Відсутність можливостей для легалізації опозиції в умовах реставрованого (вдруге після 1814 р.) абсолютизму вилилася через 10 років у черговий сплеск національно-визвольної війни італійців проти австрійського уряду. Поразка Австрії примусила її уряд до реформування політичної системи на засадах конституційності та парламентаризму, до певної децентралізації державного управління. Так, нова австрійська конституція (20 жовтня 1860 р.) передбачала широку компетенцію провінційним сеймам, які мали від себе обирати делегатів до австрійського парламенту у Відні. Імперія мала набути рис федерації, а крайові сейми - законодавчих прав.
В Австрії почав впроваджуватися демократичний централізм у державному управлінні. За Конституцією 1861 р. відновив роботу імперський парламент, який отримав власну назву «Рейхсрат» (Державна Рада).
Галичина отримала автономію з власним сеймом (ландтагом), вибори до якого здійснювалися за куріальною системою. Не дивлячись на переваги, які надавала виборча система землевласникам (які в більшості були поляками), українці (в більшості селяни) провели до регіонального сейму 1/3 (49) депутатів.
Разом із тим, австрійська Конституція 1861 р. звужувала компетенцію крайових сеймів до «необхідних меж», тобто до обговорення й вирішення суто місцевих справ. Хоча за сеймами залишалося право формувати склад парламентської депутації, польські парламентарії стали в опозицію до централістських устремлінь уряду, вимагаючи розширення прав крайових сеймів. Українські депутати пропонували залишити за крайовими сеймами виключно місцеві питання, застерігаючи, що автономія може сприяти гегемонії одного народу над іншим [78, с. 68]. Нехтування австрійською владою вимог українців, невирішеність українського питання, не змінило лояльного ставлення до уряду з боку регіональної української опозиції, з одночасним протистоянням її з поляками.
Уже через два роки австрійський уряд змінив своє лояльне ставлення до українців Галичини, переорієнтувавшись на зближення з поляками. Це було обумовлено посиленням москвофільських настроїв серед перших та антиросійських - серед останніх, після придушення російським царизмом збройного повстання в Царстві Польському (1863 - 1864 рр.). Завдяки неофіційній урядовій підтримці, поляки Галичини отримали реальні важелі управління. Не лише крайовий сейм, але й місцева адміністрація (крайова управа), суд, самоврядування опинилися в їхніх руках. Польська мова замість німецької стала офіційною від нижчої школи до університету, в суді. Лише поляк за національністю мав можливість стати намісником Галичини, вводилися інші пільги, які підкреслювали зверхність польської народності над українською [78, с. 83; 586, с. 286]. Тому в Галицькому сеймі українська меншість вела з польською більшістю боротьбу, «в якій справи формальні, питання мови переважали над справами соціально-економічного характеру й яка не давала майже ніяких практичних наслідків для української сторони, почала, - як зазначав Д. Дорошенко, - розхолоджувати народні маси до участі в виборах і взагалі у парламентському житті» [74, с. 535]. З роками кількість українських послів у сеймі зменшилася до 14 (у 1877 р.), 11 (1883 р.); у віденському парламенті - з 12 (1861 р.) до трьох (1879, 1885 р.) [76, с. 329; 75, с. 288; 78, с. 66, 67, 70]. То ж за такої кількості в української опозиції не було реальних важелів впливу на механізми державного управління.
Подальша децентралізація державного управління Австрії була спричинена її поразкою (1866 р.) у війні з Прусією. З метою заручитися підтримкою Угорщини Австрія надала їй у 1867 р. внутрішню автономію: право на свої законодавчі органи, власний уряд. Загальні справи Австрії та Угорщини мали вирішуватися за допомогою делегацій від їх представницьких органів, що скликалися щорічно. Держава отримувала назву Австро-Угорщина, імператор Австрії оголошувався одночасно й королем Угорщини, обєднуючи у своїй особі обидві частини двоєдиної імперії [81, с. 337]. І хоча Австро-Угорщина не перетворилася на федеративну, а ставала дуалістичною країною, зявлялося більше можливостей для інституалізації регіональної опозиції, в т. ч. української.
Австрійська поразка у війні з Прусією посилила москвофільські настрої серед галицьких українців, їхні сподівання на приєднання Галичини до Росії [74, с. 534]. Це також вплинуло на спрямованість української опозиції в австрійському парламенті. У 1873 р. її представник виступив із обвинуваченнями уряду в потуранні полякам у справі планомірного знищення української нації [78, с. 70], що засвідчило початок відходу української опозиції від проурядової орієнтації.
Структуризація української політичної опозиції та суттєві зрушення у характері її діяльності в австрійському парламенті відбулися на початку ХХ ст.
