У визначенні поняття «громадянське суспільство» та структури громадянського суспільства, що є предметом активної дискусії в сучасній вітчизняній політичній науці, більшість учених виходять із таких методологічних позицій:
1. Громадянське суспільство не є інституційним феноменом поряд з такими однопорядковими суспільними інститутами, як держава, партія, громадська організація. Це не утворення, яке в інституційному сенсі чимось відрізняється від суспільства як соціального феномена. Громадянське суспільство є характеристикою суспільства з точки зору його самоорганізації, ступеня розвитку демократії, реалізації прав і свобод людини і громадянина, виконання громадянами своїх політичних обов'язків як носіїв суверенітету, як джерела влади, як свідомих суб'єктів політичної діяльності, як людей, відповідальних за наслідки своїх дій, за майбутнє всього суспільства. Відтак, громадянське суспільство не можна «побудувати» як щось нове поряд з «негромадянським» (В. Полохало). Його можна утверджувати як нову якість політично організованого суспільства, як середовище демократії, свободи і відповідальності за долю держави і нації.
Керуючись цією методологічною позицією, можемо цілком логічно стверджувати, що в Україні наприкінці 2004 року відбувся стрибкоподібний перехід з одного стану громадянського суспільства (неактивного, пасивного, латентного) - в інший, активний. Громадянське суспільство набуло якісно нових рис. Така якість зумовлена рівнем активності й політичної свідомості громадян. Цей рівень досить високий, що дає змогу говорити про «відповідний ступінь самоорганізації» суспільства (І. Кресіна).
2. Громадянське суспільство створює державу, а не навпаки. Відтак, держава є частиною громадянського суспільства, інститутом здійснення публічної влади й механізмом забезпечення безпеки, добробуту, правового захисту прав і свобод громадян. Громадянське суспільство і держава співвідносяться як ціле і частина, як організм і механізм. Проголошення, виборювання, розбудова держави свідчать про зрілість громадянського суспільства, усвідомлення громадянами спільності своїх політичних інтересів, своїх юридичних прав і обов'язків. Отже, не можна говорити, що громадянське суспільство відсутнє в Україні. За недемократичних політичних режимів громадянське суспільство не існує, як вважають деякі дослідники, оскільки передало державі надто багато невластивих їй функцій і повноважень, внаслідок чого вона «поглинула» його.
3. Ступінь розвиненості громадянського суспільства є характеристикою рівня демократизму і політико-правової культури соціуму. Воно розвинене настільки, наскільки зберегло за собою більшість функцій і повноважень інститутів самоорганізації та самодіяльності громадян. Держава є сильною тією мірою, якою в межах, відведених їй громадянським суспільством функцій і повноважень, ефективно здійснює політичне управління в інтересах громадян, створюючи для цього відповідну правову систему і легітимно забезпечуючи правопорядок. Тобто, держава сильніша тоді, коли активніше громадянське суспільство, коли вона має менший сегмент у суспільстві за обсягом праворегулюючої діяльності, коли ефективно виконує покладені на неї конституцією функції і завдання.
4. Громадянське суспільство є політичним, оскільки таким є сам громадянин (а за Арістотелем, і сама людина - істота політична) як свідомий суб'єкт політичних відносин і політичний актор. Із огляду на таку природу громадянського суспільства некоректно визначати його як сферу реалізації приватних інтересів громадян поза втручанням держави та її організуючим, регулюючим впливом. Громадянське суспільство - не клуб за інтересами, не конгломерат любительських гуртків, асоціацій. Громадянське суспільство - сфера самореалізації громадян, свідомих своїх політичних інтересів і потреб, що взаємно корелюються і потребують для цього легітимного і легального політичного інституту - держави.
Виходячи з даних обставин, влада, яка утвердилася як результат соціально-політичної самореалізації громадян, є легітимною і легальною, є уособленням держави як політичного інституту. Влада, джерелом якої є народ (що є конституційною нормою), легітимізує інститут держави. Відтак, держава лишається легітимною доти, доки її дії ґрунтуються на праві, народній довірі й підтримці. Отже, держава та влада в своїй діяльності мають керуватися правом, конституцією, законом, і лише тоді вони будуть легітимними та легальними.
Проблематика соціальної, правової держави органічно пов'язана з аналізом перехідного стану життєдіяльності суспільства, тенденцій його розвитку. Їй присвячені праці В. Кременя, І. Кресіної, Ф. Кирилюка, В. Панібудьласка, В. Смолія, В. Якушика та інших вітчизняних учених.
