Материал: Філософія

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи. Почнемо з метафізики — антиподу діалектики як теорії розвитку. Що таке метафізика?

Термін «метафізика» складається з двох частин, перша з яких означає: 1) «мета» (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. «Фізика» — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (І ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і нотатки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін «метафізика» набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, спостережливого; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Гегель.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в «знятому» вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це Щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне Для подальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про «першопоштовх» як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

У розумінні «механізму» розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким «механізмом» є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом «або—або», «або те, або інше», синтез протилежних визначень виключається.

У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, 'її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'якувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилася діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу. Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак для певних умов, для певного часу. І в Цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або «консервативна») позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, «ліквідації» того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге — діалектичний як «зняття», тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Є думка, що альтернативами діалектики є софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип'ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо.

Еклектика — це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб'єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо. Еклектика — це, образно кажучи, «машина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм — антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.

Зворотною стороною догматизму є релятивізм — теоре-тико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і «негативна діалектика»; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві й мисленні такими, якими вони є в дійсності.

Питання для самостійного вивчення теми

З'ясуйте сутність основних категорій, що характеризують діалектику як теорію розвитку.

Розкрийте поняття закону.

У чому полягають особливості закону взаємного переходу кількісних змін у якісні?

Що відображає закон єдності та боротьби протилежностей?

Питання для самоконтролю

Розкрийте сутність діалектичного заперечення.

Назвіть основні принципи діалектики.

Категорії діалектики та їхні особливості.

Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалектики.

Теми рефератів

Діалектика як теорія розвитку.

Діалектика кількісних та якісних змін.

Діалектична суперечність як джерело розвитку.

Особливості закону заперечення заперечення.

Категорії діалектики як універсальні форми мислення.

Метафізика — альтернатива діалектики як теорії розвитку.

«Негативна» діалектика — сутність, основні положення і принципи.

Софістика і еклектика — альтернативи діалектики як логіки.

Догматизм і релятивізм — альтернативи діалектики як теорії пізнання.Проблемно-пошукові завдання та вправи

Що таке діалектичне заперечення?

Проаналізуйте категорії «необхідність» та «випадковість».

У чому схожість та відмінність принципів і категорій матеріалістичної діалектики?

Як ви розумієте співвідношення діалектики і метафізики?

У чому суть діалектики і проблеми прогресу і регресу?

6. Зробіть аналіз діалектики як логіки і теорії пізнання.

Активна форма заняття — ділова гра

Студентська група розбивається на дві бригади, які беруть участь в аналізі наступних ситуацій:

Ситуація 1. Зробіть аналіз співвідношення детермінізму та фаталізму.

Ситуація 2. Зробіть аналіз функцій методології діалектики в розв'язанні практичних завдань суспільного життя.

Ситуація 3. Поясніть, у чому полягає особливість філософських категорій порівняно з поняттями конкретних наук.

Кожна ситуація розглядається кожною бригадою зі своєю точкою зору. По закінченню ділової гри викладач підводить підсумки і визначає бригаду-переможця, а також найбільш активних студентів.

Тема 12

Філософія пізнання

План

Сутність і структура пізнання.

Істина як безпосередня мета пізнання.

Наукове пізнання і творчість.

Радимо прочитати:

Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. — М., 1991.— С.5-99, 132-167, 185-198, 215-279.

Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. —К., 1984.— С. 3-58, 83-136.

Батищев Г.С. Введение в диалектику творчества. — СПб., 1997.

Будко В.В. Адекватность научного познания. — X., 1990.

Диалектика процесса познания. — М., 1985.

Заботин П.С. Преодоление заблуждений в научном познании. — М., 1979.

Кохановский В.П. Философия и методология науки.— Ростов н/Д., 1999, гл.1-3.

Лекторский В.А. Теория познания (гносеология, эпистемология) // Вопр. филос. —1999. — № 8. — С. 72-80.

Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студ. вищ. закладів освіти. — Київ— Львів, 2001. — С. 328-351.

10. Подольська Є.А., Парафійник Н.І. Філософія: Підручник для студ. фарм. вузів і ф-тів. X., 1997. — С 469-540.

11. Причепій Є.М., Черній A.M., Гвоздецький В.Д.,Чекаль Л.А. Філософія: Посібник для студентів вищ.навч. закл. — К., 2001. — С. 292-316.

Рузавин Г.И. Логика и методология научного поиска. — М., 1996.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. — М., 1998. — С. 414-521.

Сухина В.Ф., Кислюк К.В. Практикум по философии: Учеб. пособие для студ. вузов. — 2-е изд., перераб. и доп. — X., 2001. — С. 288-305.

Філософія: Навчальний посібник / Надольний І.Ф., Андрущенко В.П. та ін./ За ред. Надольного І.Ф. — К., 1997. — С. 261-334.

Ярошевець В.І. Людина в системі пізнання. — К., 1996.

Поради та матеріали до вивчення теми

У цій темі висвітлюються принципові теоретичні положення курсу. Питання про те, як людина пізнає світ, що таке знання, чи можемо ми реально відображати дійсність, належать до корінних світоглядних проблем, вивчення яких є важливою умовою опанування курсом.

Основні навчальні завдання теми:

усвідомити специфіку філософського підходу до пізнання;

з'ясувати сутність і соціальну природу пізнання;

визначити місце і роль практики у пізнанні;

зрозуміти, що таке об'єктивна, абсолютна та відносна істина;

розкрити специфіку і творчу природу наукового пізнання.

