Загальні риси нової державності було визначено в Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Саме цей документ офіційно закріпив прагнення громадян, певних політичних інститутів та громадських організацій сформувати громадянське суспільство і побудувати соціальну, демократичну, правову державу, які б дбали про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток людини, піклувалися б про неухильне додержання її прав і свобод. Декларація стала основою для Конституції України. Політичний процес, що передував цьому найважливішому політичному моменту в житті України, свідчить, що політична діяльність різноманітних інститутів громадянського і політичного суспільств була спрямована саме на законодавче закріплення віковічного державотворчого досвіду громадян нашої країни, високих стандартів цивілізаційного світового процесу щодо прав і свобод людини.
Формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави відбувається паралельно, даному процесу сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази з урахуванням міжнародних документів, досвіду певних країн. Громадяни, громадські організації, політичні інститути докладають зусиль, щоб ефективно використати міжнародні інструменти та механізми для захисту гідності і свободи кожної людини. Саме з усвідомлення громадянином своєї самоцінності, спроможності побудувати краще життя своєї родини та країни в цілому й розпочинається процес формування здорового громадянського суспільства і відповідної йому політичної системи. У чому сутність останньої?
Політична система суспільства відображає різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи впливають на політичну владу. Інтереси реалізуються за допомогою політико-управлінських структур через політичний процес, через прийняття та здійснення політичних рішень. Таким чином, значення політичної системи, доцільність її вивчення визначаються тим, що тут проходить нерв соціально-економічного і духовного життя суспільства, приймаються рішення, які носять владний характер і здатні вплинути на різні аспекти життя.
Політична система є необхідним механізмом, завдяки якому тільки й можливе здійснення повновладдя, суверенітету народу. Досить часто в реальній політичній практиці функцію народного представництва привласнювали і привласнюють політичні групи й лідери, партії і рухи. Влади позбавляють тих, кому вона по праву має належати. Зрозуміло, що пізнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується демократичне управління, має неперевершене теоретичне і практичне значення.
Політична наука має різні підходи, про що вже йшла мова, щодо визначення поняття «політична система». Категорія «політична система» близька до категорії «політичне життя суспільства». В ній відбивається організаційне начало політичного життя, його стабілізуючі фактори. Поняття політичної системи дозволяє виділити межі політичного життя, його складові елементи. Воно має змогу розкрити якісну визначеність політичного життя. Процес функціонування і розвитку політичної системи - важливий компонент політичного життя.
Політична система відіграє роль регулятора впорядкованості політичного життя суспільства як функціонально, так і структурно. Елементами політичної системи є інститути, які регулюють політичне життя. Вони є засобом розробки і відображення політичних програм, рішень, регулятором діяльності соціальних суб'єктів, їхньої інтеграції, захисту. Політичні інститути спрямовують свою дію на забезпечення усталеності й стабільності суспільного життя.
«Політична система» суспільства належить до нових понять у науці про суспільство. Загалом воно сформульоване за нашого часу. Потреба вирізнити із загального уявлення про політику політичну систему суспільства обумовлена різким поширенням у ХХ ст. сфери політичної дії інститутів, форм, цілей, засобів, інтересів, що якось пов'язані з політикою, з боротьбою за політичну владу та її здійснення.
Політична система - це система відносин, дій, ідей, норм; культури, цілей, методів і форм, пов'язаних із політикою, з її виробленням і практичним здійсненням. Вона забезпечує прийняття, а також реалізацію політичних рішень широким спектром методів і форм, серед яких як крайній захід може застосовуватися примус, якщо він передбачений чинними законами. Оскільки політика, врешті-решт, пов'язана зі здійсненням влади і управління в суспільстві, то політична система є також механізмом організації і функціонування політичної влади.
Політична система - це також сукупність основних елементів політичної сфери, а саме: держави, партій, громадсько-політичних організацій, трудових колективів, засобів масової інформації, громадянина, інституту президентства, парламентаризму тощо. Сутність політичної системи виявляється в її функціях, зокрема, в адаптаційній, регулюючій та інноваційній. Основним же їхнім змістом є віддзеркалення і реалізація інтересів громадянина, соціальних верств і груп даного суспільства, націй тощо.
