Талановитий учений — це людина, яка зуміла вирішити ту чи іншу складну наукову або технічну проблему, а талановитий філософ — це мислитель, який побачив ще одну невідому фундаментальну проблему людського буття. Отже, до основних філософських проблем належать:

відношення мислення до буття, Духа — до природи;

сутність форми та закони розвитку пізнання та мислення;

джерела і загальні закони руху та розвитку явищ;

суспільне буття і загальні фактори, закони його розвитку;

людина і сенс її життя, шляхи досягнення свободи;

людина та Бог, смерть та безсмертя;

проблеми етики та естетики;

сутність та зміст війни, миру та армії, їх роль у житті суспільства.

У процесі історичного розвитку філософії предметом її дослідження стала людина в її відношенні до природного і суспільного світу. Предмет філософії можна визначити так: філософія вивчає загальне в системі «людина — світ». Подібне розуміння предмета філософії відбиває його специфіку (як форми світобачення) і характер знань, яким вона оперує. Філософія завжди була тісно пов'язана з життям людей і не могла не реагувати на проблеми, які виникали в суспільстві. Так, у середні віки головним предметом філософських роздумів було співвідношення одиничного та загального; в Новий час — якості й субстанції, чуттєвого й раціонального; у XIX ст. — раціонального та ірраціонального. Наприкінці XX ст. основною проблемою стає проблема загального в системі «людина — світ». Філософи відрізняють висхідний пункт філософської рефлексії — «клітинку» філософського знання. «Клітинка»— це поняття, введене до вивіреної методології. Воно означає найзагальніше абстрактне відбиття головного протиріччя, яке лежить в основі розвитку будь-якої системи. Крок за кроком думка рухається від абстрактного до конкретного, розгортаючи вихідну «клітинку» у складну систему відносин, яка характеризує це явище в його цілісності. Застосовуючи такий підхід до філософії, ми повинні з'ясувати вихідне, найзагальніше і водночас фундаментальне протиріччя у ставленні людини до світу. Тварина — частина навколишнього середовища, до якого вона так чи інакше адаптується, людина ж перетворює навколишній світ і робить це за програмами, які не задані їй від природи (як у бобра, щура чи бджоли), а створюються самою людиною. У результаті цього виникає потрійна суперечність. По-перше, між суб'єктивною реальністю (внутрішнім світом людини: її потребами, цілями, знаннями, ідеалами тощо) та об'єктивною реальністю (незалежним від неї зовнішнім середовищем, яке людина намагається змінити відповідно до своїх планів). По-друге, люди живуть і перетворюють світ, взаємодіючи між собою. При цьому можуть мати місце різні програми (аж до взаємовиключення), тому виникає суперечність між суб'єктивними реаліями різних людей (соціальних груп, суспільств). По-третє, безперервно змінюючи світ та саму себе, людина прориває обмежений горизонт тваринного існування, залишаючись при цьому кінцевою істотою, смертною, вона прилучається до безмежності природи, культури і духу.

Людина, гостро усвідомлюючи власну смертність, опановує у принципі нескінчений досвід людства й усвідомлює нескінченість світу крізь ідеї прогресу, вічного існування матерії, Бога, безсмертя душі тощо.

«Клітинка» філософського знання описує фундаментальні суперечності, без аналізу яких не можна зрозуміти те чи інше вирішення питання про місце людини у світі за допомогою згаданих вище філософських понять: об'єкт, суб'єкт, скінченне, нескінченне. їх співвідношення можна уявити у вигляді такої схеми:

