Таким чином, демократичний рух значною мірою відбувався під прапором національного відродження. Це давало змогу досить швидко здійснити політизацію україномовного населення (серед делегатів установчого зїзду Руху було 85% українців, 95% з них назвали рідною мовою українську, половина делегатів була із західних областей. Водночас на сході й півдні України спроби залучити широкі маси населення до участі у демократичному русі шляхом використання гасел національного відродження наштовхнулися на значні труднощі, більше того, відвернули частину населення від Руху. Тому важливим було прийняття установчим зїздом Руху низки звернень до неукраїнського населення, серед яких - резолюція «Проти антисемітизму», «Заява зїзду на підтримку прагнень кримськотатарського народу». У лютому 1990 р., коли в Україні, як і в Росії, якраз напередодні виборів до республіканських верховних рад (що, мабуть, не випадково) поповзли чутки про можливі єврейські погроми, Рух провів ряд мітингів, прийняв відповідні звернення. Він послідовно виступав за національно-культурну автономію для національних меншин. У результаті в Україні не виник, як у Прибалтиці, популістсько-псевдо інтернаціоналістський інтерфронт.
У звязку з процесом відновлення історичної справедливості виникло питання про повернення власності УАПЦ та УКЦ, що відійшла до РПЦ. Це призвело до конфліктів між віруючими різних конфесій, у тому числі прихильниками УАПЦ та УКЦ, захоплення храмів, що відбивало боротьбу за сфери впливу. До розпалювання конфліктів доклав руку партапарат, який прагнув таким чином послабити і дискредитувати опозицію. Усе ж, в результаті боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ, в жовтні 1990 р. переїжджає до України патріарх УАПЦ Мстислав, у березні 1991 р. - кардинал Любачівський [72, с. 163].
Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. показали, що позиції Руху (який до виборів не був зареєстрований, що ускладнювало висування кандидатів) на сході і півдні республіки слабкі. В цілому по Україні Демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював 1/4 мандатів, на основі чого було створено парламентську опозицію - Народну раду. При цьому у трьох західних областях: Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській Рух одержав повну перемогу, а компартія в радах перейшла в опозицію.
Виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок ,що за часів входження України до складу СРСР опозиція правлячому режиму існувала (хоча і не на парламентському рівні) та послужила підґрунтям для виникнення і функціонування опозиції у парламенті незалежної держави.
Характеризуючи функціонування парламентської опозиції після проголошення незалежності України, слід відзначити, що її ненормований статус значно гальмував і гальмує законодавчу діяльність Верховної Ради І - ІV скликань. Функціонування парламентської опозиції у парламенті незалежної України проходить поки що етап свого становлення та організаційно-ідейного оформлення, що потребує кропіткої роботи, спрямованої на законодавче закріплення цього процесу та вироблення і реальне впровадження таких стосунків між його учасниками, які будуються на засадах високої політичної культури.
Після створення коаліції «Стабільності і реформи» у 2010 р. влада у парламенті стала абсолютною. Опозиція зійшла на маргінес і не може бути ефективною противагою владі.
Опозиції більше немає. Справжньої опозиції.
Опозиції, яка готова контролювати та критикувати владу, наголошувати на її
помилках і вимагати їх виправлення. Процес розсмоктування опозиції почався з
перемоги Віктора Януковича на президентських виборах і остаточно завершився з
формуванням нової коаліції [73].
.3 Формування основ інституту української
парламентської опозиції (ХІХ - поч. ХХ ст.)
У висвітленні питання про історію української парламентської опозиції особливу увагу заслуговує аналіз австрійської та російської систем державного управління, в надрах яких виник та розвивався інститут української парламентської опозиції, відповідно на західноукраїнських східноукраїнських землях у ХІХ - на поч. ХХ ст.
Теоретичним підґрунтям аналізу відносин української парламентської опозиції з органами державного управління Австрії та Росії можуть служити роботи західноєвропейських, американських, російських та українських дослідників.
Вітчизняні історики на початку ХХ ст. (Д. Дорошенко, І. Крипякевич, Н. Полонська-Василенко) у загальнонаукових дослідженнях з історії України, висвітлюючи соціокультурні, історико-географічні, економічні та політичні умови розвитку Австрії та Росії у ХІХ - на поч. ХХ ст., торкалися проблем виникнення українського парламентаризму [74; 75; 76]. Наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. виходить низка робіт, де аналізується досвід українського парламентаризму в дореволюційних австрійському та російському парламентах, опозиційна діяльність парламентаріїв від українських губерній у Державній Думі Росії [77; 78; 79]. Дослідження російських політологів (Г. Гаврилова, К. Пономарьова, О. Циганкова) і українських вчених (С. Бондар, І. Варзара, Н. Вінничук, Л. Маймескулова, М. Михальченка, Р. Павленка, І. Підлуської, С. Рябова, Л. Червоної, В. Якушика) про походження, сутність інституту політичної опозиції, дають певні уявлення про витоки інституту української опозиції, чинники та проблеми її інституціоналізації. Разом із тим, питання щодо становлення й формування моделей взаємодії української опозиції з органами державного управління в Новітній час потребують подальшого вивчення.
