З іншого боку, опозиція виступає і в ролі чинника, що дестабілізує громадський порядок.
Політична опозиція може бути реальною і нереальною, помірною і радикальною, конструктивною і деструктивною, утопічною й реалістичної, демократичної і антидемократичною і т. д.
За ступенем лояльності до цілей і цінностей уряду поділяють проурядову, нейтральну і непримиренну форми опозиції, а також інституалізовані, тобто, структуровані (які включають певні суспільні інститути, партії, «тіньові кабінети» і т.п.) Та неінституционализовані (обмежуються ідейної критикою).
Відповідно до типу опозиції формуються і способи її політичної діяльності: Від критики режиму вузькою групою інакодумців, дисидентів, не вдаються до активних політичних дій, до політичного терору і насильства з боку партій і рухів, що знаходяться на нелегальному положенні.
У поєднанні з реакцією влади, опозиційні сили розрізняються ступенем впливу на прийняття в державі рішення, обсягом допуску до ЗМІ, характером критики з боку правлячої політичної сили.
Здорова влада повинна і хоче прислухатися до думки опозиції, враховувати його при прийнятті рішень, якщо воно корисно, ефективно і висловлює думку досить великої групи населення країни.
В умовах демократичних систем, як правило, здійснюється гнучка тактика по відношенню до опозиції, активно використовуються механізми узгодження інтересів, освіти погоджувальних комітетів, арбітражних комісій парламенту, проведення «круглих столів».
У тоталітарних та авторитарних режимах, влада
однозначно негативно ставиться до опозиції, заперечуючи будь-яка взаємодія і
пригнічуючи її всіма силами державного апарату, включаючи не тільки поліцейські
репресивні методи, але і дискредитацію її в очах широких мас, Використовуючи
всі можливості провладних ЗМІ і підконтрольних правоохоронних органів [4].
.2 Генезис та еволюція уявлень про політичну
опозицію у світовій політико-правовій думці
Видатний давньогрецький філософ Платон, рішуче відмовляється від примусу і придушення як методів підтримки установленого державою правопорядку і розумного співіснування; Платон передбачає підкорення, засноване на моральній перевазі одних над іншими. Разом із тим, він не допускає думки про безконтрольність влади, про відсутність відповідальності за дії політиків і правителів. «Коли виповнюється рік правління» будь-якого правителя потрібно поставити перед судом народу і вимагати у нього звіту [5, с. 30, 60].
Аристотель у своїй «Політиці» розглядає питання про причини політичних переворотів та їх головну причину вбачає у прагненні до рівності, до повстання ж вдаються ті, хто вважає себе обділеним і вважає, що їм не віддається належне, тому Аристотель називає хиткими правління, засновані виключно на одному началі [6, с. 37].
Ф. Аквінський у дусі середньовічної схоластики відзначає, що підкорятися владі потрібно настільки, наскільки вона від Бога і виділяє два випадки, за наявності яких піддані можуть не підкорятися владі:
ｷ коли велять те, що противне повелінню Божому, бо Бог вищий властитель;
ｷ коли велять те, на що не поширюється влада правителя [6, с. 65].
Б. Спіноза, відстоюючи свободу кожного говорити і навчати кожного тому, що він думає, висуває важливе питання про межу, до якої ця свобода може і повинна даватися кожному без шкоди для спокою в державі й без порушення права верховної влади. Дане питання він вирішує таким чином, що оскільки кожен поступився на користь верховної влади діяти за власним рішенням, але не поступився правом міркувати і судити, за ним залишено дане право, яким він вправі користуватися без обмежень, але при цьому, не порушуючи права й авторитету верховної влади, тобто не порушуючи миру в державі [7, с. 216].
Т. Гоббс говорить не тільки про можливість, а й про доцільність окремих членів протестувати проти постанов представницьких зборів і примушувати вносити в протокол або так чи інакше засвідчувати їх незгоду. Разом із тим, Т. Гоббс повністю заперечує можливість протесту по відношенню до верховної влади (суверена), оскільки той, хто протестує, таким чином заперечує верховну владу і такий протест не може мати місця, оскільки те, що повеліває верховна влада є виправданим цим велінням, бо відповідальним за таке веління є кожний підданий [8, с. 249], оскільки саме піддані за Т. Гоббсом обирають суверена.