Сенс і соціальне призначення діяльності компонентів політичної системи саме і полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію суперечливих інтересів різних груп і верств, не доводячи до гострих соціальних актів, що можуть перерости у насильницькі дії. За таких умов поворот у розвинених країнах загрожує непередбачуваними наслідками не лише для цих країн, але й для цілого світу.
Таке розуміння функцій політичної системи виражає її соціальне призначення і відображає той момент, що у класовому суспільстві інтереси будь-якого класу, щоб бути реалізованими, мусять виявитися у політичному житті суспільства, в його політичній системі. Міра реалізації інтересів того чи іншого класу визначається його соціальним становищем, місцем у суспільстві, у політичній системі, його здатністю впливати на діяльність політичної влади.
Охарактеризуємо систему політичних інститутів сучасної України з точки зору особливостей її загальносистемних якостей. Насамперед, визначимо, що дана система є перехідною від закритої до відкритої. Донедавна до її складу входили держава, КПРС, профспілки, молодіжні організації. Відтепер цей перелік значно розширився і поповнюватиметься новими інститутами. Це молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування. Для більшості громадян історичні традиції української незалежної державності на практиці не пов'язані з процесом розв'язання сучасних проблем суспільства. Наша політична система справляє враження відносно стабільної, але вона може легко трансформуватися в нестабільну через поглиблення конфліктів між основними політичними силами, в тому числі й усередині державного механізму, а також між центром та деякими районами або між різними регіонами. Вона також централізована, хоча має деякі елементи регіоналізації та децентралізації. Їй властиві відносно низькі темпи соціальних процесів та недостатня сприйнятливість до соціальних новацій. Вона не здійснює всі необхідні функції щодо забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. Деякі з них лише позначені завдяки формальному створенню адекватних політичних структур, реальне функціонування яких не відповідає поставленим завданням, перш за все через незабезпеченість їх необхідними ресурсами та відсутність ефективних концепцій діяльності.
Політична система країни діє за умов надзвичайної, а не нормальної ситуації. До того ж надзвичайні обставини склалися майже в усіх сферах життєдіяльності. У господарській, наприклад, прогресуючою є тенденція деградації найважливіших структур життєзабезпечення соціуму; в політичній сфері не забезпечується верховенство права і пріоритет прав громадянина; не сформовано систему ефективних відносин держави з іншими державами та міжнародним співтовариством у цілому; у сфері культури спостерігається занепад раніше досягнутого народом, не забезпечується повне відтворення загальної культури, що відповідає найкращим світовим стандартам та потребам прискореного соціального розвитку; в науці помітний відтік учених в інші країни, слабка залученість молодих науковців до розробки фундаментальних теоретичних проблем тощо.
Тепер дамо характеристику існуючої політичної системи з точки зору особливостей політичної природи. Вона перехідна від неправового до правового типу, за якого методи нормативного правового регулювання переважають над методами застосування безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Наша система миролюбна, неагресивна, позбавлена власної глобальної системи забезпечення національних інтересів. Їй властиві елементи соціальної держави, але вона поки що нездатна забезпечити зростання рівня та якості добробуту всіх основних верств. Це стосується колишньої номенклатури, нової номенклатури, господарського директорату та «нуворишів», які спроможні «стимулювати» у потрібному для них напрямі діяльність політиків та бюрократичного апарату.
Виходячи з концепції трьох основних «чистих» типв суспльного розвитку (комуністичного, ліберального та гуманістичного), політична система України може бути віднесена до числа «змішаних» систем, що поєднують елементи перших двох типів і (на відміну від неокапіталістичних та соціал-демократичних систем) мають лише окремі, дуже слабко розвинені елементи гуманістичного типу суспільного розвитку. Вона має тенденцію й надалі реалізувати стратегію залежного розвитку, але в умовах суттєвих змін у співвідношенні сил між зовнішніми суб'єктами, що визначають напрями та характер розвитку України. Існуюча система реалізує модель функціонування поліетнічного, полікультурного суспільства. В ній правляча політична еліта намагається змінити співвідношення сил між етнічними спільнотами та культурно-територіальними регіонами і втілити в життя концепцію забезпечення провідної ролі державної - української мови при можливості надання іншим мовам регіонального статусу та відмови від принципу офіційної двомовності.
