Проте вже вони намагалися пояснити явища природи і суспільства на ґрунті природних причин. Оскільки
перших філософів приваблювала саме природа, вони називали себе натурфілософами. Натурфілософія — не єдиний напрямок зацікавлень античних філософів. Можна дивуватися плюралізму концепцій, розглядаючи історію грецької філософії. Якщо в пізніх національних філософіях в основному переважає один напрямок, то в грецькій їх дуже багато. Так, мілетська філософська школа ґрунтується на принципі множинності першопочатків світу, а елейська школа бере за основу принцип єдності.
Геракліт бачить світ у русі та становленні, а Зенон (елей-ський) доводить неможливість пояснення руху взагалі, Анаксагор говорить, що елементи матерії поділяються до нескінченності, атомісти ж вважають, що ці елементи — неподільні.
Цікаво, що як одну з найвагоміших причин «грецького дива» розглядають античну демократію як владу вільних громадян, що володіли рабами. Існування античного демократичного полісу сприяло розвитку вільного мислення, дискусії і, таким чином, появі нових духовних горизонтів.
Розкриваючи перше питання, треба зупинитись на Мі-летській філософській школі, її основних представниках, які були не тільки філософами, а й видатними особистостями.
Так, перші філософські школи у Стародавній Греції виникли в VI ст. до н.е. в Іонії (територія Малої Азії). Центром філософії на той час було м. Мілет, тому часто вживають термін «мілетська школа». До іонійських філософів належить і Геракліт, який мешкав у м. Ефесі — сусідньому з Мілетом полісі. Центральною проблемою іонійської філософії була проблема першопричини. Засновником мілетської школи був Фалес Мілетський (кінець VII — початок VI ст. до н.е).
Вважають, що саме він визначив, що протяжність року складає 365 днів, які поділяються на 12 місяців по ЗО днів кожен; передбачив сонячне затемнення у 585 році до н.е; довів, що діаметр ділить коло на дві рівні половини; виміряв висоту єгипетських пірамід за їх тінню.
Особливу увагу треба звернути на те, в чому полягає значення Фалеса для розвитку світової філософії. Йдеться про запитання, яке він поставив уперше: «Що є все?».
Також відома космологічна концепція Фалеса, яка має три складових:
початок всього є вода;
Земля плаває на воді;
усе у світі має душу.
Саме в такий спосіб він висловив загальновідому думку про те, що вода — це єдине джерело всього існуючого.
Цікавим для знайомства з особою мислителя є думки, які йому приписують:
«Прекрасніше за все — космос, бо він є творіння Бога»; «Що є тяжко? — Пізнати самого себе»; «Що є легко? — Давати поради іншим»; «Я вдячний долі за три речі: по-перше, за те, що народився людиною, а не звіром; по-друге, за те, що чоловіком, а не жінкою; по-третє, що елліном, а не варваром», та ін.
Другий мілетський філософ Анаксімандр — родич Фалеса — теж був переконаний, що існувала єдина первісна матерія, з якої творилося все інше. На його думку, прама-терією було щось «невизначене», або «безмежне», яке філософ назвав «апейрон». При підготовці зверніть увагу на те, що це вже дещо абстрактне уявлення про першома-терію. Розвиваючи свою думку, Анаксімандр вважав, що апейрон певним чином обертається, і в цьому процесі з'являються протилежні якості — вологе й сухе, холодне й тепле. При подальшому змішуванні цих якостей виникають природні об'єкти. Так, сухе і холодне утворює землю; вологе і холодне — воду і т. д. Цікаво зазначити, що філософські уявлення Анаксімандра знаходилися під впливом міфологічних образів. Зокрема, це переконання про походження людей з черева рибоподібних істот.
Третій мілетський філософ Анаксімен — друг Анаксімандра, вважається ближчим у своєму вченні до Фалеса, оскільки праматерією вважає повітря. У своїй праці «Про природу» філософ стверджував, що все походить з повітря шляхом його згущення або розрідження. Так, вода — це згущене повітря, а вогонь — розріджене. Анаксіменові також приписують цікаве пояснення безмежності пізнавального процесу, яке дійшло до нас у різноманітних варіаціях. Якось, прогулюючись у садку, Анаксімен вів бесіду з одним зі своїх учнів. Учень запитав його, як, проживши таке довге життя, володіючи всебічним досвідом, філософ вважає багато питань нез'ясованими для себе. Замислившись, мудрець накреслив два круги — маленький і великий. Він пояснив, що маленький круг символізує знання учня, а великий круг символізує його знання. Все, що залишається поза ними — невідоме. Маленький круг має маленьке коло, отже, малий дотик з невідомим. У міру зростання обсягу (круга) знань, коло — дотик з невідомим — збільшується. Отже, чим більше знаєш, тим більше виникає нез'ясованих питань...
