Проте оновлені Судом критерії віднесення прав людини до категорії "цивільних", будучи позбавленими максимальної чіткості, дозволяють змістовно вирізнити той різновид ("підвид") прав людини, за рахунок якого було здійснено розширення тлумачення ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Пункт 1 ст. 6 Конвенції застосовується незалежно від статусу сторін, публічного чи приватного, а також від природи закону, який регулює спір: достатньо, аби результат судового процесу мав своїм наслідком "вплив на права та обов'язки приватного характеру" (п. 47 рішення у справі "X. проти Франції", 1989 р.; див. також п. 41 у справі "Тре Тракторер Актіеболаг проти Швеції", 1989 р.).
Однією з причин цього може бути те, щодо сфери дії п. 1 ст. 6 Конвенції Суд відносить ті публічно-правові права, реалізація яких справляє опосередкований вплив на права приватного характеру. Так, зазначений зв'язок наявний у публічному за характером праві на пенсію, яке опосередковано впливає на приватноправове право власності на суму коштів - пенсійних виплат. Відтак цивільними правами та обов'язками Суд вважає як безпосередньо приватні права й обов'язки, так і "опосередковано" приватні (приватно-публічні) права й обов'язки.
Значною мірою тлумачення поняття "цивільні права", ширшого, аніж "приватні права", стало можливим завдяки особливостям тлумачення Конвенції як міжнародного договору.
Проведене Судом тлумачення категорії "цивільних прав та обов'язків" в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції має так званий автономний характер, тобто незалежний від національної юридичної, у тому числі правотлумачної, практики.
Цю обставину Суд прямо задекларував у деяких своїх рішеннях. З цього приводу Суд зазначає, що "поняття цивільних прав та обов'язків" не повинно тлумачитися шляхом простого відсилання до внутрішнього права держави-відповідача.
Здійснена Судом зміна його інтерпретації вживаного у п. 1 ст. 6 Конвенції поняття "цивільні права та обов'язки" є черговим проявом традиційного для цього органу підходу до тлумачення норм даного міжнародного договору. Згідно з цим підходом такі норми тлумачаться Судом "у світлі умов сьогодення" за посередництва методів динамічного (еволюційного, пристосувального) тлумачення. А саме ці умови, насамперед підвищення рівня стандартів прав людини, посилення їх захищеності, розширення сфери їх гарантованості, ймовірніше за все, й спричинили внесення Судом змін у його тлумачення і застосування розглядуваної норми Конвенції.
У цьому зв'язку в літературі слушно зазначається, що ці зміни відповідають загальній тенденції розвитку цього "живого" договору -розвитку, здійснюваного саме Судом: поступовому збагаченню змісту й розширенню обсягу прав людини, закріплених Конвенцією.
Отже, положення ч. 1 ст. 6 Конвенції про "цивільні права та обов'язки" поширюються як на приватні права, так і на публічні права, судовий захист яких впливає на права та обов'язки приватного характеру.
Особливість юридичного значення тлумачення Суду "цивільних прав та обов'язків" обумовлено автономним характером, незалежним від відповідного національного законодавства.
З огляду на визнання положень Конвенції частиною вітчизняного законодавства, а рішень Суду з конкретних справ - судовими прецедентами і джерелами права, обов'язковими до застосування вітчизняними судами при вирішенні відповідних категорій спорів, сформоване Судом поняття "цивільних прав та обов'язків" в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції може бути певним орієнтиром для вітчизняної судової практики з питань тлумачення положень ч. 2 ст. 1 ЦК України. Відповідно до зазначеної норми ЦК, до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Наведене свідчить про припустимість поширення положень про цивільні відносини на публічні права людини, судовий захист яких впливає на права та обов'язки цивільного характеру, якщо закон прямо не забороняє або припускає подібне розширювальне тлумачення цивільних прав.
учасна система приватного права складається з певної сукупності узгоджених між собою приватно-правових за своїм характером правових утворень (які в доктрині зазвичай називають галузями права).
Виявлення переліку сфер (галузей) приватного права вимагає поділу цих утворень на галузі публічного і приватного права, з дотриманням правових традицій, притаманних європейському континентальному праву.
У країнах континентальної Європи до публічного права традиційно відносить такі правові утворення, як конституційне, адміністративне, кримінальне право.
Приватне право розглядається як система джерел права, що регулюють відносини між їх учасниками як приватними особами.
У вітчизняній юридичній науці приватне право визначається як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади і підпорядкованості один одному, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов'язки у відносинах, що виникають за їхньою ініціативою (Є. О. Харитонов, Н. О. Саніахметова)
При цьому слушно звертається увага на те, що правовий режим сфери приватного права являє собою цілісну систему регулятивного впливу, яка створює загальнодозвільний тип регулювання майнових та особистих не майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, забезпечує можливість самовизначення і власних активних дій, спрямованих на виникнення та здійснення суб'єктивних прав і обов'язків у межах, встановлених договором чи законом, з метою досягнення певних приватних цілей та інтересів (Н.С. Кузнецова).