де С — суб'єкт; О — об'єкт; С<=>0 — суб'єктно-об'єктні відносини; С<=>С — суб'єктно-суб'єктні відносини; «> — знак нескінченності, що лежить за площиною С—О та С—С відносин («Криниця вічності» — за образним висловом Ф. Ніцше). Ця «клітинка» дає змогу порівняти різні типи світогляду з гранично-загальної точки зору. Отже, існують позиції, які взагалі заперечують нескінченість світу, зводячи все до наявної суми суб'єктивних даних (скептицизм, позитивізм); інші визнають нескінченність об'єктивної реальності, матерії (матеріалізм), або реальність лише суб'єкта (суб'єктивний ідеалізм); треті розглядають світ як функцію С—О аспекту людської діяльності (прагматизм). Але одне питання пронизує всю історію існування філософії — це питання про відношення мислення до буття, Духа до природи. Дехто з філософів його називає основним, головним питанням філософії. Ми вважаємо, що це важливе методологічне питання для визначення філософської позиції філософів. Це питання-проблема має дві сторони.

Перша — «Що первинне?». Ті філософи, які пояснювали світ, виходячи з матеріальних основ природи та об'єктивної реальності, склали матеріалістичний напрямок (лінія Демокрита), а ті, які за основу світорозуміння приймали ідеальне начало (дух, свідомість, воля, відчуття і т. п.) склали ідеалістичний напрямок (лінія Платона). Ідеалісти поділяються на суб'єктивних (як у Берклі — «речі — це комбінації відчуттів людини»), та об'єктивних — для яких первинним виступає об'єктивне надлюдське начало (світ абсолютних ідей Платона, світовий розум).

Друга сторона цього питання — «Чи можливо пізнавати світ?». Філософи, які заперечували пізнання світу, отримали назву «агностики» (від грецького недосяжний до пізнання).

Таким чином, філософію можна визначити як науку, яка вивчає людину й світ, що її оточує, взаємозв'язок і місце людини в його перетворенні на основі пізнання загальних форм буття та найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства й мислення. Ми вивчаємо філософію для того, щоб осмислювати своє життя, спираючись на багатовіковий досвід духовних пошуків людства — це необхідна умова на шляху реалізації в собі людини.

3. Зміст третього питання визначається проблемами, якими займається філософія, та її основними завданнями.

Якщо розглянути структуру філософії, то, на наш погляд, легше її уявити у вигляді таблиці (див. табл. 1).

Таблиця 1

Структура філософії

Щоб зрозуміти місце людини в світі, треба по-філософ-ськи осмислити сам світ. Ця галузь філософської діяльності, як зазначено в таблиці, має назву онтології (вченняпро буття).

У різні епохи світ не лише пізнається окремими науками, а й формується певна категоріальна картина світу.

Відтак, XX ст. вводить у науковий обіг такі категорії, як розвиток, еволюція, прогрес. У минулі століття ці категорії не відігравали політичної ролі, оскільки світ уявлявся у вигляді величезного механізму (механіка була «королевою» наук), що функціонує, але не розвивається. У XX ст. категоріальна картина світу істотно змінюється за рахунок введення таких категорій, як система, самоорганізація, вірогідність та ін. Звісна річ, ці терміни вживалися і раніше, але не набули універсального і світоглядного статусу, тобто не стали категоріями. Та чи можна сьогодні осмислити світ і місце людини в ньому без прагнення зрозуміти природу, суспільство та їх взаємодію як систему, не враховуючи нерівнозначності (вірогідного характеру) природних та соціальних процесів, не сподіваючись на ефект самоорганізації більше, ніж на утопічне загальне регулювання «зверху»?

В осмисленні людини філософія створює соціальну філософію (філософію історії) і філософську антологію. У різноманітності С (суб'єкт) — О (об'єкт) і С—С відносин філософія виділяє моменти, які, по-перше, універсальні (можуть бути присутніми в будь-яких конкретних відносинах) і, по-друге, відбивають специфічну сутність людини, відрізняють її від усіх інших систем та явищ, роблять людину особистістю і визначають її місце в світі.