Натомість Дж. Локк обґрунтовує доктрину законності опору головній посадовій особі, якщо ця особа не є священною і мають місце незаконні прояви її влади [9, с. 382].
Ш.Л. Монтескє, вважаючи монархічну форму правління найбільш вдалою, відзначає, що, якщо злочин образи величності не визначено, то цього вже достатньо, щоб правління виродилося у деспотизм [10, с. 323], і започатковує таким чином ідею про необхідність законодавчого визначення межі між тим, що є «образою» для влади і тим, до чого влада повинна ставитися із розумінням.
Д. Юм закликає до обережності при застосуванні на практиці доктрини про опір владі. Він відзначав, що загальне правило вимагає підпорядкування останній; виняток же допускається лише у випадку крайньої тиранії, крайнього пригнічення [11, с. 592].
Таким чином, наведені міркування видатних представників політико-правової думки, свідчать про те, що до початку XVIII ст. немає підстав говорити про існування політико-правового обґрунтування ідеї парламентської опозиції. Разом із тим, політико-правові погляди наведених вище мислителів через розробку концепцій права на опір, меж здійснення верховної влади тощо заклали основи для виникнення та розробки концепції парламентської опозиції у зарубіжній політико-правовій думці.
Аналіз політико-правової думки з початку XVIII ст. свідчить про зародження концепції парламентської опозиції.
Так, І. Кант розрізняв активний опір, що може бути вчинений проти монарха, і який на думку І. Канта, заслуговує на критику, оскільки проти монарха недопустимі ні обурення, ні повстання. Разом із тим, він вважає можливим законний пасивний опір, який може виходити не від народу, а тільки від його представників у парламенті. При цьому такий опір, на думку вказаного автора, є навіть необхідним, оскільки, якщо б народ завжди поступався вимогам виконавчої влади, то це було б вірною ознакою того, що він зіпсований, його представники продажні, голова уряду діє як деспот через свого міністра, а цей сам зраджує народу [12, с. 362].
Ж.О. Ламетрі ставить питання про те, чи можна законним чином протидіяти такій розумній істоті як людина висловлювати і повідомляти іншим людям те, що вона думає, або в письмовій формі, або по-іншому з приводу тих або інших тверджень, якої б властивості вони не були. Разом із тим, за Ж.О. Ламетрі таке питання не повинно виникати по відношенню до членів парламенту, оскільки вони є лише адміністраторами і виконавцями волі монарха, за яким завжди лишається право остаточного вибору [13, с. 340].
П.А. Гольбах відзначав, що боротьба політичних партій є необхідною для політичного організму, оскільки він вимагає рухів і вправ для збереження сил і підтримання життєдіяльності [14, с. 367].
Уперше сутність поняття опозиційної партії сформулював англійський лорд Болінбрук у 1749 р. До завдань партій, які програли під час виборів, зазначав він, входить: по-перше, систематично критикувати діяльність уряду, вказуючи на його помилки й недоліки; по-друге, контролювати дії влади з точки зору їх відповідності до Конституції, до проголошених під час виборів обіцянок та морально-етичних принципів, прийнятих у даному суспільстві; по-третє, пропонувати альтернативне вирішення проблем, що виникають.
Саме Болінбрук обґрунтував принцип, що визначає сферу лояльної діяльності опозиції. Зміст цього принципу полягає у постійному забезпеченні балансу гілок влади, контролі і критиці з боку опозиції дій уряду, внесенні пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів [15, с. 232].
Раціонально пояснив існування партій, а також розробив і обґрунтував концепцію лояльної опозиції інший англійський вчений Е. Берк. За його вченням, існування багатопартійності допускається на принципах лояльної опозиції, завдання якої полягало в тому, щоб, змагаючись за владу, шукати способів зміцнення держави, яка існує у формі парламентської монархії, і покращення суспільних відносин, заснованих на приватній власності. Організаційно це мало бути закріплено шляхом розмежування функцій правлячої партії або Уряду з одного боку, та функцій провідної партії меншості або, офіційно, Найбільш Лояльної Опозиції її Королівської Величності, з іншого [16, с. 144-145].