систематизація — теоретичне вираження сумарних результатів людського досвіду.
Філософія не дає жити сьогоднням, вона перетворює, за висловленням Г.Сковороди, синів дня в синів століття.
Філософія, перш за все, духовний орієнтир особистості, що прагне до мудрості, до оцінювання власного життя не лише в масштабах сьогодення. Вона повертає людину до вічності, наповнює її розум думками про минуле і прийдешнє, виводить за межі інтервалу її особистого існування, надає осмисленості всьому життю.
Але філософія, звичайно, не є надбанням індивідуального існування, бо вона, якраз, виступає способом залучення індивіда до загального, людини до людськості, і тому через персональне світоспілкування, здатна розширювати горизонти соціального бачення і культурного виміру, що підносить індивідуумне буття до рівня буття суспільного.
Соціальні зрушення, що мали місце у світовому процесі XX ст., такі, як наслідки деперсоналізації, витіснення людини технікою, стагнації соціумів і т. п., переорієнтували і світоглядний пошук. Щоб виконувати своє призначення, філософія не могла не відгукнутися на цю переорієнтацію, не набути екзистенціонального забарвлення і в цілому не поставити в центр філософствування не просто суспільну людину, а живу індивідуальність, її пристрасті, сподівання, розчарування, особисті втрати і творчий потенціал.
Поглиблення і поширення філософської освіченості кожної людини — подолання духовної обмеженості, запобігання появи манкурта, «людини абсурду».
Викладачі кафедри — автори цієї методичної розробки — виходили з трьох основних позицій у розумінні людської буттєвості: визнання феномену людини космо-планетарним явищем, розгляд суспільства як умови людського існування, а не способу функціонування її сутності і вбачання в духовності першопричини людського поступу і самозбереження.
Без філософії не обійтися людині, що розмірковує, творить і орієнтується на відповідальність перед світом, а не на владу над ним.
Питання для самостійного вивчення теми
1. У чому різниця між науковим та філософським світоглядом?
2. Яке місце філософії в системі духовної культури
суспільства?
Чому вивчення філософії необхідне фахівцю будь-якої галузі знань?
У чому сутність дуалізму, суб'єктивного та об'єктивного ідеалізму? Форми діалектики та матеріалізму.
Питання для самоконтролю знань
Що таке світогляд?
Як співвідносяться філософія і світогляд?
Яке місце філософії в системі світоглядного знання?
Які риси характеризують міфологію?
Назвіть основні особливості релігійного світогляду. Чим він відрізняється від філософського?
Які ознаки властиві філософському світогляду?
Що таке «клітинка» філософського знання, які її склад, структура, значення?
Які функції і структура філософії?
Чи зводиться філософія до науки? Аргументуйте свою відповідь.
Неабияким генієм стародавнього світу вважають Ге-ракліта (540-480 рр. до н. e.), який жив у сусідньому з Мілетом полісі Ефесі.
Відомо, що він походив з царського роду, проте від почесного титулу відмовився на користь брата, вважаючи, що люди, пишаючись походженням та ставлячи багатство понад усе, не осягнули справжній сенс буття. В історію філософії Геракліт увійшов під назвою «філософа, який плакав», оскільки люди через своє нерозуміння істини здавалися йому жалюгідними. Вчення Гераклі-та стало відомим завдяки геніальним прозрінням. Філософ твердив, що в світі відбувається постійна гра суперечностей, без якої він перестав би існувати. Бог для Гераклі-та означає те, що охоплює весь світ і виявляє себе у нескін-чено мінливій природі. Замість слова «Бог» Геракліт часто вживає «Логос», що в перекладі з грецької означає «слово», «мислення». Це Всесвітній розум або ж закон, що керує всіма процесами в природі.
Треба знати, що сутність логоса, за Гераклітом Ефесь-ким, розкривається в ряді принципів:
принцип єдності і боротьби протилежностей (єдність тут створює світову гармонію, а боротьба виступає як джерело й умова будь-якого розвитку й руху);
принцип змінності, який Геракліт висловив загальновідомим: «Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку»;
принцип відносності, який Геракліт висловив знов-таки за допомогою афоризмів: «Хвороба робить приємним і благим здоров'я, голод — ситість, втома — відпочинок».