Такими суттєвими моментами вселюдських відносин є, насамперед, перетворення (будь-якого об'єкта) і спілкування (будь-яка взаємодія будь-яких суб'єктів). Філософська рефлексія їх здійснюється у праксеології (праксис — дія) та в етиці (етос — вдача, звичай), де з'ясовується, як саме вони можливі на ґрунті напрацьованих самою людиною програм, які діятимуть тільки тоді, коли вони правильно відбивають світ, висловлюючи життєвий сенс і ключові ціннісні орієнтації людини. Цьому відповідають такі сутнісні моменти, як пізнання та ціннісно-орієнтована діяльність, що осмислюються у гносеології (гносіс — знання) або в теорії пізнання і аксіології (аксіс — цінність). Естетичне освоєння, в якому людина гармонізує власний зовнішній та внутрішній світ відповідно до ідеалів краси, і релігійне ставлення до світу, що порушує питання про наявність у світі засад, більш високих, ніж усе те, що пов'язане зі скороминучим задоволенням людських потреб. Ці моменти осмислюються в естетиці і філософії релігії, в яких з'ясовується, яким чином можлива діяльність за законами краси, чи можливе в цьому світі існування того, що можна визнати священним (тобто не скороминучим у своїй значущості, що не зведене до суто функціональних оцінок). І, нарешті, філософія потребує самоосмислення власного шляху, мети, перспектив. Це завдання вирішується в історії філософії.

Студенту слід засвоїти й те, що філософія не зводиться до науки. Філософія носить світоглядний характер, а світогляди здобувають різні ідеали, неоднакове ставлення до світу. Проте філософ стає не дослідником, а послідовником певного світогляду, він переходить до ненаукової галузі (що аж ніяк не означає антинауковість або ненауковість його теорії). Але філософи не гірше за представників конкретних наук спроможні обґрунтовувати й доводити власні переконання за допомогою власного методу. Сама природа філософії приводить до того, що філософський метод є об'єктом інтелектуальних пошуків. Тому у філософії склалася інтелектуальна традиція: в межах різних філософських шкіл використовуються два методи: один — загальнофілософський, другий — специфічний для цього вчення. Спосіб поєднання цих двох методів у творчості того чи іншого автора створює його особливий стиль.

Загальнофілософський метод — це аналіз різних типів суджень, критика інших філософських систем, пошук універсальних принципів.

Специфічний метод — це сукупність розумових засобів та способів організації філософської думки, способів дослідження та викладення предмета розглядання.

Уже в давній філософії ми знаходимо багатоманітність методів, які використовували античні класики. Насамперед це діалектика Платона та Сковороди, а також логічне вчення Арістотеля, яке стало початком самостійної науки — логіки. У філософії Середньовіччя широко використовується метод диспуту рrо та сontrа («за» та «проти»). З ім'ям Декарта пов'язаний метод «радикального сумніву», Кант розвинув метод «критики». Неокантіанство далі розвиває кантівський критицизм. Віндельбанд ввів відмінність між критичним та генетичним методами, Кассирер говорить про «трансцендентальний метод», Гуссерль пропонує «феноменологічний метод». Пізніше розробляються методи структуралізму, системного підходу, герменевтики, аналітики, інтервального підходу та ін.

Більшість філософів схильні розглядати два основних методи філософії — діалектику та метафізику. Студенту слід усвідомити сутність та різницю між цими методами. Пропонуємо вивчити [7, с.15-17; 8, с.23-25]. При цьому розгляньте діалектику не тільки як метод, а

й як теорію.

Роль філософії у сучасному суспільстві визначається

через функції, які вона виконує:

1) світоглядна — засвоюючи філософію, людина виробляє певний погляд на світ, що сприяє постановці її цілей, з узагальнення яких формується загальний життєвий план, духовні ідеали, що є не просто сумою знань, а певним відношенням до світу;

методологічна — застосування у своїй діяльності найбільш загальних ідей та принципів при вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, а також наукове обґрунтування, розробка ідей і теорій, шляхів і засобів пізнання та практичної діяльності;

культурологічна, яка поділяється на три підфункції:

експлікація — виявлення найбільш загальних ідей, уявлень та форм досвіду (онтологія — вчення про буття, гносеологія — пізнавальне відношення людини до світу та ін.);

раціоналізація — переведення в логічну, понятійну форму результатів людського досвіду;

10. За яких ситуацій суспільство й особистість потребують безпосереднього застосування філософії? Проаналізуйте з цих позицій сучасну ситуацію в нашому суспільстві.