Це зумовлювалося виникненням політичних партій, а також ухваленням нового виборчого закону (січень 1907 р.), що проголошував загальне (за виключенням жінок та військовослужбовців), пряме виборче право при таємномуголосуванні. Кількість депутатських місць українців у Рейхсраті зросла з 8 (у 1891 р.) до 26 (у 1907 та 1911 рр.), а у 1910 р. заступником його голови було обрано українця К. Левицького (вперше в історії австро-угорського парламенту). Опозиційна діяльність українських депутатів призвела до економічних та культурних поступок з боку уряду: концесії на господарські установи, гімназії, університетські кафедри. Вони також піднімали питання щодо національної автономії. За підтримки чеських депутатів у 1911 р. українська опозиція виступила проти намагання більшості провести невигідний для національних меншостей бюджет, що спричинило парламентську обструкцію - метод парламентської боротьби, спрямований на зрив зборів шляхом створення шуму, проголошення довгих промов, що не мають відношення до справ, закриття дебатів та розпуск Рейхсрату [75, с. 292].
Регіональна українська опозиція в Галичині на початку ХХ ст., залишаючись антипольською, набула антиурядового характеру. З 1908 р. українська опозиція неодноразово застосовувала тактику сецесії - утримання від відвідування парламенту та голосної обструкції [75, с. 292]. Хоча вибори до Галицького сейму проводилися за куріальною системою, що забезпечувало переваги полякам, збільшився вплив української опозиції на вирішення соціально-економічних питань. Можливо, це обумовлювалося зовнішньополітичним протистоянням Австрії та Росії, що змушувало австрійський уряд іти на подальші поступки українській опозиції.
Збільшення українського представництва у Галицькому сеймі з 1914 р. (після запровадження загального виборчого права на виборах до сейму) [78, с. 75] надало українській регіональній опозиції реальні важелі впливу, за що вона пішла на угоду з урядом щодо підтримки українським громадянством Австрії у випадку війни з Росією [75, с. 293].
Отже, надання можливості українцям вирішувати національне питання змінило ставлення їхньої регіональної опозиції до уряду та органів влади з антиурядового на лояльне.
Вимоги української опозиції щодо реальної рівності з іншими національностями, національного самоврядування, соціально-економічних проблем, перетворювали «українську проблему» на політичну. Як зазначав І. Крипякевич, «галицькі українці намагалися опанувати всі ділянки життя своєї країни і створити базу під майбутню державність» [75, с. 293]. Українську опозицію в австрійському парламенті, яка піднімала питання про політичну самостійність України в її соборницькому спрямуванні, можна охарактеризувати як лояльну, конструктивну, а модель її взаємодії з системою австрійського державного управління - як консенсусну.
В Росії, як і в Австрії реформи просвітницького абсолютизму почалися наприкінці ХVIII ст. Проте реакція, яка запанувала після розгрому декабристського повстання (1825 р.), тривала до 1861 р. без будь-якого впливу революційного процесу 1848 р. на суспільне життя. Спроби певної децентралізації державного управління в 1860-1870-х рр., після скасування кріпацтва та введення земського самоврядування, були зупинені низкою контрреформ 1880-х рр. Відсутність умов для легалізації політичної опозиції обумовило терористичну діяльність народовольців, есерів, а також призвело до Першої російської буржуазної революції 1905-1907 рр. Під час останніх подій відбулися суттєві зміни в системі державного управління. Ухвалення «Основних законів Російської імперії» (квітень 1906 р.) змінило систему органів влади. Було створено новий вищий законодавчий орган у царській Росії - Державну Думу. Хоча думська монархія була не парламентською, а дуалістичною (із великими повноваженнями імператора), вона припускала розділення властей. Імператор, як і раніше, зберігав повноту виконавчої влади.
Але в області законодавчої, фінансової - народне представництво мало вельми відчутний вплив. Для проведення в життя нового закону або відміни старого була потрібна згода обох законодавчих палат - Державної думи і Державної Ради. Цей же принцип застосовувався і в бюджетних питаннях: бюджет, асигнування, податки, державна або гарантована державою позика здійснювалися тільки після схвалення законодавчими установами. Дума отримала право законодавчої ініціативи, а також давати згоду на проекти, що вносяться виконавчою владою, редагувати їх. Законопроект, що не отримував її схвалення, в силу не вступав. Правда, уряд міг ввести потрібні йому закони (по ст. 87 Основних законів) в обхід Думи, відправивши її на канікули. Як Державна Дума, так і Державна Рада мала право вносити запити міністрам, коли дії органів влади або конкретних урядовців (в т. ч. і міністрів) представлялися незаконними.
За виборчим положенням від 11 грудня 1905 р. Державна Дума обиралася на пятирічний термін. Не було групи населення, яка принципово позбавлялася б права голосу (за виключенням жінок та військовослужбовців). За допомогою інституту голосування, близького до загального, управління державою в якійсь мірі підпорядковувалося контролю народного представництва. Існувала куріальна система із двоступеневою системою виборів майже для всіх курій (навіть робітничої), крім селянської, де вибори відбувалися в три етапи.
Державна Рада складалася наполовину з осіб за призначенням від Государя, наполовину з виборних [84, с. 252-260; 85, с. 444; 9, т. 62, с. 6]. Нова система державного управління проіснувала 11 років.
