Згідно з Конституцією України (ст. 1) «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», а за ст. 3 «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».
Під правовою державою ми розуміємо такий тип держави, де на основі демократії функціонує режим конституційного правління, існує розвинена і несуперечлива правова система і ефективна судова влада, разом із реальним розподілом функцій влади з її ефективною взаємодією і взаємоконтролем, із розвиненим соціальним контролем структур влади.
У правовій державі на основі реалізації високих принципів права відбувається реальна єдність людини і держави, правове самообмеження останньої, що знаходить своє найповніше виявлення в послідовному впровадженні принципу взаємної відповідальності держави і особистості.
Загальне демократичне впорядкування системи влади і політики правової держави органічно пов'язане з його правовими настановами. Але такою держава не становиться сама по собі. Історичний досвід свідчить, що практична реалізація вищезазначених принципів правової держави, в якій основними соціальними цінностями виступають людина, демократія, гуманізм, вимагає напруження всіх суспільних зусиль, рішучих заходів щодо невідступності від цих провідних орієнтирів і цінностей.
Правова держава - це продукт, соціальний результат цілеспрямованого впровадження в реальне життя зазначених ідей. Тому теоретичний і практичний аспекти реалізації ідеї правової держави з'ясовуються в конкретних її інститутах, формах, методах діяльності, відносинах тощо.
Створення правової держави є найважливішим напрямком діяльності в нашій країні, одним із докорінних завдань демократизації суспільства і реформи його політичної системи, її кінцевою метою.
Однак для побудови правової держави недостатньо бажань, заяв і декларацій, має бути науково розроблена концепція - теорія правової держави, здійснена протягом певного часу цілеспрямована діяльність народу і політичної еліти.
Досліджуючи проблеми правової держави, відомий правознавець, академік Української Академії наук Б. Кістяківський, зокрема, зазначав, що «У нас буде створено стійкий і розумний правопорядок тоді, коли право буде виступати як самостійна мета, а не як засіб досягнення будь-якої мети» [140, с. 15]. А С. Франк дійшов висновку, що держава служить не будь-якій абстрактній меті, а «утвердженню цілісної правди, внутрішньому, духовному розвитку суспільства» [380, с. 299]; а громадянське суспільство, в свою чергу, уособлює в собі не лише зовнішній засіб щодо задоволення інтересів окремих людей, а саме «необхідну форму громадянського співробітництва, форму служіння, здійснення об'єктивної правди» [380, с. 304]. Виходячи з цього, підкреслює: «Усі спроби … установлювати примат держави над суспільством, … або установлювати, навпаки, примат громадянського суспільства над державою - послідовно призводять до деспотизму, або до анархії» [380, с. 313].
Значну увагу темі правової держави приділили вітчизняні вчені О. Малицький, С. Котляревський, М. Козюбра, В. Сіренко та ін.
Вагомий унесок у розробку доктрини правової держави зробили вчені, які досліджували проблему відносин держави і громадянина. Існує обґрунтування щодо необхідності їхньої рівності в правах і обов'язках, а також взаємної відповідальності, що має особливе значення для подальших теоретичних розробок.
Принцип вільного розвитку особи, її захищеності державою лежить в основі доктрини правової держави, яка була запозичена у німецьких авторів і активно розроблялася політико-правовими мислителями Росії та України ще наприкінці ХIХ - на початку ХХ ст. Незважаючи на це, правознавці О. Алексеєв, В. Гессен, О. Жилін, Б. Кістяківський, С. Котляревський, П. Новгородцев, М. Палієнко, Ф. Тарановський та ін. нерідко виходили, як вважає В. Тимошенко, з цієї форми держави як ідеалу. І далі пише: «Характер відносин між громадянином і державою вони розглядали як ключове питання доктрини правової держави» [351, с. 52].
Саме цей підхід, на наш погляд, зафіксував Б. Кістяківський у своїй праці, коли наголошував, що «Особистість є основним елементом будь-якої суспільної і державної єдності. Адже суспільство і держава тільки й існують в одиничних особистостях; крім особистостей і зв'язку поміж ними немає суспільства і держави» [140, с. 8].
Відомо, що двосторонні відносини між державою і її громадянами виступають як специфічно інституціоналізовані. Якщо в феодальній державі це були васальні відносини залежності, то з переходом до буржуазної держави вони набули характеру громадянських відносин. Громадяни користуються певними правилами і несуть відповідальність перед органами державної влади, а держава забезпечує захист їхніх прав та інтересів на своїй території і поза її межами.
Теоретичні розробки вчених свідчать про дуалізм громадянського суспільства і держави: перше по відношенню до другого займає ніби вище положення. Дуалізм громадянського суспільства і держави, примат громадянського суспільства над державою має вирішальне значення для буржуазної концепції прав людини і громадянина. Згідно з нею основні, тобто природні права людини, а саме: формальна рівність, право на особисту свободу, включаючи необмежену економічну ініціативу; право приватної власності і довільного розпорядження нею належить індивідам незалежно від волі держави. Ці права держава лише зафіксувала в своїх законах. На відміну від них громадянські права, які реалізуються в рамках державного життя і які призначені для реалізації політичних інтересів, для здійснення політичної влади і контролю над нею, створюються державою-законодавцем і надаються громадянинові. Отже, громадянин має юридичну рівність із державою.
До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть, тією чи іншою мірою, без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенства закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється на сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої, де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу.