Теми рефератів

Особливості філософії як форми духовного осягнення світу.

Роль філософії в житті людини і суспільства.

Філософія в системі культури.

Розуміння «клітинки» філософського знання.

Загальноцивілізаційне і національне у філософії.

Значення філософських знань для діяльності інже-нера-будівельника.

Проблемно-пошукові завдання та вправи

Назвіть історичні типи світогляду та дайте їм коротку характеристику.

Яке з наведених визначень філософії найбільш повне і правильне? Обґрунтуйте свій вибір.

Філософія — це логіка мови науки.

Філософія — це наука про існуюче.

Філософія — це система найбільш загальних понять про світ, людину, місце її в світі, теоретична основа світогляду.

Якщо є основне питання філософії, то сформулюйте його та обґрунтуйте свою позицію.

Яке коло основних проблем, що цікавлять філософів?

Виділіть із наведених понять філософські категорії: енергія, матерія, маса, суспільство, республіка, розвиток, істина, прискорення, валентність, якість, добро, благо, підліток, людина. Обґрунтуйте свій вибір, згадавши, які ознаки відрізняють філософські категорії від усіх інших понять.

Як, на ваш погляд, змінювався предмет філософії під час свого історичного розвитку? Скоротилося чи поширилось коло питань, якими займається філософія?

Які критерії науковості знань існують, і наскільки вони притаманні філософії?

ТЕМА 2

Антична філософія

Цицерон. Философские трактати.— М., 1985.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневе-ковой философии.— М: Выісшая школа, 1991.

Юстейн Гордер. Світ Софії. — Львів, 1997.

План

1. Досократівська філософія та її універсалістські орієнтації:

а) мілетська школа. Геракліт. Піфагор та піфагорійці;

б) криза унітарності мислення (елейська школа);

в) плюралістична тенденція філософського освоєннясвіту (Емпедокл, Анаксагор, Демокріт).

2. Класична грецька філософія:

а) проблеми людини в античній філософії. Софісти.Сократ;

б) народження ідеалізму. Платон;

в) систематизація античної філософії. Арістотель.

3. Елліністично-римська філософія.

Радимо прочитати:

1. Антология мировой философии: В 4-х т.— М.,1969.— Т.1. Философия древности и средневековья.

Аристотель. Сочинения в 4-х т.— М., 1976.— 1983.

Асмус В.Ф. Античная философия.— М., 1976.

Диоген Лазртский. О жизни, ученнях и изречениях знаменитих философов.— М., 1979.

5. Ксенофонт. Сократические сочинения.— СПб,

1993.

Лукреций Кар. О природе вещей.— М.,1947.

Мир философии: Книга для чтения. В 2-х.— Т.2.—

М.,1991.

Платон. Сочинения в 4-х т.— М., 1990-1994.

Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов. В 2-х т. Симферополь, 1996.

Поради і матеріали до вивчення теми

Коли йдеться про античну філософію, то мається на увазі не стародавня філософія взагалі, а лише філософія Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Антична філософія зародилася наприкінці VII — на початку VI ст. до нашої ери і проіснувала до V ст. н.е.

Антична філософія поділяється на такі періоди:

зародження і формування (VI ст.-V ст.до н.е.) досо-кратівської філософії;

розквіт і зрілість (V-IV ст. до. н.е.), або класична грецька філософія;

грецька філософія доби еллінізму та латинська філософія Стародавнього Риму (III ст. до н. є.— V ст. н.е.).

Під час підготовки до семінарських занять візьміть за основу рекомендовані матеріали.