Для Бога існує тільки вічність. Людина має минуле, теперішнє і майбутнє, проте насправді час існує у свідомості людини, яка щось згадує і на щось сподівається. В дійсності для людини існує тільки теперішнє, яке за Августином, у розумі розкладається на «теперішнє минулого» (пам'ять); «теперішнє теперішнього» (споглядання); «теперішнє майбутнього» (надія).
Висновок мислителя, що стосується призначення людини, полягає в тому, що, будучи створеною за Божою подобою, людина має свободу волі, яку може скерувати до спасіння душі.
4. Готуючись до відповіді на четверте питання плану, треба пам'ятати, що другий етап розвитку середньовічної філософії — етап схоластики — триває протягом IX— XV ст. і виступає продовженням розвитку етапу патристики. У цей час у римсько-католицькій церкві відбувається раціоналізація християнського віровчення, коли основні догми намагаються обґрунтувати за допомогою філософії. У цьому процесі і з'являється схоластика, що означає «шкільна» філософія (викладалася в школах та університетах).
Схоластичне філософське мислення було пов'язане з іменами таких його головних теоретиків, як Еріуген, П'єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та іншими, і зосереджувалося, в першу чергу, на двох проблемах:
суперечці між реалізмом і номіналізмом;
доказах Божого буття.
Антична філософія в цей час жодною мірою не вважається ворожою християнству, навпаки, низка її положень застосовується при розробці проблем християнської філософії.
У період ранньої схоластики знову виникає суперечка про те, чи існують реально загальні поняття, чи ні. Нагадаємо, що Арістотель критикував вчення Платона за визнання ним існування незалежного світу ідей — Гіпер-уранії. Арістотель, натомість, стверджував, що ідеї як сутності речей не можуть бути відокремлені від того, сутністю чого вони є.
У часи Середньовіччя ця суперечка вилилася у суперечку між номіналізмом та реалізмом про універсали — загальні поняття. Проблема була нерозривно пов'язана з християнським догматом про триєдину сутність Творця.
Реалісти вважали, що реально існує лише загальне. Крайні реалісти дотримувалися платонівського вчення про ідеї як поняття перед речами. Помірковані твердили, що загальне існує реально, але не поза речами, а в них. Номіналісти не допускали реального існування універсалій.
Реаліст Ансельм Кентерберійський (1033-1109 рр.), ґрунтуючись на своїх переконаннях, розробив загальновідомий «онтологічний» доказ буття Бога. Він міркував так. У всіх людей є думка про існування Сутності, вище за яку нічого немає (Бога). Якщо така думка існує, то Бог є насправді, а не тільки в розумі. Адже якщо найвища Сутність знаходиться тільки в розумі, вона буде нижча за ту, що існує в реальності і в розумі. Оскільки в мене є думка про Бога, Бог існує реально.
Отже, загальне існує реально, як і одиничні речі.
Росцеллін (1050-1125 рр.) заперечував таке розуміння загального. Він, будучи представником протилежного напрямку — номіналізму — вважав, що у світі існують лише одиничні речі, а загальне реально не існує. Переносячи своє розуміння на догму про Трійцю, він казав, що, оскільки існує тільки «одиничне», то Трійця — це або три окремі особи, або три назви однієї Особи, за що його вчення було визнано єретичним.
У цілому в розвитку схоластики виділяють чотири періоди:
IX ст. — підготовчий період;
ІХ-ХП ст. — період суперечок про роль віри і розуму;
XIII ст. — «золотий вік» схоластики, що завершився створенням офіційного вчення римо-католицької церкви — томізму;
XIV ст. — криза схоластики.
Перший період розвитку схоластики найяскравіше представлений у вченні І.С. Еріугена. Світобудову філософ пояснює з позицій неоплатонізму, чітко відокремлюючи матеріальний і духовний рівні.
Продовжуючи аналіз питання про взаємозв'язок віри і розуму, релігії і науки, Іоанн Скот Еріуген доходить висновку, що вони є нероздільні: «Справжня філософія є справжньою релігією, і, навпаки, справжня релігія є справжньою філософією». У християнському дусі Еріуген тлумачить проблеми людини і світу: свободу волі, джерела зла, які він бачить у людях інших. Разом з тим, треба знати, що позиція універсалізму, яку займає філософ, що «всі люди будуть спасенні», суперечить біблійному віровченню.