Сучасна модель відносин інституту політичної опозиції та системи державного управління в Україні зумовлена тим, що структурне оформлення української політичної опозиції відбувалося за відсутності української держави, в парламентах двох держав - Австрійської та Російської монархій. Не дивлячись на певну схожість, на перший погляд, умов розвитку обох імперій, формування інституту політичної опозиції на західноукраїнських та східноукраїнських землях (які відповідно, належали Австрії та Росії) та взаємодія його з органами державного управління мали суттєві відмінності.
Австрійська та Російська імперії наприкінці ХVIII ст. характеризувалися традиційними формами управління, необмеженою владою монархів, які зосереджували у своїх руках усю законодавчу, виконавчу та судову владу.
Ці імперії являли собою багатоскладні, гетерогенні (поліетнічні, полікультурні) утворення, народи яких знаходилися на різних рівнях соціально-економічного розвитку. Разом з тим, території з компактним проживанням українців, які відійшли до Австрійської монархії у XVIІ - XVIІІ ст.: Закарпатська Україна (у складі Угорського королівства), Галичина та Буковина (після розподілів Польщі), - характеризувалися протистоянням в кожному з них двох національних сегментів. Так, у першій переважали два етноси - угорський та український, у другій - польський (на заході) та український (на сході), у третій - український (у північній частині) та мішаний україно-румунський (у південній частині) [74, с. 526]. Угорці, поляки і румуни раніше були панівними націями в державах, у складі яких перебували українці.
Оскільки державі Габсбургів бракувало сильного централізованого державного апарату, то останні знаходилися в опозиції, в першу чергу, до кожних з «державницьких» народів, на відповідних територіях, а не до австрійського уряду. Національну опозицію до влади викликало насадження цісарем - реформатором Йосифом ІІ німецької мови в культурному житті (1780 - 1790-ті рр.) без врахування національних особливостей окремих народів з метою посилення централістської управлінської вертикалі [74, с. 528].
Для більшої частини українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна), які з кінця XVIIІ ст. повністю потрапили під юрисдикцію Росії, було характерне ще більше розмаїття національного складу населення з привілейованим станом російського та дискримінацією інших етносів. На відміну від Австрії, Росія характеризувалася централізованою системою державного управління, з чого можна передбачити досить сильну національну опозицію до російського уряду. Але, оскільки в Росії до мовних, релігійних утисків національних меншин додавалося ще й соціально-економічне гноблення, то за теорією груп у політиці (А. Бентлі, Д. Трумена), можна простежити «перехрещування інтересів» або «частково співпадаючу приналежність». Саме це стримувало формування політичної опозиції та знижувало її роль, бо через сумарну дію різнорідних чинників індивіду важко було зробити певний вибір, що й зумовлювало поміркованість його поглядів [80, с. 41, 42].
Проведення австрійським цісарем Йосипом ІІ селянської реформи (ліквідація особистої залежності селян від панів) посилило незадоволення землевласників, проте зменшило селянську опозицію. Катерина ІІ подарувала громадянські права землевласникам (Жалувана грамота дворянству, 1785 р.), чим зменшила їхнє незадоволення. Разом із тим, жорстоко розправилася з селянсько-козацькою опозицією у вигляді війни під проводом О. Пугачова (1773 - 1775 рр.).
Отже, у вищезазначених імперіях до кінця XVIIІ ст. не існувало умов для легалізації політичної опозиції. Разом з тим, певна децентралізація державного управління в Австрії створювала підґрунтя для її розвитку, на відміну від централізованої Росії.
Після поразки Наполеона І в Австрії, яка очолила Німецький союз 34 держав, відбулася реставрація абсолютизму, запанували реакція й терор, що унеможливлювало існування легальної опозиції [81, с. 332].
Легалізації опозиції заважала й відсутність в Австрії до 1848 р. місцевого самоврядування. Тільки окремі міста мали свої власні статути. Влада на місцях зосереджувалася в руках ставлеників корони та місцевого дворянства. Між тим, в окремих місцевостях існували певні умови для зародження та становлення політичної опозиції. Цьому сприяли децентралізація державного управління, зокрема, губернське правління в Галичині, Буковині з елементами колегіальності у прийнятті рішень. А також місцеві парламенти: угорський (ще за феодальною конституцією) з дебатами, боротьбою збіднілої опозиційної маси дворянства проти уряду та магнатів; галицький Становий сейм (за Становою Конституцією, 1817 р.). Навіть незначну угорську автономію
Ф. Енгельс називав «небезпечною складовою в австрійській державній будівлі», бо за неможливості існування в Австрії опозиції, угорська конституція могла викликати «дух незадоволення» або «прагнення до реформування» у віденської буржуазії [82, с. 457].