Особливість російського парламенту та опозиції в ньому полягала в тому, що вони виникли й функціонували в умовах існування та діяльності політичних партій. І хоча російське законодавство не надавало партіям правового визнання (партії не виступали повноправними субєктами політичного, у тому числі і виборчого процесу), все ж їхнє існування полегшувало структуризацію парламенту та формування парламентської опозиції на підставі партійної виборчої платформи. Більшість загальноросійських та всі українські партії містили у своїх програмах пропозиції щодо вирішення національного питання. Разом з тим домінуючими були соціально-політичні вимоги.
Представники українських губерній в І Державній Думі утворили українську парламентську (думську) Громаду. До її складу входили 44 депутати, з яких майже половина були селянами [74, с. 548]. Головою Громади було обрано адвоката з Чернігівщини І. Шрага, представника блоку ліволіберальних опозиційних партій [74, с. 86; 86, с. 634, 704-705]. Вимоги Української парламентської Громади полягали у децентралізації державного управління Російської імперії на засадах обласної та національного розвитку [87, с. 138-139; 88, с. 195-199].
Напередодні та в ході Першої світової війни в Державній Думі Росії загострилася конфронтація не лише між депутатами від українських губерній з ліво-ліберальної і лівої опозиції та урядом, але й між першими та представниками від українських губерній з правої опозиції. Представники українських губерній від правої опозиції звинувачували український національний рух у сепаратизмі, пропаганді відриву від Росії українських земель і спробі передати їх до складу Австро-Угорщини на федеративних засадах. Поразки Росії у війні уряд списував на зраду національних окраїн, в т. ч. українців (як «мазепинців») [87, с. 142; 88, с. 198]. Отже, національне питання, зокрема українське, хоча й набуло особливої гостроти, не було домінуючим для депутатів українських губерній, не перейшло в площину державотворчості.
Українська опозиція в російському дореволюційному парламенті не була монолітним угрупованням, а складалася з українців та представників українських губерній. Депутати-українці були представниками лівої та ліво-ліберальної опозиції, а інші депутати від українських губерній - як в право-ліберальній так і правій (реакційній) опозиції в російській Державній Думі.
Одна частина української опозиції - представники ліво-ліберальної та лівої опозиції - виявляла конфронтаційність по відношенню до уряду; інша - члени право-ліберальної опозиції - лояльність до уряду. Українська опозиція в парламенті Росії на початку ХХ ст. характеризувалася різновекторністю, фрагментованістю, внутрішніми протиріччями, конфліктогенністю, відсутністю єдиної програми щодо державотворення. А модель її взаємодії з російською системою державного управління в цілому можна визначити, як конфронтаційну.
Таким чином, традиції взаємодії інституту української політичної опозиції та органів державного управління формувалися протягом ХІХ ст. - на початку ХХ ст. Саме тоді відбулася часткова інституалізація (структуризація) української парламентської опозиції в австрійській Державній Раді та російській Державній Думі. В умовах трансформації форми правління, виникнення виборчої та партійної систем суттєвими чинниками впливу на формування моделей взаємодії української парламентської опозиції з системами державного управління Австрії та Росії були: 1) рівень централізації системи державного управління, 2) ступінь розвиненості місцевого самоврядування, 3) наявність представницьких органів влади. Певна децентралізація державного управління, функціонування представницьких органів влади на місцевому та центральному рівнях з другої половини ХІХ ст. обумовили консенсусну модель взаємодії української опозиції з системою державного управління Австрії. На відміну від неї, відносини української опозиції з системою державного управління Росії носили конфронтаційний характер. У звязку із сильною централізацією державного управління, обмеженістю органів місцевого самоврядування господарчими функціями, виникненням із великим запізненням центрального представницького органу українська опозиція на східноукраїнських землях була позбавлена реальних важелів вирішення політичних питань на місцевому та загальнодержавному рівнях, що спричиняло навіть безвідповідальність у її критиці уряду та урядової політики, усунення з порядку денного питання державотворчості. Відсутність консолідації у діяльності депутатів-українців та парламентарів від українських губерній дозволяла урядові чинити насильне усунення з політичної арени представників української еліти. Становлення двох типів інституційної взаємодії української політичної опозиції та системи державного управління в Новий час обумовили відсутність цілісності та чуттєві регіональні особливості у відносинах інституту української політичної опозиції з органами державного управління.
Разом із тим, етнічне воззєднання українських земель призвело до формування нової моделі інституційної взаємодії політичної опозиції з системою державного управління в Україні. Вона поступово акумулювала притаманний їм різноманітний досвід опозиційної діяльності політичних партій, взаємовідносин політико-управлінських еліт з інститутами державного управління. Зміна політичного режиму та посилення централізації державного управління на західноукраїнських землях призводило до трансформації відповідної моделі відносин у конфронтаційному напрямку. Функціонування командно-адміністративної системи, за відсутності парламентаризму та приватної власності, запровадження такого державного механізму винищення опозиції як голодомор на східноукраїнських землях формувало конформізм у ставленні опозиції до уряду.