Крім того, як слушно відзначає Г.Єллінек, багато вчених присвятили свої роботи питанням того, чи існує меншість, яка за своєю природою має претензії на визнання її прав. Враховуючи ту обставину, що парламентська опозиція, як правило, хоча і не завжди, є складовою парламентської меншості, можна вважати, що ці дослідники заклали теоретичні підвалини для подальшої розробки питання стосовно місця та ролі парламентської опозиції у політичній системі суспільства. Єллінек Г. виділяє серед них, зокрема: Калхауна, Т.Х. Ара, Д.С. Мілля, Г. Спенсера, Г.С. Мена, Констана, Гізо, Токвіля, Лабуле, Дюпон-Уайта. У своїй роботі «Право меншості» Г. Єллінек зазначає, що вказані вчені виходять з того, що існують межі для волі більшості, що чисте панування більшості означає ніщо інше, як загарбання і тиранію. На питання про межі панування більшості, більшість з них відповідає положенням: право меншості йде також далеко, як і право особистості [17, с. 26]. У іншій своїй роботі - «Загальне вчення про державу» - Г. Єллінек розглядає питання про природу рішення, прийнятого парламентом як результат компромісів, пристосування до співвідношення сил окремих партій. При цьому він зазначає, що це рішення не є, однак, волею суспільства, тобто не сума воль соціальних груп - шляхом такого складання воль за загальним правилом неможливо було б вивести ніякого рішення - а єдина народна воля [18, с. 427].
Д.С. Мілль відзначав, що відповідне представництво меншості є суттєвим завданням демократії, зазначаючи при цьому, що поза цим немислима ніяка істинна демократія [19, с. 72].
Р. Моль у роботі «Енциклопедія державних наук» фактично говорить про лояльну, конструктивну опозицію, однак прямо не називаючи дане поняття. Так, він зазначає, що кожна партія повинна розумним чином прагнути до того, щоб вести уряд своїм шляхом і, відповідно, наповнити його своїми прихильниками. Тому у політично розвинутого народу скільки-небудь розумні партії не будуть намагатися ускладнити до неможливості дії уряду або виставляти вимоги, яких жоден уряд не в змозі виконати; але вони будуть прагнути до того, щоб усунути відому урядову систему, ворожу їх власним поглядам і пануючу у даний час; при цьому вони не будуть вимагати нічого такого, чого б вони самі не могли або не бажали виконати, якщо б досягли влади [20, с. 118-119].
А. Токвіль, зазначає, що перевага однієї партії над іншою виникає як результат порушення рівноваги між партіями, коли думка громадян держави перестає бути єдиною. Разом із тим, він не говорить про можливість цивілізованого співіснування партій, у період сучасний написанню його роботи, натомість зазначаючи, що партія, яка отримала перевагу, руйнує всі перешкоди, вимотує свого противника і ставить все суспільство цілком собі на службу, а переможені у відчаї від такого успіху свого противника, припиняють свою діяльність [21, с. 147]. Але на перспективу А. Токвіль говорить, що провідні діячі партії, яка лишилася за порогом влади, повинні мати право обєднати свої сили; і ця меншість повинна мати право протиставити владі, яка буде їх ущемляти, силу морального впливу на маси [21, с. 157].
Розгляду одного з елементів механізму боротьби парламентської меншості з парламентською більшістю - парламентській обструкції, присвятив свою роботу Е. Бранденбург [22].
І. Варзар слушно відзначає, що наприкінці XIX - на початку XX століття питаннями теоретичного обґрунтування феномену політичної опозиції займалися такі відомі політологи, як: В. Парето, Р. Міхельс та М. Вебер. Цікаво, що В. Парето епізодично заговорив навіть про «опозиціологію» [23, с. 95].
Ціла низка російських, а згодом і радянських вчених присвятила свої праці питанням, що так або інакше мають відношення до становлення цілісного наукового розуміння поняття «парламентська опозиція».
Так, М. Петрашевський подає розгорнуте та досить всебічне розуміння поняття «опозиція», наводячи його класифікацію, функції, призначення. Він відзначає, що опозиція є явищем, необхідним за будь-якої форми суспільного побуту, бо вона є ніщо інше як виявлення загального закону протидії сил, за умови впливу або взаємовпливу яких здійснюється розвиток всіх форм буття в природі [24, с. 743].