Опозиційні настрої охопили Відень і перекинулися на всі національні райони Австрії: Чехію, Італію, Галичину, Буковину, - під впливом революційного руху, так званої «весни народів», викликаного Французькою революцією 1848 р. На відміну від поляків Галичини, які вимагали відновлення незалежної польської держави [82, с. 472] українці виступили як лояльна опозиція до австрійського уряду. Вони лише скористалися нагодою подати петицію до цісаря з вимогами не політичної, а культурно-національної автономії: введення української мови в народних і вищих школах, органах влади, зрівняння в правах духовенства трьох обрядів, доступу українців до управлінської діяльності [74, с. 532]. Австрійський уряд знайшов у них підтримку в боротьбі з угорцями й поляками і навіть мав наміри зясувати політичні та національні прагнення українців. Наслідками цього можна вважати набуття українцями досвіду управління місцевими справами в результаті діяльності політичної організації Головна Руська Рада (ГРР).
Під впливом революційного руху 1848 р. на певний час відбулася лібералізація режиму, було скасовано кріпацтво, що сприяло легалізації політичної опозиції.
На підставі першої австрійської Конституції (25.04.1848 р.) цісар Фердинанд І скликав парламент - Рейхстаг (липень 1848 р.). Представництво від Галичини складало ¼ депутатського корпусу (96 послів, серед яких 39 українців); ще пять українців були обрані від Буковини. Українська депутація була незначною - 10% (44 особи) парламентського складу [74, с. 533]. Проте вона отримала можливість артикулювати основні вимоги українців та ставити завдання перед органами державного управління. На першому плані для українських депутатів в австрійському парламенті стояло національне - державотворче - питання, соціальні - на другому [75, с. 285; 77, с. 34; 78, с. 61]. Сильне україно-польське протистояння в Галичині, за умов лояльності українців до уряду, зменшувало вплив опозиції на систему державного управління. Це, на мій погляд, дозволило австрійському уряду проігнорувати політичні вимоги галицьких українців. Разом із тим, певних успіхів досягла регіональна українська опозиція в Буковині. Її лояльність до уряду, угоди з німцями на фоні антирумунської спрямованості, а також небажання влади посилювати позиції українців в імперії шляхом соборності українських земель спричинили перетворення Буковини у 1849 р. на окремий «коронний край» з власним сеймом і адміністрацією.
Підтримка австрійським урядом вимог культурно-національної автономії закарпатських українців [75, с. 293], на наш погляд, викликана прагненням влади зменшити вплив угорської опозиції в даному регіоні. То ж формування сильної регіональної національної опозиції, що мала різні вектори спрямованості, дало можливість владі на власний розсуд вирішити питання адміністративного поділу держави.
Отже, тодішня українська опозиція характеризувалася лояльністю до австрійського уряду, сподіваючись на його допомогу в справедливому вирішенні національного питання. Одночасно вона була спрямована проти польської антиурядової опозиції, набуваючи національного та релігійного окрасу. Ставлення до поляків як до поневолювачів заважало українській опозиції адекватно оцінити існуючі реалії.
Можливості для формування інституту політичної опозиції, в т. ч. української, були перервані вже через два роки реставрацією абсолютизму.
Після приборкання угорського повстання австрійський уряд розігнав парламент, який працював над конституційним проектом (Кромержижська конституція) з перебудови імперії на засадах децентралізації та федералізму.
Конституцію 1848 р. було скасовано, а замість неї оголошено «Оломунецьку» (4.03.1849 р.) октроїрувану конституцію (тобто даровану згори від імені імператора). Будучи результатом синтезу традиційних соціальних відносин із новими політичними формами, остання максимально обмежила права народного представництва. За цією конституцією Австрія оголошувалася неподільною, централізованою і самостійною (відділеною навіть від Німеччини) монархією.
По суті, вже з 4 березня 1849 р. абсолютизм в Австрії був у всіх відношеннях повністю відновлений [82, с. 499, 501, 503]. А Імператорський патент від 31 грудня 1851 р. закріпив реставрацію абсолютизму [78, с. 63 - 64; 74, с. 533].
Монарх уособлював носія державного суверенітету, зосередивши у своїх руках, по-суті, всі три гілки влади. Як глава виконавчої влади, він призначав і зміщав міністрів за своєю волею, що призводило до незалежності уряду від парламенту; здійснював законодавчу владу сумісно з парламентом; призначав суддів.
Юридичне оформлення монархічного принципу у Конституції Австрії обмежувало парламентаризм і затримувало легалізацію політичної опозиції, ставало на заваді перетворенню останньої на суспільний інститут в системі державного управління країни.
Австрійський уряд повернувся до системи централістично-бюрократичного правління. У Галичині замість губернського правління створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині - крайове правління з крайовим президентом. У нових адміністративних одиницях було ліквідовано елемент колегіальності і встановлене єдиноначальне правління, за якого намісник та президент підпорядковувалися вищестоящим органам. Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край [83, с. 3].
Оголошені Конституцією 1850 р. обласні сейми, в т. ч. і галицький, так і не були скликані. Літом 1851 р. була розпущена Головна Руська Рада.