Підсумовуючи інформацію з даного питання, треба зауважити, що Геракліт уперше, хоч і метафорично, сформулював ідею про діалектичну природу всього сущого. Цікаво, що першоосновою Геракліт вважав вогонь. Також він висловив пророцтво, близьке до Біблійного: «Всіх і все, раптово, буде судити вогонь». Проте тим, хто усвідомлює необхідність жити за законами логоса (Бога) Геракліт пророчить життя після смерті фізичної: «Мудрим суджено, будучи в Аїді, вставати від сну смерті і бути наяву вартовими живих і мертвих».
Розкриваючи фрагмент плану «Піфагор та піфагорійці» — візьміть до уваги історичну інформацію — наприкінці VI століття м. Мілет завойовують і руйнують перси. Центр давньогрецької філософії переміщується на узбережжя Південної Італії та о. Сицилію. Тут виникає славетна школа Піфагора (576-496 рр. до н.е.).
Піфагор — це не ім'я, а прізвисько відомого вченого, яке означає «той, що переконує мовою». Піфагор був таємничою і непередбачуваною людиною. Збереглися легенди про те, що він з'являвся одночасно у двох місцях, що його
людським голосом вітала річка Кас. Мудрець і сам підтримував той ореол таємничості навколо своєї особи. Подейкують, що одного разу він заховався у підземеллі і наказав своїй матері всіх повідомити про його смерть. Через деякий час Піфагор з'явився серед вражених співвітчизників, розповідаючи, що «спускався в Аід» і спостерігав звідти за життям живих. У 532 році до н. e. вчений у м. Кротон заснував релігійно-філософську організацію «Піфагорійська спілка». Піфагорійці займались вивченням математики, астрології, музики, медицини та політичною діяльністю.
Стосовно філософських переконань Піфагора, треба знати, що, оскільки вчений не залишив по собі письмової спадщини, сьогодні йдеться не про філософські погляди самого Піфагора, а швидше за все, про філософію піфагорійців, оскільки авторство більшості творів не встановлене. Проте відомо, що сутність піфагорійської філософії складає «вчення про число». Структуру Всесвіту вони пояснювали за допомогою числа як першопочатку. Вважаючи, що «число править світом» (Бог є число чисел), піфагорійці зводили все пізнання до пізнання числа і числових відношень.
З огляду на те, що головним питанням античної філософії цього періоду було питання про першопочаток, важливо зауважити для себе, що у піфагорійців вчення про першопочаток є досить абстрактним.
Цікавими є думки, що приписують великому вченому. Ось деякі з них: «Що найпрекрасніше? Гармонія. Найдужче? Думка. Найкраще? Щастя», або — «Намагайся, перш за все, бути мудрим, а вченим — коли будеш мати вільний час»; «Роби велике, не обіцяючи великого!», «Початок є половина всього», «Мовчи або говори те, що краще за мовчання» та інші.
Готуючись до відповіді на запитання 1б, треба знати, що філософська школа елеатів виникла у «Великій Елладі» і засновником її був Ксенофан. Головні мислителі цієї школи — Ксенофан, Парменід та Зенон. Елеати жили і працювали наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. Вважається, що їх учення — певний рух у розвитку філософських категорій, в першу чергу, категорії субстанції. Важливо розрізняти, що, якщо в іонійців субстанція — фізична, у піфагорійців — математична, то в елеатів вона вже філософська (буття).
Ксенофан (VI—V ст. до н. е.) цікавий як засновник школи тим, що його вчення про єдиного мислячого Творця вплинуло на Парменіда при розробці ним вчення про «єдине буття». У центрі уваги Парменіда (VI-V ст.до н. е.) були питання співвідношення буття і небуття, буття і мислення. Це дві дуже важливі філософські проблеми. Відомий славетний вислів Парменіда: «Є буття, а небуття цілком немає». Філософія Парменіда будується, здається, на досить простих уявленнях і твердженнях: «Є» — «не Є».
