Материал: Філософія

Після цього необхідно перейти до висвітлення питання про рівні і форми пізнання.

Зверніть увагу на те, що в пізнанні виділяються дві взаємопов'язані, але відносно самостійні ступені пізнання — чуттєвий і раціональний.

Першим, вихідним ступенем (рівнем) пізнання, поза яким неможливе формування будь-якого знання, є чуттєве пізнання. Чуттєве пізнання (або живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, нюху.

Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності (практики), здійснюється у трьох основних взаємопов'язаних формах: відчуттях, сприйняттях та уявленнях.

Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття людини, які пов'язують її із зовнішнім світом. Основними видами відчуття є: зорові (світлові або кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі.

Сприйняття — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей за безпосередньої дії їх на органи чуття людини. Сприйняття — це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їх механічною сумою.

Уявлення — це форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за допомогою слідів, залишених у пам'яті предметами, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини. Уявлення дає можливість зіставляти різні сприйняття і наочно уявляти властивості, зв'язки та взаємовідношення речей, які в даний момент безпосередньо не сприймаються.

Отже, для чуттєвого пізнання в цілому характерне відображення дійсності в наочній формі, наявність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з навколишнім світом, відображення головним чином зовнішніх індивідуальних особливостей предметів і процесів, їх деяких загальних властивостей. Вихід же за межі чуттєвого пізнання досягається за допомогою мислення.

Мислення — це вища форма ідеального відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому і узагальненому пізнанні суб'єктом істотних властивостей і відношень речей, у творчому створенні нових ідей, в прогнозуванні тих чи інших дій, явищ, подій. До основних форм мислення належать поняття, судження та умовиводи.

Поняття — це форма мислення, що відображає загальні й істотні ознаки предметів і явищ дійсності. Своїм логічним змістом поняття відтворює таку діалектичну закономірність пізнання, як зв'язок одиничного, особливого і загального, хоча в понятті вони і не розчленовані, їх розчленування і виявлення співвідношення розкривається в більш складній формі думки — судженні.

Судження — форма мислення, в якій за допомогою зв'язку понять щось стверджується або заперечується стосовно об'єкта пізнання. В судженнях виявляється зв'язок між речами, речами і їх властивостями, розкривається їх зміна, дається визначення.

Умовивід — форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звертання до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту.

Таким чином, процес пізнання здійснюється у формах чуттєвого та раціонального відображення. Однак слід пам'ятати, що чуттєве та раціональне — це не ізольовані один від одного ступені пізнання, а діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. На завершення розгляду першого питання теми зупиніться на з'ясуванні місця і ролі практики у пізнанні. Розкриваючи це питання, зверніть увагу на те, що основні функції практики у пізнання проявляються у тому, що:

Практика є джерелом пізнання тому, що всі наші знання зумовлені перш за все її потребами.

Практика є основою пізнання і його рушійною силою. Вона пронизує всі сторони, моменти, форми, ступені пізнання від його початку і до його кінця. Весь пізнавальний процес, починаючи від елементарних відчуттів і кінчаючи найабстрактнішими теоріями, зумовлюється — в кінцевому підсумку — завданнями і потребами практики.

Практика є кінцевою метою пізнання, оскільки останнє здійснюється не заради простої допитливості. Всі наші знання розраховані врешті-решт на те, щоб повернутися знову в практику й активно впливати на її розвиток.

4. Практика є вирішальним критерієм істини, тобтодозволяє відокремити істинні знання від хиби (про цю функцію буде сказано далі). Для більш повного засвоєння зазначених питань використайте рекомендовану літературу: [10, с 491-495; 13, с.453-456; 15, с.284-295].

2. Приступаючи до вивчення другого питання теми, зверніть увагу на такі положення:

1. Якщо кінцевою і опосередкованою метою пізнання єпрактика, то безпосередньою його метою є істина.

2. На всіх своїх етапах розвитку істина нерозривнопов'язана зі своєю протилежністю — оманою, або заблу-дженням. Кожна з цих протилежних сторін єдиного процесу пізнання має свою специфіку, яку доцільно розглянути в такому порядку.

Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта. Інакше кажучи, істина — це правильне відображення дійсності. Поглиблене розуміння цих визначень вимагає чіткого з'ясування основних властивостей, ознак істини, які можна сформулювати в таких тезах:

1. Об'єктивність — перша і вихідна ознака істини, яка означає, що істина зумовлена в кінцевому підсумку реальною дійсністю, практикою і незалежністю змісту істинного знання від окремих людей. В цій тезі увага наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Водночас положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта.