Нарешті, політичну систему можна охарактеризувати як перехідну від монолітаризму до формального плюралізму при наявності відносної множинності форм та обмеженого реального плюралізму. Плюралізм форм часто обмежується невисоким загальним ступенем знань про різноманітність існуючих та можливих політичних моделей та їх конкретних інституційно-процесуальних компонентів, а також схильністю ідеологів та політиків-практиків до догматичної абсолютизації та універсалізації певного регіонального або секторного досвіду. Плюралізм же реального змісту нерідко буває майже повністю невловимим через протиставлення політичними силами не різних програм, а різних ідеологем, які фактично ідентичні за браком у них серйозних стратегій розвитку суспільства, які могли б бути реалізованими.
Таким чином, політична система нашого суспільства розвивається, стає більш гнучкою і динамічною. Її демократичність буде стверджуватись завдяки наявності певних механізмів. Серед основних зазначимо такі:
гарантування суспільству стійкості і життєздатності;
розв'язання соціальних суперечностей, конфліктів;
координація зусиль різних громадських груп, організацій, рухів тощо;
гармонізація суспільних відносин;
досягнення консенсусу щодо загальних цінностей, мети і напрямків суспільного розвитку;
уміння чинити опір деструктивним соціальним силам, відбити замахи на принципи та традиції суспільного ладу тощо.
У демократичній правовій державі народовладдя є реальною формою державного устрою, народ стає джерелом влади і виконує свої закони, серед яких головним є конституція, а її верховенство - над усе. Мова буде йти про закон або закони, що мають найвищу юридичну силу. Будь-який акт, що суперечить конституції або за суттю, або за формою, має визнаватися недійсним.
Тому громадяни зобов'язані поважати свою конституцію, виконувати її, прищеплювати молодому поколінню повагу до неї. Виховання в дусі закону має стати покликанням не лише держави та її установ, а насамперед, сім'ї, школи, громадськості.
У зв'язку з цим доречно простежити відношення до конституції в різних державах.
Верховенство конституції іноді забезпечується її власними нормами. Наприклад, параграф 4 ст. 15 Конституції Республіки Ірландія 1937 р. зазначає:
«1. Ніякий закон, що суперечить у будь-чому чинній конституції або якому-небудь її наказу, не може бути прийнятий Парламентом.
2. Будь-який закон, що суперечить у будь-чому чинній конституції і якому-небудь її наказу, буде недійним, але лише тією мірою, якою він їм суперечить» [157, с. 38].
У Конституції США (ст. 6) закріплено принцип її верховенства по відношенню до інших законів. У ст. 9 Конституції Іспанії прямо йдеться про те, що «громадяни і державна влада підкорені нормам конституції та іншого законодавства». Принцип верховенства конституції і обов'язок держави щодо її захисту увійшли у тексти конституцій багатьох інших країн світу. Наприклад, згідно зі статтею 98 Конституції Японії, «конституція є верховним законом країни і ніякі закони, укази, рескрипти або інші державні акти, що суперечать в цілому або у частині її положень, не мають законної сили» [329, с. 481].
Конституція України відобразила загальноприйнятий у світовій практиці принцип верховенства права. Згідно зі ст. 8 Основного Закону, «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати нормам конституції, які, доречі, є нормами прямої дії. Як свідчить світовий досвід, стійкими є ті конституції, які віддають пріоритет правам людини та їх гарантіям. З огляду на це зміст другого розділу конституції «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» є великим політико-правовим надбанням нашого суспільства, бо в ньому виписано гарантії здійснення прав і свобод, що є дійсно демократичним кроком законодавця.