У дослідженнях Є. Андрєєва, А. Гальчинського, В. Журавського, В. Сіренка, В. Костицького розробляється ідея соціальної спрямованості держави. Дослідженню механізму взаємодії суспільства та правової держави присвячені праці В. Антоненка, В. Бабкіна, В. Лукашевої, О. Мироненка, Ф. Рудича та ін. Ціла низка загальнотеоретичних і методологічних проблем, пов'язаних з громадянським, індустріальним суспільством та правовою державою, міститься у працях В. Андрущенка, В. Бебика, Є. Бистрицького, М. Булатова, В. Буткевича, І. Дзюбка, В. Пазенка, В. Ребкало, Ю. Римаренка, С. Рябова, А. Сіленко, В. Табачковського, Л. Шкляра та ін.
У галузі державознавства проблеми становлення та розвитку правової держави, громадянського суспільства знайшли висвітлення в працях В. Авер'янова, І. Воронова, В. Денисова, В. Євінтонова, О. Зайчука, В. Смолянюка, І. Усенка, В. Цвєткова, Ю. Шемшученка та ін.
Як зазначає академік НАН України Ю. Шемшученко, проголошений у Конституції України принцип, за яким людина є найвищою соціальною цінністю, має забезпечуватися спільними зусиллями держави і громадянського суспільства. Держава в Україні поки що має незрівнянно більше засобів впливу на суспільство, ніж навпаки. Це один із показників, який дозволяє стверджувати, що громадянське суспільство перебуває у зародковому стані. Ю. Шемшученко виокремлює такі актуальні завдання, що постали нині перед державою і суспільством: формування суб'єктів громадянського суспільства, які були б здатні взяти на себе часткове виконання функцій держави (наприклад, забезпечення громадського порядку тощо); формування правової та громадянської культури населення та ін.
Академік-секретар Відділення історії, філософії та права НАН України, академік НАН України О. Онищенко визначає перешкодою на шляху формування громадянського суспільства вузьке розуміння його як такого, що протистоїть державі. Натомість найбільш перспективною, на його думку, є консенсусна модель їх взаємовідносин, яку можна досягти лише тоді, коли обидва суб'єкти будуть сильними. При такому стані речей держава зможе поділитися частиною своїх функцій з громадянським суспільством, не ослаблюючи себе і не створюючи небезпеки хаосу.
У працях завідувача відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктора політичних наук, професора І. Кресіної виокремлено основні моделі взаємовідносин громадянського суспільства і держави. На її думку, першою моделлю є ліберальна, згідно з якою громадянське суспільство є системою самоорганізації населення за межами поля державного впливу. Друга -- консервативна -- побудована на ідеї, що держава є витвором громадянського суспільства, а тому останнє є частиною держави. Як зазначає І. Кресіна, представники ліберального напряму стверджують, що для розвитку громадянського суспільства потрібне ослаблення держави. Отже, створюється уявлення про «гру з нульовою сумою»: посилення одного з двох суб'єктів -- держави або громадянського суспільства, що автоматично означає ослаблення такою ж мірою іншого суб'єкта.
Проте, як вважає дослідниця, це не відповідає дійсності. Громадянське суспільство як система самоорганізації не зможе задовольнити багатьох потреб населення. З іншого боку, намагання держави перебрати на себе функції громадянського суспільства виявляються неефективними. Отже, у кожного з цих суб'єктів є своя сфера діяльності, своя роль.
Окрім того, на думку вченого, громадянському суспільству для ефективного розвитку потрібна саме сильна держава, від якої можна не лише вимагати задоволення потреб громадян, але й очікувати виконання справедливих вимог. Негативним явищем є не лише егоїзм держави, але й егоїзм громадянського суспільства, а однією з проблем для становлення громадянського суспільства є загальмований розвиток держави, її слабкість. Громадянське суспільство -- це насамперед нематеріальна категорія, а отже, самих лише ринкових відносин недостатньо. Середній клас -- поняття не стільки економічне, скільки соціально-політичне, головне для його визначення -- не рівень доходів, а культура, свідомість, життєва позиція. Саме за рівнем культури і можна визначати громадянське суспільство як «західне», конкурентне щодо держави, або «східне», лояльне до неї.