2. Істина є процес, а не якийсь одноразовий акт осягнення об'єкта відразу, цілком і в повному обсязі. Для характеристики цієї ознаки істини вживаються категорії відносного та абсолютного.

Пізнання світу ніколи не може бути завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. У цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але неповно відображає дійсність, не дає й всебічного, вичерпного образу. Відносна істина включає й такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватися, поглиблюватися, уточнюватися, замінюючись повним. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому й полягає, що неповне, однобічне знання поступово замінюється більш точним, всебічним.

Абсолютна істина (точніше, абсолютне в істині) — це повне, вичерпне знання про об'єкт. Зверніть увагу на те, що абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно й відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Отже, зробіть висновок, що немає і не може бути окремо абсолютної істини й окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Далі, в процесі пізнання людська думка рухається від істини неповної, відносної до істини більш повної, глибокої, абсолютної.

3. Істина завжди конкретна. Це один з основних принципів діалектичного підходу до пізнання, який передбачає точне урахування всіх умов (у соціальному пізнанні — конкретно-історичних умов), в яких перебуває об'єкт пізнання. Конкретність — це властивість істини, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, в системі відліку і т. п. Конкретність істини виявляється у тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності. Істина завжди конкретна, оскільки конкретні самі об'єкти дійсності, які є її джерелом. Тому будь-яку істину ми повинні розглядати під кутом зору умов.

Таким чином, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Вимога конкретності істини означає, що об'єкт пізнання слід розглядати в тих умовах місця і часу, у тих зв'язках і відношеннях, у яких він виник, існує і розвивається. Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання з істини на заблудження (хибу, оману)

Заблудження — це невірне, викривлене, ілюзорне відображення дійсності. Будучи неадекватною формою знання, заблудження головним своїм джерелом має обмеженість, нерозвиненість суспільної практики і самого пізнання. Загальним гносеологічним коренем заблудження є метафізичний метод мислення, абсолютизація, «роздування» одного з моментів пізнання, відрив цього моменту від об'єкта пізнання й суб'єкта, який пізнає. Соціальним ґрунтом заблудження є історична обмеженість суспільної практики та абсолютизація її як критерію істини.

Як діалектичні протилежності заблудження й істина за певних умов перетворюється одна на одну: істина абсолютизована, взята абстрактно, перетворюється на заблудження і, навпаки, заблудження як момент складного діалектичного процесу пізнання, будучи однобічним відображенням одного з проявів дійсності, може стати шляхом до істини і, отже, моментом її пізнання.

Заблудження слід відрізняти від неправди — навмисного спотворення істини в корисливих цілях — і пов'язаної з цим передачі свідомо неправильного знання — дезінформації. Якщо заблудження — характеристика знання, то помилка — результат неправильних дій індивіда в конкретній сфері діяльності (логічні, фактичні, помилки в обчисленнях, у політиці, в повсякденному житті тощо). Отже, помилка — це невірне знання, яке сприймається за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як хибна думка причини появи помилок у науці, житті різноманітні. Серед гносеологічних причин можна вказати на характер пошуку істини, він завжди пов'язаний з висуненням припущень, задумів, гіпотез, здогадів. На сферу невідомого суб'єкт накладає свої попередні уявлення, що базуються на вже відомому. Тлумачення ж сфери невідомого з позицій відомого далеко не завжди істинне. До гносеологічних факторів відносяться також багатоаспектність об'єктів і їх фрагментарне, спочатку однобічне відображення, що і дає неістину.

Отже, при з'ясуванні причин помилок слід ураховувати, що істина не лежить на поверхні явищ, глибоко «прихована», а тому потрібні припущення, співставлення і перевірка їх. Звичайно, при цьому можливі помилки, хибні думки. Вчений, як і будь-який індивід, має право на помилку.

На завершення розгляду другого питання зупиніться на характеристиці проблеми критерію істини (мірила достовірності людських знань, їхньої відповідності об'єктивній дійсності). Зверніть увагу на те, що питання про критерій істини по-різному вирішувалося в історії філософської думки. Одні філософи оголошували критерієм істини ясність думки (Декарт), другі — чуттєвість, безпосереднє сприйняття того чи іншого положення речей (Фейєрбах), треті — загальнозначущість (Богданов), четверті — корисність (Дьюї). Однак неважко зрозуміти, що всі ці чинники не можуть вивести нас за межі нашої суб'єктивної думки, а тому і не здатні відрізнити істину від заблудження.