Другий період розвитку схоластики знаменує вчення П. Абеляра. П'єр Абеляр (1079-1142 рр.) — найвідомі-ший західноєвропейський філософ і літератор [14].
Готуючись до відповіді, зосередьтеся, в першу чергу, на спробі мислителя примирити номіналізм та реалізм у своєму вченні, що дістало назву концептуалізму. Так, він твердив, що загальне існує не поза речами, а в самих речах і виділяється нашим розумом, коли ми їх розглядаємо. Для нашого розуму «загальне» є цілковитою реальністю. Словом, воно існує реально в розумі (концептуально). Суперечку щодо Божественної Трійці Абеляр пропонував розв'язати шляхом таких міркувань: три особи Трійці — це три атрибути Бога — могутність, мудрість, благість. Разом вони утворюють досконалу Сутність. Проте вчений зводить Трійцю до існування якостей однієї Особи, що було проголошено єретичним. Важливим моментом вчення мислителя є те, що він намагається вирішити проблему, як зробити віру зрозумілою за допомогою доведень розуму. За його переконанням, не можна вірити в те, чого не розумієш. П.Абеляра, до того ж, вважають творцем західноєвропейської методології наукового пізнання. Зокрема, він дійшов висновку, що наукове пізнання можливе тільки тоді, коли предмет пізнання піддається критичному аналізу, виявляється його внутрішня суперечливість і, згодом, виділені протиріччя намагаються пояснити за допомогою логічного мислення. Надаючи великого значення логічному мисленню, він вважав розум могутнім знаряддям віри: «Пізнаю те, у що вірую» — твердив філософ.
Найвідоміший мислитель Середньовіччя — Фома Ак-вінський (1225-1274 рр.) Він народився у знатній родині графа Аквінського. Головні положення його філософії, яка дістала назву томізму, складають основу сучасної католицької християнської філософії — неотомізму.
Головні праці відомого схоласта — «Про Трійцю», «Про початки природи», «Сума теолоії», «Про вічність світу» тощо. Зверніть увагу на те, як Фома примирив реалізм і номіналізм. Він запропонував оригінальне вирішення, яке було прийняте Церквою. Загальне, твердив він, існує реально, а не в розумі у вигляді ідей. Загальне існує в Господі. Бог є повнота буття, «загальне» в «чистому вигляді». «Загальне» — це буття, створене Богом. Моменти загального можуть існувати в будь-чому.
Зупиніться на питанні співвідношення науки й віри, над яким працював філософ. Зокрема, він визнав відносно самостійну роль науки і, в першу чергу, філософії. Вона є преамбулою віри. Розум аналізує факти, відчуття і приходить до істини, пояснюючи Боже буття і цінності християнства. Догмати віри, доведені за допомогою філософських аргументів, зміцнюють християнську віру. Спираючись на вчення Арістотеля, Ф. Аквінський доводив буття Бога, визнаючи, разом з тим, неможливість обґрунтувати першородний гріх, виникнення світу «з нічого».
Перший доказ Божого буття виходить з Арісто-телевого розуміння сутності руху: існує першодви-гун, який сам не потребує джерела. Це — Бог.
Другий доказ базується на Арістотелевому принципі похідної першопричини. Кінцевою причиною всього може бути тільки Бог.
Третій доказ випливає з розуміння категорій необхідного і випадкового. Є певна Сутність, необхідна сама по собі. Це тільки Бог.
Четвертий доказ пов'язаний з визнанням зростаючих ступенів досконалості. Є певна абсолютно досконала Сутність. Це — Бог.
П'яте доведення Аквінський наводить, спираючись на визначення доцільності. Є розумна Сутність, яка покладає мету для всього, що відбувається в природі. Такою Сутністю може бути тільки Бог.
Цікаво, що Фома Аквінський, у певному розумінні, здійснив «переворот» на шляху пізнання істини, спираючись на «здоровий глузд» і аналогію людських органів чуття.