«Є» — це те, що не може не бути — це буття. «Не Є» — це те, що не може бути, тобто небуття. Буття — це те, що існує, небуття — те, чого не існує. Доводячи свої положення, Парменід пояснював: існує лише те, що можна помислити і виразити в словах, тобто буття. Небуття не можна помислити і виразити в слові. Отже, воно не може існувати. Парменід формулює також ідею тотожності буття і мислення: «мислити — те саме, що й бути». Парменід цікавий своїми уявленнями про світ, що являють цілковиту протилежність уявленням, зокрема Геракліта. Так, Парменід був переконаний, що жодна зміна в природі неможлива і ніщо не може стати іншим, ніж те, що воно є насправді. Такі уявлення зумовлені поглядами Парменіда на буття, яке:
вічне;
цілісне;
єдине;
нерухоме;
досконале.
Продовжуючи думку Парменіда, неможливість руху доводив у своїх апоріях Зенон («Дихотомія», «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Стадіон»). Логіка доведень ученого полягає в тому, що помислити рух неможливо, оскільки думка про можливість руху призводить до протиріч. А те, що не можна помислити — не існує.
Завершуючи короткий екскурс у філософію елеатів, треба зазначити вплив їх ідей на розвиток світової філософії. Вперше в історії європейської цивілізації переконливо лунає думка про могутність розуму. Увага привертається до осмислення властивостей людського розуму, пізнання його здатностей.
Підпункт їв першого пункту плану присвячений завершальному етапу першого періоду розвитку античної філософії. У цей час (V ст. до н. е.) виникає переконання, що існує вихід з «плутанини», у якій борсалася філософія. Ви повинні знати сутність суперечок того часу. На думку учня Парменіда Емпедокла (480-420 рр. до н. е.), причиною незгоди філософів було переконання, що в основі світу лежить одна основна першоматерія. Емпедокл намагається розв'язати «протиріччя» і «примирити» іонійську й елейську традиції, вважаючи, по-перше, що природу творять чотири первісні матерії або «корені» — вогонь, повітря, вода і земля. По-друге, своїм «кореням» Емпедокл надавав якості Парменідового буття. Власне кажучи, ніщо не змінюється. Всі природні процеси відбуваються як наслідок того, що «корені» спочатку сполучаються, а потім повертаються в первісний стан, щоб знов з'єднатися. Також філософ вважав, що в природі діють дві різні сили. Сила, що з'єднує матерії — любов, а сила, що роз'єднує — ненависть. Цікаво, що в той час Емпедокл уже розрізнив «матерію» і «силу», хоча сучасна наука розмежовує ці поняття. Висновок полягає в тому, що сполучення іонійської та елейської традицій у філософії впливають на Емпедокла таким чином, що він постулює незмінність світу у його «коренях», але визнає змінність світу на рівні речей і всередині «кола часу».
Анаксагор (500-428 рр. до н. е.) та Демокріт (460-370 рр. до н. е.) не розділяли точки зору про те, що якась праматерія, хоча б вода, може перетворюватися на все існуюче в природі. Ці видатні представники плюралістичної (рluralis — множинний) тенденції філософського осмислення світу вважали, що світ побудований з безлічі крихітних частинок, невидимих для ока. За Анаксагором, вони можуть поділятися на ще дрібніші, але в найменшій є щось від усього. Анаксагор припускає існування сили, що «впорядковує» частинки і править усім. Це «Дух», або «Розум». Цікавими є геніальні догадки мислителя, що сонце — не Бог, а палаюча маса, а Місяць не світить сам, а відбиває світло Сонця. «Чого в кожній окремій речі більше є, тим вона з найбільшою яскравістю була і є».
Зауважимо, що останнім великим натурфілософом називають Демокріта (460-370 рр. до н.е. ) На відміну від Геракліта — «плачучого філософа», Демокріта називали «радіючим філософом», оскільки він вважав усі людські Справи смішними. Демокріт визнавав існування як буття, так і небуття. Буття, за Демокрітом, це атоми — дрібні, невидимі, неподільні частинки. Атоми мають різну форму і розміри, завдяки чому вони при з'єднанні утворюють безліч тіл. Небуття Демокріт уявляв як порожнечу. Атоми і порожнеча — вічні й нескінчені. Перехід одного в інше — атомів у порожнечу і, навпаки, буття в небуття і навпаки — неможливий. На ґрунті своєї атомістичної гіпотези Демокріт розв'язував інші філософські проблеми. Зокрема, треба знати, що він пояснював єдність світу його атомарною структурою. До того ж вічні атоми Демокріта породжували тимчасові речі. Цікавим в уявленнях філософа було те, що головним законом світобудови він вважав необхідність.