Згідно з діалектико-матеріалістичною гносеологією, вирішальним критерієм істинності людських знань є суспільно-історична практика в усьому обсязі свого змісту й форм, а також в цілісному історичному розвитку. Саме в процесі практики відбувається реалізація людських знань, перетворення їх на предметну дійсність і разом з тим перевірка їхньої відповідності об'єктивній природі речей.

Разом з тим діалектико-матеріалістична гносеологія вказує на відносний характер критерію практики. Про підтвердження істинності чи хибності якогось положення практикою можна говорити тільки в межах певного досягнутого рівня суспільної практики. За цими межами питання про істину чи заблудження лишається відкритим.

Нарешті, слід пам'ятати, що практику не можна вважати єдино можливим критерієм істини. Таким критерієм на певних станах пізнання може виступати і виступає відповідність наших знань законам логіки (так званий логічний критерій), частково інтуїція (інтуїтивне почуття достовірності) і т. п. чинники. Однак найбільш надійним, основним і ведучим критерієм істини була і залишається практика. Про ці та інші питання проблеми істини можна прочитати в літературі: [2; 6; 10, с. 495-503; 13, с.458-473; 15, с. 266-275, 292-297].

3. Вивчення третього, заключного питання теми доцільно розпочати з характеристики сутності і специфіки наукового пізнання. При цьому слід виходити з того, що наукове пізнання — це соціально зумовлений процес пізнання законів об'єктивного світу, результатом якого є система істинних знань і методів, які служать цілям перетворення дійсності. Більш повно специфіку наукового пізнання складають такі його риси:

У науковому пізнанні (науковій діяльності) беруть участь спеціально підготовлені люди — вчені, дослідники, теоретики, які досягли певного рівня знань, навичок, умінь і виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.

Основне завдання (призначення) наукового пізнання — це виявлення об'єктивних законів дійсності: природних, соціальних, законів самого пізнання, мислення тощо. Звідси — орієнтація наукового пізнання, головним чином, на загальні, істотні властивості досліджуваного предмета, його необхідні характеристики і їх вираження в системі абстракцій, у формі ідеалізованих об'єктів.

Безпосередньо метою і вищою цінністю наукового пізнання є об'єктивна істина, яка осягається переважно раціональними засобами і методами (з участю, зрозуміло, чуттєвості). Звідси така характерна риса наукового пізнання, як його об'єктивність.

Науковому пізнанню притаманна системно-логічна організація, оскільки воно існує і функціонує у вигляді системи понять, принципів, ідей, гіпотез, теорій і т. п., логічно пов'язаних між собою. Звідси випливає така якість наукового пізнання, як його строгість.

Для наукового пізнання характерні розробка і примінення спеціалізованої зрозумілої і символічної мови — певних понять (категорій), термінів, символів (знаків), а також специфічних прийомів, засобів, процедур і методів дослідження, що відповідають вищезазначеним критеріям.

Наукове пізнання ґрунтується на обов'язковій практичній перевірці знання на істинність та хибність. Це передбачає можливість зіставлення ідей і теорій з експериментальними даними, підтвердження теорій фактами та історичним досвідом.

Наукове пізнання здатне не тільки давати найбільш глибоке, точне і достовірне знання про дійсність, а й прогнозувати і передбачати майбутнє.

Як і будь-яка інша форма пізнання, наукове пізнання має свою структуру. Взяте в загальному плані, воно включає в себе перш за все два основні, але якісно відмінні рівні — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання, раціональний момент і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому досліджувальний об'єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і прояв, в яких виражаються внутрішні відношення. Характерними ознаками емпіричного пізнання є збір фактів, їх первісне узагальнення, систематизація, класифікація або інша факто фіксуюча діяльність.

Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується переважанням раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм розумової діяльності. Живе споглядання не усувається, а стає підпорядкованим аспектом пізнавального процесу. Теоретичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей, що осягаються за допомогою раціональної обробки даних емпіричного пізнання.

Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини в усій її конкретності.

До основних компонентів, що відображають структуру теоретичного пізнання, належать проблема, гіпотеза і теорія.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що необхідно пізнати. Іншими словами — це знання про незнання, питання, яке виникає в ході пізнання і вимагає відповіді. Слід зазначити, що проблема — це не застигла форма пізнання, а процес, який включає два основних етапи руху пізнання — її постановку і вирішення.

Гіпотеза — наукове припущення, ще не доведене практикою. Гіпотеза висувається для пояснення нових фактів в науці, які необхідні з точки зору існуючих теорій. За допомогою гіпотези здійснюється рух наукового знання, перехід від старої теорії до нової.