Ключові поняття і категорії теми: гносеологія, пізнання, знання, агностицизм, суб'єкт пізнання, об'єкт пізнання, практика, чуттєве пізнання, раціональне пізнання, інтуїція, творчість, істина, помилкова думка, емпіричне пізнання, теоретичне пізнання, метод, методологія, наука.

Приступаючи до вивчення теми, перш за все, необхідно чітко з'ясувати, що таке гносеологія як філософське вчення, які проблеми воно вирішує.

Як ви вже знаєте з попередніх тем, гносеологія — це вчення про пізнання, теорія пізнання. Однак слід враховувати, що пізнання є об'єктом вивчення багатьох наук. Крім філософії, проблеми пізнання досліджують психологія, фізіологія вищої нервової діяльності, кібернетика, логіка, мовознавство, семіотика, ряд інших наук. Проте всі вони не ставлять і не вирішують корінних проблем пізнання, а вивчають лише його окремі сторони.

Специфіку гносеології як філософської дисципліни складає те, що гносеологія досліджує найбільш загальні закономірності і проблеми пізнання. До них, зокрема, належать: природа і джерела пізнання, що лежить в його основі і що рухає ним, які можливості і межі пізнання, що таке істина та заблудження, в яких формах і якими методами здійснюється пізнавальна діяльність людей та інше.

Отже, гносеологія, або теорія пізнання, філософія пізнання вивчає не окремі сторони, аспекти, грані пізнання, а все-загальне в пізнавальній діяльності як такій безвідносно до того, яка саме ця діяльність: повсякденна чи спеціалізована, професійна, наукова чи художня [1, С.5]. Процес пізнання вона досліджує як ціле, з точки зору його сутності, зумовленості і структури, відношення людських знань про дійсність до самої дійсності. Центральною категорією гносеології як вчення про пізнання є категорія істини. Більш повну характеристику предмета гносеології, її принципів і проблем можна знайти в літературі: [1, с.5-31; 8; 10, с.469-476; 13, с.414-435; 15, с.261-264].

1. При вивченні першого питання теми зверніть увагу на те, що основу діалектико-матеріалістичного розуміння сутності пізнання складає принцип відображення. Згідно з цим принципом, процес пізнання є не чим іншим, як відображенням, відтворенням в людській голові об'єктивно існуючого світу. Але це не звичайне відображення, яке ми спостерігаємо в неживій природі, і не ті, більш складні форми відображення, які властиві живим організмам. Пізнання — це вища, людська, соціальна форма відображення, якій притаманні такі риси:

1. Пізнання є формою духовного (ідеального) відображення і освоєння дійсності. Пізнання як відображення — це здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри повноти існуючі поза ним об'єкти, їх властивості і зв'язки. Такими ідеальними формами є відчуття, уявлення, поняття, судження, умовиводи, тобто в мозку людини формуються суб'єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу. У формі цих суб'єктивних образів і проходить усе наше пізнання. Джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Ніяке пізнання неможливе без дії предметів, явищ матеріального світу на нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов, реальних предметів і процесів на свідомість людини в нашій голові можуть виникати образи цих предметів. Мозок людини і зовнішній об'єктивний світ — це два якісно різних види матерії, один з яких відображає інший.

Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здатності, й насамперед мислення, не дані людині від природи, а формуються на основі і в процесі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови і набутих людством знань. Те, що вона може пізнавати і що стає об'єктом її пізнання, також визначається рівнем суспільного розвитку.

Основу всього процесу пізнання становлять суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експериментальна та інша практична діяльність людей. Тільки в процесі практичної зміни природи і суспільного життя у людини складається певне ставлення до явищ об'єктивного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу, встановлюється істинність всіх наших знань.

Пізнання є не пасивним спогляданням дійсності, а активним процесом, не простим одержанням готових знань, а творчим їх формуванням на основі усвідомлення цілей, настанов і змісту практичного впливу людини на об'єкт.

Пізнання — складний, суперечливий, нескінчений за своїми проявами процес наближення образів свідомості до об'єкта пізнання, рух нашої думки від незнання до знання, від знання неповного, недосконалого до знання більш повного і досконалого.

Таким чином, пізнання — це зумовлений законами соціального розвитку, нерозривно пов'язаний з практикою процес активно-діяльного відображення в свідомості людей об'єктивної та суб'єктивної дійсності, основним результатом якої є знання.

Зверніть увагу на те, що знання — це результат пізнавальної діяльності, виражений в ідеальних образах (уявленнях, поняттях, судженнях, теоріях) і закріплений в знаках природних або штучних мов. Знання певним чином співвідносяться з вірою. Віра — це знання, прийняте без достатньої критичної перевірки, під впливом чужої думки, власного інтересу, традицій, навіювання тощо.

Далі слід перейти до розгляду другої частини першого питання теми — структури пізнання. Розкриваючи це питання, перш за все, зупиніться на характеристиці основних елементів, які складають процес пізнання — суб'єкті, об'єкті, предметі, меті, засобах та результатах пізнання. Проаналізуйте кожен з цих елементів, визначте їх місце і роль у пізнанні, покажіть, що процес пізнання є специфічною взаємодією суб'єкта та об'єкта з метою одержання суб'єктом пізнання істинних знань про об'єкт. Для вивчення зазначених питань використайте рекомендовану літературу: [9, с.331-332; 13, с.450-453; 15, с.264-266].