Так, він на противагу патристичним ученням твердив, що людина — це єдність душі і тіла. Треба жити у реальному світі, у єдності з природою і прагнути не тільки до райського, а й до земного блаженства. Якщо віра буде «наддуховною», вона перетвориться на абстракцію, а християнство буде «впадати» в містику. Адже природу і матеріальний світ створив Бог.
Значення Фоми Аквінського для світової духовної культури полягає в тому, що він створив розгалужену систему католицького віровчення, що пояснювала всі проблеми людини й світу.
Саме тоді відроджується цікавість до античної культури і філософії. Християнський теоцентризм поступово змінюється антропоцентризмом нової доби. Місце людини в світі, й воля, й доля хвилюють філософів та мислителів і митців Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Нікколо Макіавеллі, Миколу Кузанського та ін. Особливістю філософської парадигми Відродження стає відродженням інтересу не тільки до людського духу, а й до тіла. Мислителі пропонують ідею всебічного розвитку особи.
Виникає таке явище Ренесансної культури, як гуманізм. Це спосіб мислення, який проголошує ідею людського блага головною метою соціального та культурного розвитку і підкреслює цінність неповторності кожної особи.
Готуючись до семінару, зверніть увагу на антисхолас-тичну спрямованість поглядів мислителів Ренесансу та на пантеїстичну картину світу. (Пантеїзм — філософське вчення, в якому Бог сприймається як надприродна сила, що існує в усіх об'єктах, а не як всемогутня Особа).
Гуманісти Відродження не були атеїстами, проте критично ставилися до Церкви, вважаючи, що офіційна римсько-католицька церква неправильно розуміє Бога. У творах мислителів з'являються антиклерикальні ідеї (антиклерикалізм — критика Церкви як організації).
Розвиток філософії в епоху Відродження пов'язаний з іменами Миколи Кузанського, Парацельса, Джордано Бру-но. Головні ідеї, які висловлюються в цей час такі:
1) ідея нескінченості; 2) ідея загального зв'язку духу й природи + ідея розвитку, яка базується на цьому зв'язку; 3) ідея самостійності індивідуальних створінь і їх розподілу у послідовному ряді від нижчого до вищого. Кожна з цих ідей пов'язана з ім'ям певного представника цього періоду:
Микола Кузанський (XV ст.);
Теофраст Парацельс (ХV-ХVІ ст.);
Джордано Бруно (кінець XVI ст.).
У цілому культура Ренесансу виступає як синтез християнської античної і східної культур. На ґрунті переплетення релігійних, наукових, літературних традицій в епоху Відродження народжується Західноєвропейська культура.
Питання для самостійного поглибленого вивчення теми
Прочитайте роботу А. Августина «Про град Божий» і поясніть його постановку питання розвитку історії людства.
У чому полягає новизна основних ідей і тенденцій філософії Ренесансу?
Розкрийте сутність пошуку метафізичних засад гуманістичних поглядів М. Кузанського та Дж. Бруно.
Питання для самостійного контролю знань
Назвіть особливості середньовічної філософії.
У чому полягає подібність і відмінність античної і середньовічної філософії?
Як розрізняти етапи патристики і схоластики у Європейській середньовічній філософії?
Як Фома Аквінський вирішував у своєму вченні проблему співвідношення віри та розуму?
Що таке номіналізм і реалізм у середньовічній філософії?
Які основні докази Божого буття у філософії Ф. Ак-вінського?
Як середньовічна філософія вплинула на розвиток української релігійної філософії початку XX ст.?
У чому ви бачите новизну основних ідей філософії епохи Відродження?
Значення філософії Ренесансу для розвитку світової культури й філософії.
Теми рефератів
1. Історична роль філософії Середньовіччя.
2. Томізм як офіційне вчення римсько-католицької
церкви.
Найважливіші релігійно-філософські ідеї Біблії.
Порівняльний аналіз античних і біблійних уявлень про виникнення світу.
Нове розуміння проблеми людини у християнському віровченні.
Тертулліан і Оріген про сутність християнського віровчення.
Аврелій Августин як найвидатніший мислитель періоду патристики.
Проблема співвідношення філософії та релігії у працях «отців церкви».