М. Новосільцев у розробленому ним проекті «Державної статутної грамоти Російської імперії» закріплює повну свободу членів сейму викладати свою думку стосовно проектів, що вноситимуться у сейм монархом до їх затвердження ним. [25, с. 652] Повну свободу членів Сенату висловлювати свої думки, не піддаючись ніякий відповідальності, обстоював також К. Кавелін [25, с. 49].
Б. Чичерін у своїй роботі «Про народне представництво» приділив досить значну увагу питанню функціонування опозиції у представницькому органі. Він виділяє позитивні та негативні аспекти такого функціонування, відносячи до перших те, що, піддаючись постійній критиці, уряд завжди стоїть насторожі і намагається уникнути всіляких приводів до справедливих нарікань. Негативним же аспектом Чичерін Б.М. вважає те, що боротьба з противниками забирає значну частину сил та енергії [26, с. 138, 140].
Г. Шершеневич вважав важливим зясування питання про межі свавілля державної влади, а до таких меж він відносив власний світогляд монарха або членів парламенту та ступінь готовності підкорятися владі. При цьому він відзначав, що, якщо державна влада дозволить собі переступити межі того, з чим може примиритися народний світогляд, то вона повинна очікувати вираження невдоволення з боку підвладних; якщо ж страх перед впливом державної влади примушує коритися їй, то страх протидії з боку громадян примушує владу стримуватися і бути обережною. Таким чином, Г. Шерешеневич фактично говорить про можливість та невідворотність існування за певних умов політичної опозиції. Разом із тим, він не передбачає існування опозиції парламентської, обєднуючи парламент та монарха в єдине ціле поняттям «влада», яке у нього є тим неподільним, всередині якого не можуть існувати суперечності [27, с. 42].
І. Ільїн відмічає необхідність закріплення у Проекті Основного Закону Російської Імперії депутатських імунітету та індемнітету [28, с. 23]. Разом із тим, у Тезах до доповіді про Основи державного ладу майбутньої Росії він відмічає необхідність існування особливого регулювання політичних партій, що забороняє будь-яку партію, яка мислить не від цілого (а таким цілим у нього є усвідомлення владою і народом єдності, спільної справи) [29, с. 140]. Таким чином, І. Ільїн, не відкидаючи можливості існування партій із різними політичними поглядами, вважає за необхідне встановлення меж «коливання» таких поглядів.
Представники російського анархістського напрямку політичної думки (зокрема, М. Бакунін, О. Боровой) у своїх роботах засуджують народне представництво, парламентаризм, а також той механізм який лежить в їх основі - механізм політичних партій [30, с. 29], [31, с. 604], тим самим виступаючи і проти парламентської опозиції у тому числі. Інший представник політичної думки кінця ХІХ - початку XX століття - Л. Тихомиров, будучи монархістом за своїми політичними переконаннями, також критикує парламентаризм і панування партій, вважаючи їх підміною «народоправства» [32, с. 126]. Неможливість існування парламентської опозиції обумовлена і суттю фашистської держави, в якій, як відзначає М. Устрялов, держава - це партія, а партія - це вождь [33, с. 779].
За радянських часів панування марксистсько-ленінської ідеології можливість функціонування парламентської опозиції або заперечувалася взагалі, або розглядалася досить спрощено, примітивно.
Так, В.І. Ленін опозиційну діяльність вважав «... грою буржуазних партій в опозицію, яку серйозно не сприймає жоден уряд ...» [34, с. 202]. Ю. Мартов (Цедербаум) зводив боротьбу між політичними партіями у парламенті до боротьби у повсякденному житті, де вона набуває характеру боротьби «за копійку», за владу одних над іншими, за звільнення одних від гніту інших [35, с. 559]. Г. Александров, обґрунтовуючи ідею необхідності існування виключно однієї політичної партії, відзначає, що демократичний або антидемократичний характер суспільного життя, держави, політики, уряду, визначається не кількістю партій, а сутністю політики цієї держави, цих партій, тим - в інтересах народу або в інтересах його меншості проводиться в життя та або інша політика [36, с. 822].