З позиції галузевого поділу, галузями приватного права зазвичай визнаються цивільне, трудове, сімейне, господарське право, інші галузеві утворення в частині регулювання їх нормами відносин між юридично рівними, приватними особами.
Основу приватного права становить цивільне право як найцінніший елемент всієї системи приватно-правових утворень, що найбільш повно і послідовно втілює в собі риси приватного права30.
Водночас керівна роль цивільного права не подавляє, не нівелює особливостей і відмінностей окремих приватно-правових відносин, чим пояснюється диференціація та формування певних підсистем приватного права.
Зокрема, в окремих країнах господарська діяльність, яка здійснюється як промисел з метою отримання прибутку, регулюється нормами так званого торгового права. До приватного права традиційно відносять норми, які регулюють сімейні відносини і вже в XX ст. виділилися в самостійні галузі права - трудове і деякі інші (земельне, екологічне тощо).
Відповідно, систему приватного права України становлять такі її галузеві утворення як цивільне і сімейне право, а також трудове, господарське, земельне, інші галузі права (зокрема, природоресурсне право) в частині, що регулюють горизонтальні відносини, тобто відносини, засновані на юридичній рівності їх учасників. Особливе місце в системі приватного права посідає міжнародне приватне право, специфіка якого зумовлена наявністю іноземного елемента і пов'язаним з цим ефектом наднаціонального характеру цих відносин, що ускладнює можливість її повного включення до будь-якої національної правової системи.
Цивільне право як галузь права — це системна сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові й майнові відносини, які грунтуються на юридичній рівності; вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.
Основну роль при визначенні цивільного права як галузі права відіграють його предмет, метод, функції та принципи.
Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами, тобто особисті немайнові та майнові правовідносини.
Хрестоматійними для цивільного права є саме особисті майнові правовідносини, які становлять переважну більшість усієї сукупності суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. За своєю природою майнові правовідносини мають такі ознаки:
1) вони є економічними, тобто носять грошово-товарний характер;
2) вони виникають та існують між учасниками, які наділені майновою самостійністю та юридичною рівністю;
3) вони забезпечують задоволення переважно матеріальних потреб та інтересів.
За найбільш загальним критерієм майнові відносини в цивільному праві можна поділити на:
• майнові відносини щодо належності майна (відносини статики), наприклад, відносини власності, володіння, користування;
• майнові відносини щодо закріплення процесу переходу майна (відносини динаміки), наприклад, відносини щодо договірних зобов'язань, зобов'язань із заподіяння шкоди тощо;
• майнові відносини щодо управління корпорацією (корпоративні відносини), наприклад, відносини з управління учасниками корпорації (AT, ТзОВ тощо) її приватним майном;
• майнові відносини щодо створення та використання об'єктів інтелектуальної власності (виключні відносини), наприклад, відносини з використання творів літератури, науки і мистецтва, винаходів, корисних моделей та промислових зразків тощо.
Вагому частку в предметі цивільно-правового регулювання становлять також особисті немайнові правовідносини. Ці правовідносини як предмет цивільного права є доволі "молодими", оскільки їх уперше офіційно визнано в такому ранзі лише в ЦК України. До цього цивільне право здійснювало лише захист зазначених правовідносин, що й дозволяло деяким авторам обстоювати позицію, що ці правовідносини не належать до предмета цивільно-правового регулювання. Особисті немайнові правовідносини мають такі ознаки:
1) вони є особистісними, тобто мають тісний зв'язок з їх учасниками;
2) вони є немайновими, тобто їх зміст не можна визначити в грошовому чи іншому майновому еквіваленті;
3) вони виникають та існують між юридично рівними учасниками;
4) вони забезпечують задоволення переважно внутрішніх (духовних) потреб та інтересів.
Однак наявність предмета правового регулювання є необхідною, проте не достатньою умовою віднесення певної сукупності правових норм до категорії правової галузі. Поряд із предметом, правова галузь повинна мати свій специфічний метод правового регулювання, тобто сукупність правових засобів та способів впливу відповідної галузі права на суспільні відносини, що становлять її предмет. Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин є комплексною категорією, що характеризується такими ознаками:
1) юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність. Це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов'язків, а також вони не перебувають між собою у будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);
2) диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин — сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд, керуючись при цьому власними інтересами та метою;
3) судове вирішення спорів — будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку;
4) майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушника. Це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов'язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин або створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які мають переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника.