Наукова творчість ученого дореволюційного періоду була переважно у площині римського і цивільного права. Як романіст В. І. Синайський характеризувався суспільно-історичним підходом до римського права. Він намагався розглядати його у розвитку, з врахуванням численних історично мінливих соціальних факторів. Зокрема, дослідник звернув особливу увагу на роль у Давньому Римі юристів-жерців і сакрального права. Воєнно-сакральний характер, на його думку, мало, зокрема, і так зване квіритське право. У зв'язку з цим учений небезпідставно стверджував про те, що багато інститутів класичного римського приватного права виросло з публічного права попередньої доби.
Як фахівець з російського цивільного права В. І. Синайський зосередив свої зусилля на вивченні основних принципів галузі, на їх втіленні у чинному законодавстві та в реальному цивільно-правовому середовищі, у так званому соціологічному суспільстві.
Його підручник "Русское гражданское право", який вперше вийшов друком двома випусками у Києві в 1914-1915 pp., а потім витримав кілька перевидань, став працею, яка підсумувала багатолітній розвиток довоєнної (перед Першою світовою війною) вітчизняної цивілістики. В ньому гармонійно поєдналися виклад теоретичних положень, аналіз законодавства і перспектив його розвитку (включно з проектом нового Цивільного уложення), коментар судової практики. Одним із перших цивіліст запропонував поділ товариств на прибуткові і неприбуткові, висунув ідею "майна як цілого" (аналог сучасного поняття "єдиний майновий комплекс"), звернув увагу на обмеженість прав власника. На його думку, повноваження власника здійснюються не необмежено, а в порядку, встановленому цивільними законами. Досі зберігається актуальність багатьох положень, висунутих ученим в галузі речового права, блискучим знавцем якого він був.
В умовах розширення сфери капіталістичних господарських відносин і селянської реформи 1861 р. провідним центром цивільно-правових досліджень в Україні був Університет св. Володимира у Києві. Саме тут на юридичному факультеті сформувалися школи цивільного права і романістики, які отримали широке визнання. Одним з провідних представників школи романістики був професор К.А. Мітюков, який очолював кафедру римського права, був деканом юридичного факультету, проректором і ректором університету.
Його перу належить "Курс римського права" (1883 р.) - одна з найкращих вітчизняних праць з римського приватного права. В цій праці автор розглядає загальні риси прав на речі і види цих прав Давньому Римі, якому були відомі два види приватних прав на речі: власність та права в чужих речах або на чужі речі. Автор дає характеристику сутності, змісту, предмету та обмежень власності, виділяє в змісті права власності дві сторони: позитивну і негативну. В першій виражається право власника вільно розпоряджатися своєю річчю (необмеженість власності), а в другій - його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (виключність власності).
В дослідженні розглядаються поняття, види володіння та підстави його захисту. Окрема глава присвячена способам набуття, судового захисту і припинення власності. Детально висвітлюються права в чужій речі (jura in aliena), зокрема, розглядаються сутність і види цих прав (сервітути, право на заставу, емфітевзис, супер-фіцій)98.
За усталеною позицією цивілістів XIX- початку XX ст. право власності розглядалося як панування особи над річчю, що існує само по собі незалежно від відносин між особами.
У цьому зв'язку К.А. Мітюков вважав, що право на річ дає відповідному суб'єкту безпосередню, виключну та обов'язкову для всіх владу над річчю. Суб'єкт цієї влади розпоряджається річчю; ніхто інший не має права впливати на його річ, у чиїх би руках вона не знаходилася. Особа, яка має право на неї, може у судовому порядку вимагати визнання цього права і видачі речі.
Інші роботи К. А. Мітюкова також були присвячені римському праву, зокрема "Общность имущества как историческая основа наследования" (К., 1900), "Ответственность продавца за евикцию в ис-торико-сравнительном освещении" (К., 1906), "По поводу статьи Г. Муромцева "О владении по римскому праву"" (Киевские университетские известия, 1887,- № 2).
Навколо К. А. Мітюкова сформувалася велика група молодих вчених-романістів. Серед них: Л.Н. Казанцев ("О розводе по римському праву", К., 1898); "Свободное представительство в римском гражданском праве", К., 1884; "Курс истории римского права", К., 1886; "Учение о представительстве в гражданском праве", К., 1878; И.О. Покровський ("Право и факт в риском праве". Ч.І., К., 1898); Ч. II "Генезис преторского права", К., 1902, "История римського права", СПб, 1913; М.М. Катков ("Лекции по догме римского права", К., 1919); Ф.М. Дидинсысий ("Залог по римскому праву", Варшава, 1872); В. В. Кар пека ("Пассивная легитимация в классическом римском праве", К., 1915).
До вчених-родоначальників вітчизняної цивілістики також можна віднести таких професорів, як Є. В. Васьковський, О. Огоновський, И.О. Покровський, С. Дністрянський, В.М. Гордон, О.Л. Боровиковський, Ю.С. Гамбаров, Д.Д. Грімм, О.М. Гуля-єв, В.Г.Демченко, Л.Н.Казанцев, М.М.Катков, Б.О.Кістяковський, O.B.Куніцин, С.Орнатський, С.В.Пахман, A.B.Міцкевич, В. А. Удінцев, T.M. Яблочков, С. І. Вільнянський, інших видатних вчених дореволюційного періоду, завдяки працям яких було теоретично обгрунтовано і розроблено практично всі інститути цивільного права.
Аналізуючи сучасний розвиток цивільно-правових систем та окремих приватноправових порядків на сучасному етапі, слід зазначити про такі закономірності.
Насамперед, розвиток цивільно-правових систем характеризується їх уніфікацією. Уніфікація йде шляхом зближення та гармонізації цивільно-правових систем різних держав внаслідок запозичення відповідних правових конструкцій та згладжування принципових відмінностей між закономірностями правового регулювання та охорони суспільних відносин. Причиною уніфікації цивільно-правових систем сучасності є необхідність спрощення порядку співпраці держав в економічній та інших сферах, з метою підвищення його ефективності та усунення певних неузгодженостей (колізій). Уніфікація цивільно-правових систем можлива шляхом укладення міжнародних договорів, прийняття модельних рекомендаційних законодавчих актів, використання міжнародних звичаїв тощо. Тож, слід зазначити, що навіть різні за своїм підходом країни континентальної та англо-американської системи цивільного права розпочали процес уніфікації власних правових систем. У країнах англо-американської системи права все більшого значення при регулюванні суспільних відносин надають нормативно-правовому акту, і навпаки, в країнах континентальної системи приватного права все більшу роль починає відігравати прецедент та інші правотворчі акти судів.
Особливо актуальною є проблема уніфікації внаслідок створення міждержавних союзів. Адже, переважна більшість економічно стабільних країн Європи перебувають на шляху інтеграції до Європейського Союзу, де одним із пріоритетних завдань є створення єдиного правового простору. І саме питання адаптації національного цивільного законодавства до стандартів ЄС є пріоритетним завданням як країн-учасниць ЄС, так і тих, які планують своє членство у цій організації.
Таке зближення зумовлює ще одну тенденцію до створення єдиного освітянського простору, що задекларовано у рамках так званого Болонського процесу. Особливо це має позначитися на підготовці юристів. Адже запровадження єдиних підходів до кредитно-модульної освіти для гуманітарних дисциплін ми вважаємо проблемним. І тому на допомогу цьому повинна прийти переорієнтація навчального процесу, що має бути спрямована на вивчення зарубіжного цивільного законодавства. При цьому знання з традиційного для вищих юридичних навчальних закладів курсу "Міжнародного приватного права" вже є недостатніми. Адже внаслідок значного збільшення міжнародних економічних зв'язків постає нагальна потреба в спеціалістах, які мають глибокі спеціальні знання з цивільного та торгового права зарубіжних країн та останніх тенденцій його гармонізації. Це вивчення буде найбільш ефективне на підставі порівняльного (компаративістського) методу, а отримана інформація може стати основою науки та навчальної дисципліни порівняльного цивільного права як частини міжгалузевої дисципліни порівняльного правознавства.
Ще однією з тенденцій розвитку цивільно-правових систем сучасності є налагодження між державами міжнародної правової допомоги. Основними формами здійснення такої міжнародної правової допомоги є укладення міжнародних договорів про надання юридичної допомоги з цивільних, сімейних та інших справ, обмін правовою інформацією, взаємодія законодавчих органів влади, міжнародні наукові та освітні правові програми тощо.
Аналізуючи місце українського цивільного права серед цивільно-правових систем сучасності та його роль і місце в світових процесах гармонізації, слід зазначити, що після розпаду СРСР перед Україною, як і більшістю країн колишнього "соціалістичного табору", постала проблема створення власної національної правової системи. Адже правова система, що існувала на той час, вже не відповідала потребам сучасності та не могла ефективно врегульовувати нові, не відомі раніше суспільні відносини. Особливо гостро це виявлялось у сфері приватного (цивільного) права, де з виникненням нових економічних відносин потрібно було створити якісно інше правове поле, що було зумовлено необхідністю молодої незалежної держави інтегруватись у загальноєвропейський товарооборотний процес.
Щодо розвитку українського цивільного права, то є тенденції до його зближення з континентальною системою цивільного права, однак вони є відносно не стійкими, що зумовлено браком стабільного економічного розвитку та стихійністю правового регулювання суспільних відносин. Однак активна позиція України в питаннях входження до європейського економічного простору, її участь у товарообороті між державами СНД, визначення своїх позицій при створенні модельних нормативних актів (наприклад Модельного цивільного кодексу для держав-учасників СНД) та актів національного законодавства з урахуванням тенденцій європейського регулювання суспільних відносин дають підстави сподіватися на якнайближче визначення та затвердження українським цивільним правом свого належного місця серед цивільно-правових систем сучасності.
Джерело права – це форма вираження правових норм, що має загальнообов’язковий характер.
Джерело права – є нормативні акти, де найвище місце займають закони.
цивільного права:
Цивільне законодавство
Міжнародні договори України (мають приорітет перед національним законодавством 3 ст. Конституції України
Звичаї, які складаються у сфері зобов’язальних відносин (ст. 526 Цивільного кодексу)
Звичаї ділового обороту – це загальноприйняті правила поведінки, які склалися в діловому обороті (неодноразово, завдяки багаторазового використання).</p>
Всі цивільно-правові акти складають певну систему, які побудовані за принципом ієрархії (тобто чим вища юридична сила нормативного акту, тим вище він в системі законодавства). Принципи ієрархії:
Очолює – Конституція України, на основі неї приймаються інші і не повинні суперечити
Цивільний кодекс України – централізований, загальногалузевий, кодифікований нормативно-правовий акт.
Цивільні закони («Про акціонерне товариство», «про страхування»).
Підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, розпорядження і постанови Кабінету Міністрів України).
Відомчі нормативно-правові акти (Акти міністерств та інші акти виконавчої влади).
Дія цивільного законодавства:
В часі.
В просторі.
За колом осіб (на всіх осіб, які проживають на території України).
Дія цивільного закону в часі
Прийняття закону – Верховна Рада, закон набирає чинності через 10 днів з дня його оприлюднення, але не раніше для опублікування (якщо інша дата незазначена в законі
«Водний закон»; відбувається це тоді, коли приймається якийсь великий закон (кодекс) який вносить багато змін.
Закон не має зворотної сили – нормативні акти, які приймаються в державі (відносяться лише до) керуються лише тим законом, який існував під час вирішення цих певних питань.
Дія цивільного законодавства в просторі.
Поширюється на всю територію України всі цивільно-правові норми.
Застосування: у загальній теорії права поширені різні класифікації норм права, зокрема:
Характер будь-якої норми залежить від її ступеню обов’язковості для учасників норми поділяються на:
Диспозитивні (якщо норма містить правило, яке учасники можуть змінювати на свій розсуд 576, 334.)
Імперативні – норма містить правила, які не можна змінити (260, 389, 602).
Під тлумаченням цивільно-правових норм розуміють з’ясування змісту норми шляхом усунення виявлених в ній неточностей і неясностей.
Залежно від суб’єкта.
Автентичне тлумачення; має місце тоді коли суть норми роз’яснює орган, який її прийняв, має ту ж систему що й закон.
Легальне тлумачення – суть норми норми роз’яснюється органом, який має право її роз’яснювати в силу закону.
Судове тлумачення – коли суть норми роз’яснюється судовим органом в своєму рішенні.
Доктринальне або наукове тлумачення – коли суть норми роз’яснюється науковцями, практиками, "юристами.
Залежно від способу тлумачення:
Граматичне тлумачення – суть норми з’ясовується за допомогою правил граматики ст. 39 Цивільного кодексу.
Логічне тлумачення – суть норми з’ясовується за допомогою правил логіки (ст. 354 Цивільного кодексу).
Історичне тлумачення – суть норми з’ясовується порівнянням її змісту з тими нормами в яких історичних рамках вона приймалася.
Залежно від обсягу:
Буквальне тлумачення – тоді, коли суть закону відповідає тексту.
Розширене тлумачення – коли суть норми ширше ніж буквальний текст.
Обмежуване тлумачення – коли суть норми вужча ніж її буквальний зміст.
Застосування законодавства за аналогією.<
Закон аналогії ч.1 ст. 8 ЦК
Аналогія закону – це застосування до суспільних відносин, що потребують правового регулювання але не передбачених прямо законом, правових норм що регулюють ситуації коли не можемо знайти навіть схожу норму тоді нам допомагає аналогія права.
Аналогія права ч.2 ст. 8 ЦК – це визначення прав і обов’язків сторін право відношення на підставі не конкретних норм, а загальних засад цивільного законодавства.
Джерела цивільного права:
Цивільне законодавство.
Міжнародні договори України (мають приорітет перед національним законодавством 3 ст. Конституції України).