Висновок до 1 розділу полягає в тому, що вчення Демокріта — остання і теоретично розвинена форма класичної натурфілософії — атомістичний матеріалізм. Подальші античні вчення у центр зацікавлень поставили інші проблеми.
2. Розкриваючи перший пункт другого питання плану, треба знати, що друга половина V ст. до народження Христа була періодом найвищого духовного розквіту Стародавньої Греції. Центр духовного життя переміщується в м. Афіни, яке стає столицею античної науки. Відбувається зміна і в предметі філософських роздумів. Якщо раніше предметом філософських роздумів були природа і космос, то тепер ним стає людина, її життя та діяльність. Філософія, в свою чергу, перетворюється на частину «масової культури». Вона не тільки задовольняє духовні потреби, а й приносить практичну користь. Людей, які займаються філософією, називали «софістами». Софісти були вчителями музики, ораторами, адвокатами. Словом, тогочасні філософи користувалися словом як знаряддям розуму, до того ж, вони піднесли філософію на новий рівень розвитку. Найвідомішими софістами у V ст. до н.е. були Протагор і Горгій — сучасники Емпедокла, Анаксагора, Демокріта. Треба запам'ятати, що головне їх досягнення полягає в тому, що вони поставили в центр світоглядних пошуків проблему людини як громадянина поліса, здатного приймати самостійні рішення.
Основним положенням Протагора було: «Людина є міра всіх речей в тому, що вони існують і в тому, що вони не існують». Словом, людина — міра, сама визначає, що є добро і зло, що є істинне і хибне. Протагор виходив з того, що будь-який умовивід є істинний. Все є істина.
Другий відомий філософ-софіст Горгій, заперечуючи вчення Парменіда про буття, стверджував, що не існує ні буття, ні небуття. Навіть, якщо припустити, що буття існує, все одно його не можна пізнати і виразити словами, оскільки буття і мислення — різні явища. Словом, якщо існуюче можна пізнати, то все одно не можна пояснити іншому. Горгій, як і Протагор, стверджував, що абсолютної істини не існує. Між іншим, він робив інший висновок про те, що все є хибним.
Висновки з засвоєного матеріалу можуть, наприклад, полягати в аналізі значення софістів для розвитку античної філософії. Так, вони закликали відмовитися від догматичного мислення і піддати сумніву «вічні» істини.
Сократ (470-399 рр. до н. е.) — перший за народженням афінський філософ. Його батько був каменярем, а мати — повитухою. За описом сучасників Сократ мав жахливу зовнішність. Цікаво, що філософ не записував свої міркування і його бесіди дійшли до нас в інтерпретаціях його учнів Платона і Ксенофонта.
Важливо зосередитися на квінтесенції філософських уявлень мислителя, адже філософія Сократа — це його життя. Найбільше він переймався проблемою сенсу життя. Для чого живе людина, в чому полягає сутність особи, що є добро і зло — питання, які задавав собі Сократ. Своєрідним переворотом» у давньогрецькій свідомості вважають те, що справжні життєві цінності філософ бачив не в зовнішніх обставинах, а у здібностях людської душі. Розкрити їх — означає підійти до пізнання сутності особи.
Своє покликання філософ бачив у стимулюванні людської свідомості до пошуків істини і життя відповідно до неї.
Важливо знати, що існував так званий «сократівський метод» бесіди із співгромадянами. Невід'ємною складовою сократівської бесіди і його методу була іронія, яка полягала в тому, що мудрець, починаючи розмову, видавав себе за невігласа, розкриваючи таким чином часом цілковиту нікчемність співрозмовника.
Сутність самого методу Сократа полягає в тому що філософ спочатку пропонував співрозмовнику сформулювати певне визначення (зробити «відро»). Згодом Сократ розпалював ціле «вогнище» слів і пропонував гасити його щойно виготовленим «відром» — визначенням. Проте, як правило, місткості «відра» не діставало, і співрозмовник у будь-якому випадку зазнавав поразки, — або відмовлявся від попереднього визначення і брався за виготовлення іншого «відра», або навіть не робив спроби виправдатися.
Варто знати, що в наш час відомо 23 «справжніх» і 11 «сумнівних» сократівських діалогів, а також 13 листів.
Відомо, що філософа стратили, звинувативши в тому, що він не визнає богів, яким поклоняються афіняни, і розбещує молодь.
Можуть зацікавити деякі думки і висновки Сократа:
«заговори, щоб я тебе побачив»;