Деякі вітчизняні політологи вважають, що в Україні має місце становлення негромадянського суспільства. Власне, таким було радянське суспільство, попри певну кількість громадських об'єднань. Активність і прагнення ще не є свідченням здатності суспільства до самоорганізації. В Україні відбувається стагнація пострадянського негромадянського суспільства, а не українського негромадянського суспільства.
Натомість член-кореспондент НАН України В. Погорілко, вступаючи в полеміку з І. Кресіною, зазначає, що в Україні громадянське суспільство в основному склалося. На його думку, уже склалася й політична нація, а за рівнем демократії наша держава має одні з найвищих здобутків у Європі. Як аргумент на підтвердження своїх слів він наводить приклад кількаразового проведення референдумів, які в багатьох державах взагалі не передбачені.
Водночас учений зазначає, що важливою проблемою є недостатня взаємодія держави і громадянського суспільства. На думку В. Погорілка, саме по собі законодавче регулювання відносин двох суб'єктів не може бути достатнім, якщо не викристалізувалися моральні засади цих відносин.
Член-кореспондент НАН України В. Пазенок у своїх дослідженнях зазначає, що питання про те, чи в Україні вже склалося громадянське суспільство, є недоречним: якщо громадяни активні -- воно існує, питання лише у його якості та дієвості. А його дефініція завжди перебуватиме у процесі змін відповідно до змін у самому предметі. Вчений висловлює переконаність у тому, що громадянське суспільство за своєю сутністю є все ж таки антиподом держави. Насамперед, воно є суспільством вільно мислячих та вільно діючих громадян. Тому перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні залежатимуть, у першу чергу, від змін у свідомості та культурі громадян.
Завідувач відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, професор Ф. Рудич не поділяє ентузіазму частини вчених, які вважають, що в Україні громадянське суспільство вже склалося. На його думку, можна визначити три можливі сценарії розвитку громадянського суспільства: згортання, консервація, поступальний розвиток. Проте говорити, що в Україні громадянське суспільство взагалі відсутнє, як це стверджують скептики, теж невірно - адже існують його структури.
Серед основних проблем, які перешкоджають розвитку громадянського суспільства в Україні, слід назвати нецивілізований характер його взаємовідносин з державою, вужче - опозиції та влади. Водночас Ф. Рудич наголошує, що роль держави у становленні громадянського суспільства зростає. Інша проблема - негативні риси соціальної структури - середній клас, який має становити соціальну базу громадянського суспільства, а складає лише невелику частину населення [79, с. 7--17].
Науковці одностайно підтверджують тезу про те, що громадянське суспільство спрямовує передачу соціального досвіду від одного покоління до іншого, що й забезпечує репродукцію родового соціального життя людини. Тому активними складовими громадянського життя є інститути відтворення соціального життя. Оскільки основою громадянського суспільства є окремо взята особистість, то базовими його конструкціями, насамперед, є інститути, організації, групи і т. ін., які покликані сприяти всебічній реалізації особистості, її інтересів, потреб, прагнень. Отже, розвиток громадянського суспільства є одним із найважливіших аспектів політичних трансформацій у нашій країні та одним із головних завдань українського державотворення на сучасному етапі.
Аналізуючи зазначені проблеми, треба визначити недостатність законодавчого забезпечення гармонізації відносин держави і громадянського суспільства. Насамперед, удосконалення потребує законодавство про вибори та інші акти прямої демократії з метою гарантування прав громадян. Необхідно створити систему легітимізації результатів виборів і референдумів. Практично не створено механізми спостереження за виборами до органів місцевого самоврядування тощо.
Тож, за роки незалежності України у вітчизняній науці склалося два основних підходи до проблеми формування громадянського суспільства. Перший виявляє беззастережну підтримку концепції громадянського суспільства західноєвропейського типу. При цьому під громадянським суспільством розуміють соціальну, політичну і культурну реальність, відому як західноєвропейська цивілізація, в якій суспільний добробут, свобода і права громадян забезпечуються ефективно діючою системою демократичних інститутів. Але побудувати саме таку західну модель громадянського суспільства на українських теренах проблематично. Другий підхід бачиться не на шляху повторення його класичного зразка капіталістичних суспільств. Перспектива вбачається за новітніми варіантами громадянських суспільств, які враховують багатопланову динаміку соціальних структур, глобалізацію соціальних процесів, інформатизацію і діяльність міжнародних неурядових об'єднань. До цього слід додати наш власний соціокультурний досвід, менталітет українського народу тощо.