Народження схоластики. Іоанн Скот Еріуген, П'єр Абеляр.
Сутність релігійно-філософського вчення Фоми Аквінського.
Вплив античної філософії на становлення схоластики.
Епоха Ренесансу як етап розвитку європейської філософії.
Проблема людини в гуманістичній філософії.
Вчення про «радості повсякденного буття» Міше-ля де Монтеня.
Проблемно-пошукові завдання та вправи
1. Афористичний вислів «Вірую, бо абсурдно» належить:
а) Орігену;
б) Василю Великому;
в) Тертулліану.
2. Який філософський фундамент теології обрав Аврелій Августин?
а) вчення Арістотеля;
б) вчення Епікура;
в) Платона та неоплатоніків.
3. Схоластика виникла з метою:
а) розробити Символ віри,
б) виправити праці «отців церкви»;
в) упорядкувати християнську догматику.
4. П'ять доказів Божого буття розробив:
а) Іоанн Скот Еріуген;
б) П'єр Абеляр;
в) Фома Аквінський.
5. «Золотий вік» схоластики припадає на:а)ХШ ст.;
б) XI ст.;
в) XIV ст.
6. Твердження «пізнаю те, в що вірую» належить:
а) Фомі Аквінському;
б) П'єру Абеляру;
в) Іоанну Скоту Еріугену.
7. Що таке пантеїзм?
а) визнання присутності Бога в усій природі;
б) визнання первинності матерії по відношенню досвідомості;
в) визнання того, що розум — головне знаряддяпізнання.
8. Гуманістичний ідеал людства описав:
а) Нікколо Макіавеллі;
б) Мішель де Монтень;
в) Томас Мор.
9. Хто в епоху Ренесансу був перекладачем на європейські мови «Діалогів» Платона?
а) Еразм Роттердамський;
б) Лоренцо Валла;
в) Марсіліо Фічіно.
ТЕМА 5
План
1 Особливості філософської парадигми Нового часу.
Ф. Бекон і Т. Гоббс як філософи.
Вчення про субстанцію у Р. Декарта, Б. Спінози і Г.В. Лейбніца.
Сенсуалістська філософія Д. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма.
Радимо прочитати:
Антология мировой философии: В 4-х т. — М., 1969. Т.2.
Бекон Френсис. Сочинения: В 3-х т. — М.: Мьісль, 1971. — Т. 1-2.
Гоббс Т. Левиафан. Избр. произвед.: В 2 т. — М.: Мьісль, 1965. — Т.2.
Гоббс Т. О гражданине. Избр. филос. произвед.: В 2 т. — М.: Мьісль, 1965. — Т.1.
Декарт Рене. Сочинения: В 2-х т. — М.: Мьісль, 1989. — Т. 1.
Избранньїе произведения: В 3-х т. — М.: Мьісль, 1976. — Т. 1.
Липовой. С.П. История новоевропейской философии.— Ростов н/Д., 1996.
Локк Джон. Сочинения: В 3-х т. — М.: Мьісль. 1985-1988. — Т. 1-3.
Рассел Б. История западной философии. — М., 1933. — Т. II.
10. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия: отистоков до наших дней.— М., 1994.
Соколов В.В. Философский синтез Готфрида Лейб-ница//Соч.: В 4-х т. Т. 1.— С. 24-31, 43.
Спіноза Б. Зтика. — М.— Л., 1932.
Стрельцова Г.Я. Блез Паскаль.— М., 1979.
Фишер К. История новой философии//Декарт: его жизнь, сочинения учення.— СПб\ 1994.
15. Юм Давид. Сочинения: В 2-х т. — М.: Мьісль,1965. — Т. 1-2.
Юм Давид. Диалоги о естественной религии. Прило-жение статей «О самоубийстве» и «О бессмертии души». — М., 1908.
Юм Давид. Исследование человеческого разумения / Пер. с англ. С.И. Вертели.— СПб, 1908.
Поради і матеріали до вивчення теми
1. Готуючись до занять, треба мати уявлення про соціально-політичні умови Нового часу. У ХV-ХVІ ст. починає зароджуватися нова філософська парадигма, яка приходить на зміну середньовічному світогляду.