Реформування українського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об'єктивно необхідним формування правової держави в Україні. «Держава - це насамперед політична організація, до того ж така, що володіє суверенітетом. Проте і вона повинна ґрунтуватися на волі і злагоді його членів. Тому в її основу закладено своєрідний суспільний договір. Словом, і держава, викликана до життя правом, тобто створена для впорядкування суспільних відносин, сама має підкорятися праву, бути правовою державою» [15, с. 7].
Розглянемо конкретніше сутність правової держави, її принципи. У словосполученні «правова держава» на першому місці стоїть право, на другому - держава. Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право в суспільному житті виступає, насамперед, у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними й вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.
Отже, верховенство права в суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема, підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід'ємні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканність тощо.
Фактичну обмеженість державної влади визнавали всі ліберально настроєні правознавці. Влада завжди обмежена економічними факторами, звичаями, традиціями, релігійними переконаннями населення. Але як і якою мірою вона обмежена юридично - думки вчених із цього питання розходяться.
Відмінність підходів зумовлювалась, насамперед, відмінністю методологічних прийомів у поясненні сутності держави і права, в результаті чого розроблялися відносно різні варіанти концепції правової держави. Очевидно, що повне здійснення всіх ідеалів правової держави неможливе. Держава в дійсності не може повністю відповідати формам, які виражені законами. Самозбереження і розвиток держави не можуть бути забезпечені, якщо її діяльність обмежити функцією захисту права. Між державою і правом існує неминучий і постійний конфлікт. Співвідношення соціальних сил не може завжди триматися на одному рівні. Нестабільність у суспільстві зумовлює зміну співвідношення між владою держави і владою права в той чи інший бік. На наш погляд, критерій для віднесення певної держави до держав правових - один: стабільність суспільства, оперативність державного врядування, відносна задоволеність громадян діяльністю держави. Досягнення цього стану залежить як від ефективності державного управління, так і від правової культури населення.
До проблеми громадянського суспільства привернута увага дослідників на всьому пострадянському просторі. Виділяються декілька напрямів, за якими здійснюється його вивчення. Перший: досліджується ідея громадянського суспільства, її еволюція, теоретичний зміст на різних етапах історії (В. Біблер, В. Варивдін, К. Гаджиєв та ін.). Другий пов'язаний із дослідженням сутності, структури, функцій громадянського суспільства, взаємодії його окремих елементів (російські дослідники: З. Голінкова, М. Кудряшова, Я. Кузьмінов, В. Смольков та ін.; українські вчені: В. Барков, І. Кресіна, М. Михальченко та інші). Третій орієнтований на вивчення діалектики взаємовідносин громадянського суспільства і держави, їхньої взаємодії у рамках типологічно різних політичних систем (російські дослідники: Г. Авцинова, Т. Ворожейкіна, М. Ільїн, Б. Коваль та ін.; серед українських вчених: В. Бабкін, В. Селіванов, А. Сіленко, О. Скрипнюк та ін.).
Історія політичної думки свідчить про багатоманітність теоретичних концепцій громадянського суспільства, які за великим рахунком можуть бути зведені до двох: громадянське суспільство - це особлива позадержавна сфера соціуму; громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою, взятою в цілому.
Не дивлячись на наукові доробки українських політологів, і нині дискусійним залишається саме поняття «громадянського суспільства» і його сутнісні ознаки, відкритими є й питання щодо етапів становлення, форм взаємодії з державою, перспектив громадянського суспільства в умовах утвердження соціальної держави тощо. Але дослідження тривають.
Так, вивчення громадянського суспільства свідчать про те, що актуальність даної проблематики не зникає. Вона існує як для стабільних демократій, так і для перехідних суспільств, які пройшли через стадію лібералізації авторитарних і тоталітарних режимів і розв'язують завдання переходу до демократії і її консолідації. Для останніх, до яких відноситься й Україна, проблематика громадянського суспільства представляється особливо актуальною, тому що лібералізація режиму не завжди веде до конституювання громадянського суспільства. Для цього необхідні спільні, чітко скоординовані дії науковців та політиків.
Існування великої кількості досліджень з даної проблематики обумовлено не лише її актуальністю для політологів. Сфера «громадянського» пронизує всі найважливіші галузі життєдіяльності суспільства - політико-правову, економічну, соціальну, екологічну та ін., його інститути, ідеологію, культуру, етнічні відносини. Тому представники практично будь-якої з суспільних і гуманітарних дисциплін знаходять свою точку зіткнення із проблематикою громадянського суспільства і виробляють своє ставлення до неї, використовуючи підходи (інституційний, поведінковий, структурно-функціональний, нормативний, культурологічний і ін.) і методи досліджень, властиві своїй дисципліні. Мультидисциплінарність досліджень дозволяє висвітлити багатогранність громадянського суспільства. Але її зворотною стороною є фрагментарність отримуваного знання, яка стає великою перешкодою у створенні цілісної картини формування громадянського суспільства в Україні, виявлення і оцінки напрямків його трансформації.
Прийнято вважати, що недоліками наукових досліджень перехідного періоду є хиби в методологічному забезпеченні. Ситуація так званого методологічного плюралізму породжує хаос уявлень щодо подій, які розгортаються у соціально-політичному середовищі. Таке положення, певною мірою властиве й дослідженням громадянського суспільства в Україні. Так, М. Михальченко зазначає, що посилення уваги науковців до проблем взаємодії держави і громадянського суспільства поставило на порядок денний питання визначення методологічних підходів досліджень цієї проблеми, тому потрібно більш чітке застосування понятійно-категоріального апарату, за допомогою якого досліджується соціально-правова держава, громадянське суспільство та їх взаємодія.