Теорія — це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей.

Слід зазначити, що теорія — найбільш розвинена форма наукового знання, що має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне відображення закономірних і істотних зв'язків певної сфери дійсності. На відміну від гіпотези теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою.

Крім того, треба також пам'ятати, що наукове пізнання передбачає застосування різноманітних прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності — методів пізнання. Характеристику цих методів, аналіз їх взаємозв'язку і взаємодії з діалектичним методом можна знайти в літературі: [10, с.503-540; 13, с.496-520; 15, с. 315-334].

Далі слід перейти до розгляду другої частини третього питання теми — проблеми творчості та її місця і ролі у науковому пізнанні.

Аналізуючи це питання, перш за все зверніть увагу на те, що, в найширшому значенні слова, творчість — це активна взаємодія суб'єкта та об'єкта, в ході якої суб'єкт цілеспрямовано змінює оточуючий світ, створює щось нове відповідно до вимог об'єктивних законів, а також перетворює самого себе. Більш коротко творчість можна визначити як продуктивну людську діяльність, у ході якої створюються якісно нові матеріальні та духовні цінності.

Як специфічно людська властивість, творчість виникає в процесі і на основі праці як здатність людини створювати з певного матеріалу нову дійсність з метою задоволення різноманітних людських потреб.

Творчість як людська діяльність, що перетворює природу і соціальну дійсність, нерозривно пов'язана з пізнанням. Це пояснюється тим, що перетворююча діяльність людини є свідомою діяльністю, яка спирається на знання як результат пізнання.

У свою чергу весь пізнавальний процес прогнозується творчістю. Не можна назвати жодної форми пізнання, яка була б «чистим відображенням», копіюванням об'єкта. Творчі компоненти наявні в людини і у складі чуттєвих уявлень, і у системі понятійних образів як у живому спогляданні, так і в емпіричному і теоретичному пізнанні. Це зумовлене тим, що пізнавальний процес за своєю природою є не механічним, а принципово творчим відображенням, бо його результатом є не створення ідеальної копії наявного стану речей, а єдність в ідеальних образах дійсності і можливості, того, що є і того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому.

Отже, людина як суб'єкт пізнання — не пасивна споглядальна істота, котра механічно відображає природу, а активна творча особистість, яка реалізує в пізнанні свою свободу. Творчість є специфічним видом людської діяльності, в якому реалізується воля, мета, інтереси, здібності суб'єкта. В цьому процесі задіяний весь творчий потенціал людини — її органи почуттів, пам'ять, мислення, уява, фантазія, інтуїція і т. п. — в їх єдності та взаємодії. І це стосується будь-якого виду творчості, включаючи і творчість у науковому пізнанні.

З гносеологічної точки зору наукова творчість є не що інше, як конструювання наукових образів об'єкта, що вивчається. Винятково важливу роль у цьому процесі відіграють уява і, особливо, інтуїція.

Інтуїція — це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання висновок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації. Інтуїція — це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Отже, аналізуючи взаємозв'язок творчості і наукового пізнання, слід пам'ятати, що творчість є атрибутом наукового пізнання. Наукове пізнання — це завжди пошук і відкриття нового, відкриття раніше невідомих підходів і рішень, цілеспрямоване досягнення істини, активна (а не споглядальна, пасивна) діяльність суб'єкта в будь-якій її формі. Ще великий німецький філософ І. Г. Фіхте любив повторювати: «Діяти! Діяти! Це те, заради чого ми існуємо!» І сутність людини, на його думку, визначається, перш за все, творчою активністю її дії — в тому числі й у сфері пізнання. Більш повну характеристику проблеми взаємозв'язку творчості і пізнання можна знайти в літературі: [3; 10, с. 486-490; 13, с. 508-517; 15, с. 278-280].

Питання для самостійного вивчення теми

1. Проблема пізнання в історії філософської думки.

2. Види пізнання та їх взаємозв'язок.

3. Сутність і специфіка соціального пізнання.

4. Форми і методи наукового пізнання.

5. Творча природа наукового пізнання.

6. Питання для самоконтролю знань

7. Що таке гносеологія і який її статус у філософії?

8. На яких основних принципах базується сучасна наукова гносеологія?

9. Яка загальна структура процесу пізнання?

10. Що таке гносеологічний образ, які його основні характеристики?

11. Через які поняття сучасна гносеологія конкретизує традиційну концепцію істини?