Головним стає знання про природу — природознавство, а у філософії, на відміну від Середньовіччя, — нова натурфілософія.
Винайдення годинника та млина, розробка теорії рівномірних рухів і вчення про передачу механічного руху невіддільні від розвитку промисловості мануфактурного періоду.
Було приблизно визначено швидкість світла, закладено основи гідродинаміки (Торрічелі). Дослідним шляхом було доведено наявність атмосферного тиску (Паскаль) і сконструйовано пристрій для його виміру — ртутний барометр.
У ботаніці англійський учений Гук за допомогою мікроскопа наштовхнувся на клітинну будову рослини. Дослідники живої природи відкрили мікроорганізми, а це дало змогу досліджувати органічні збудники хвороб.
Філософська парадигма Нового часу, вважаючи саме природу (паіига) істинною «світовою субстанцією», «справжнім буттям», створює сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова. Недаремно термін «матеріалізм» виникає у XVII ст. Його вживає Роберт Бойль (1627-1691рр). Бойль під матеріалізмом розуміє вчення про фізичний зміст речовини у природі. Лейбніц вводить цей термін у власний філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.
Важливо наголосити, що часто XVII ст. називають століттям раціоналізму. Одним із перших філософів того часу був Френсіс Бекон. У своїй творчості він поєднує на-півпоетичні ренесансні уявлення з характерними для Нового часу наполегливими пошуками методу. Раціоналізм, який після Бекона почав швидко брати гору, мав глибоке коріння в економічній, технічній, а звідси і в науковій діяльності епохи. Механіка, астрономія, математика були пріоритетними науками, вони, по суті, керували іншими знаннями.
Якщо основою духовності у філософії Середньовіччя є християнські поняття Бога і «Я» (задля спасіння якого Бог став людиною), то основою духовності у філософії Нового часу є перехід від Бога до «Я». У філософії Декар-та «Я» (суб'єктивність) стає основним принципом і вихідним пунктом філософствування, у Паскаля — джерелом духовності.
Зверніть увагу на цікаві зміни, які відбуваються з парадигмою. Нова парадигма стає поліментальною. Вже з ХVII-ХVIII ст. можна говорити не просто про європейську, а й про англійську, французьку, німецьку і т.д.
2. Друге питання присвячене видатним особистостям цього часу, які залишили по собі оригінальні вчення. Френ-сіса Бекона можна назвати останнім мислителем епохи Відродження і одним із зачинателів філософії Нового часу. Бекон народився у 1561 р. в досить багатій аристократичній сім'ї. Його батько був першим міністром королеви Єлизавети. Дитячі роки Френсіс провів при англійському королівському дворі, пізніше навчався у Кембріджському університеті. Не отримавши спадку після смерті батька, він був вимушений пробивати собі дорогу в життя сам. Завдяки своєму таланту, величезній працездатності і, разом з тим, не завжди високоморальним вчинкам він зробив блискучу кар'єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутності короля. Бекона цікавили, перш за все, думки про метод пізнання. Головним його твором про методологію наукового пізнання був «Новий органон» (1620 р.). Свої погляди на природу і людину Бекон виклав у формі вільно інтерпретованих міфів. Про це свідчить його твір «Про мудрість давніх» (De sapientia veterum) (1609). Крім того, Бекон викладав свої нариси на політичні та етичні теми. Бекон переконаний: знання — це сила, і той, хто володіє знаннями, буде могутнім, «Ми стільки можемо,— говорив Бекон,— скільки знаємо (tantum possimus, quantumscimus)». Бекон приймав практичну ефективність знань як доказ їх істиності, а істинність — як запоруку їх подальшого використання. Люди починають з практичного ставлення до речей. Цим ставленням завершується їх діяльність, але їх практика не буде успішною, якщо вона не спирається на знання. Цікаво, що філософ тлумачить людину як частину природи, а її дух — як своєрідний механізм споглядання реальності, призначений відтворювати природу, якою вона є. Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ...». Звідси — механістичне за своєю сутністю уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилки як спотворення такої дзеркальної копії внаслідок дії різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх «ідолами», або «привидами», вирізняючи чотири групи таких ідолів: