Такий підхід зберігався майже до XVIII сторіччя. Симптоматично, що навіть Дж. Локк використовував поняття «громадянське суспільство» і «держава» як взаємозамінні. У І. Канта аналогічні поняття виступають також як синоніми. Особливо їх злитість помітна у Ж.-Ж. Руссо. Відомо, що Руссо є одним із засновників ідеї народного суверенітету і найширшої демократії. Згідно з його поглядами, законну силу має лише та система правління, яка заснована на участі кожного громадянина у владних відносинах, на безперечному повновладді народу. Виходячи з цього, він відкидав принципи представництва, оскільки тут громадянин передоручає свою долю іншій особі і тим самим позбавляється свого права дійсного правомірного громадянина. В цьому він вбачав сутність sосіetе сіvіlе або громадянського суспільства - держави [419, с. 20].
Разом із тим, перехід від середньовіччя до Нового часу ознаменував визрівання громадянського суспільства і, відповідно, формування усвідомлення різниці між ним і власне державними інститутами. Великого значення з цієї точки зору мав розвиток у той період ідеології національної держави, яка прийшла на зміну роздробленості середньовічних держав. У XIV столітті з падінням імперії Гогенштауфенів в Європі починає пробуджуватися свідомість національної індивідуальності і, відповідно, народжуватися ідея національної держави, яку розробляло не одне покоління вчених, політиків-практиків. Спочатку європейська суспільно-політична думка в особі Ж. Бодена, Т. Гоббса, Б. Спінози та ін. описувала державу як інститут, покликаний радикально перебороти природний стан, який одні (наприклад, Т. Гоббс) оцінювали як стан війни всіх проти всіх, а інші (Ж.-Ж. Руссо) - як стан ідилічної гармонії. З цієї точки зору суттєву роль відіграла також розробка ідеї державного суверенітету замість положення, при якому кожний феодал уважав себе повновладним сувереном. Відомий французький публіцист періоду релігійних війн Ж. Боден, який виклав цей принцип, уважав головною ознакою держави -суверенітет. На його думку, держава - є право суверенної влади над усіма членами суспільства і всім тим, що їм належить. Держава утворюється тоді, коли різні члени спільності об'єднуються під єдиною вищою владою. Утворене на цих засадах громадянське суспільство оцінювалося як еквівалент держави та її законів. Як уважав Руссо, загубивши свою природну свободу, люди, боячись втратити свої природні права, уклали суспільний договір, який міг би забезпечити «таку форму асоціації, яка захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, об'єднуючись з усіма, підкорюється, однак, тільки самому собі і залишається вільним» [311, с. 161--162].
Але сама концепція індивідуалізму, розроблена Т. Гоббсом, Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є та ін., ставила питання про свободу особистості як громадянина суспільства, незалежного від держави. Внаслідок цього традиційна концепція, особливо з другої половини XVIII ст., почала переглядатись. Це все виразніше стало відображатися в традиції, представленій Дж. Локком, А. Фергюсоном, С. Пуфендорфом, І. Кантом та ін. Слід зазначити, що ця традиція випливала з визнання факту існування суспільства вже в природному стані. Так, на думку Дж. Локка, суспільство передує державі, воно існує «за природою», держава ж становить собою «нове тіло» з комплексом прав, які переважають права окремих осіб, що становлять його. Держава утворюється на засадах, які існують у природному стані суспільних відносин. Коли якимось чином уряд знищується, то суспільство залишається з усіма своїми природними законами і правами. Народ, що становить суспільство, є сувереном, і хоча з утворенням держави суверенітет суспільства переходить до неї, вона не може повністю поглинути суспільство. У представників цієї традиції держава приходить не на зміну суспільству, а покликана керувати ним, держава - це інструмент суспільства, за допомогою якого вона актуалізує себе. Ця ідея особливо чітко простежується в працях шотландського вченого середини XVIII ст. А. Фергюсона.
Поступово формувалося уявлення про те, що держава, яка надмірно розростається, стає на перешкоді вільного волевиявлення окремого індивіда в реалізації його потенційних можливостей. Як писав В. фон Гумбольдт, «чим більшу дію завдає держава, тим більше схожим стає не лише все, що впливає, а й усе, що знаходиться під цим впливом» [87, с. 36]. У такій державі про людей забувають заради речей і наслідків їхньої діяльності. «Така державна система, - продовжував Гумбольдт, - уподібнюється купі мертвих та живих знарядь діяльності і споживання, ніж безлічі сил, що діють і споживають» [87, с. 46]. Тому не дивно, що поступово різниця між громадянським суспільством і державою перетворюється на аргумент проти статус-кво і проникається ідеями майбутнього впорядкування, покликаного забезпечити соціальну рівність, громадянські свободи та обмежений конституційний уряд. Чим досконаліше громадянське суспільство, тим більше воно регулює владні справи і тим менше воно потребує уряду.
Наділені невід'ємними правами, вільні і рівні індивіди передують державі як у минулому, так і тепер, і в майбутньому. Таким чином, держави можна вважати законними або «цивілізованими» лише тоді, коли вони утворені внаслідок чіткої згоди всіх індивідів і коли ця активна згода сформульована конституційно і зафіксована за допомогою парламентських механізмів. Цивілізовані системи управління - це конституційні системи управління, наділені владою завдяки активній згоді вільних і рівноправних індивідів. Такі уряди не мають прав, а лише обов'язки перед своїми громадянами. Конкретні уряди не вільні змінювати свої Конституції або порушувати довіру і злагоду індивідуальних громадян. Саме в природному стані індивідуальні громадяни мають постійний суверенітет. Далі ця ідея виходила з постулату, згідно з яким розділення держави і громадянського суспільства є сталою характеристикою демократичної системи. Інші ж вчені і мислителі XIX ст. надто велику свободу громадянського суспільства стали розглядати як чинник поляризації суспільного життя та інтенсифікації конфліктів і, відповідно, закликали до більш жорсткого державного регулювання і контролю. Тема «Держава проти громадянського суспільства» міститься в працях І. Бентама, Ж. Сисмонді та ін. і набуває більш-менш завершеної форми у Л. фон Штейна і Г. Гегеля.
Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства в його взаємодії з державою, безсумнівно, належить Гегелю. Він робить висновок, що громадянське суспільство є особливою стадією в діалектичному русі від сім'ї до держави протягом тривалого та складного процесу історичної трансформації від середньовіччя до Нового часу. Соціальне життя, притаманне громадянському суспільству, радикально відрізняється від етичного світу сім'ї і від публічного життя держави, утворюючи необхідний елемент в тотальності раціонально структурованої політичної спільності. Вона, на думку Гегеля, об'єднує ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, до завдань яких входить забезпечення життєздатності суспільства і реалізація громадянського права. Громадянське право складає комплекс приватних осіб, класів, груп та інститутів, взаємодія яких регулюється громадянським правом і які безпосередньо не залежать від самої політичної держави. Сім'я, на думку Гегеля, як «перший етичний корінь держави» є суттєвим цілим, члени якого вважають себе «акциденціями», а не такими індивідами, що змагаються між собою і пов'язані договором.
Що ж стосується громадянського суспільства, то там справи складаються інакше. Численні його складові часто неспівставні, нестійкі й підвладні серйозним конфліктам. Воно нагадує поле битви, де одні приватні інтереси стикаються з іншими. Причому, надмірний розвиток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших його елементів. Громадянське суспільство не може залишатися «громадянським» доти, доки воно не керується політично під наглядом держави. Лише верховна публічна влада - конституційна держава може ефективно справитися з його несправедливостями і синтезувати конкретні інтереси в універсальну політичну спільність. З цієї позиції Гегель піддає критиці сучасну теорію природного права за те, що вона «змішує» громадянське суспільство та державу, за те, що вважає останнє як партнера його підданих і тим самим піддає сумніву «абсолютний божественний принцип держави». Хоча Гегель і виступав проти ліквідації розділення громадянського суспільства та держави, вочевидь, що ступінь свободи громадянського суспільства від держави неможливо чітко зафіксувати за допомогою якихось загальних правил.
Узагалі ж, як вважав Гегель, відношення громадянського суспільства та держави можна визначити з точки зору політичної раціональності, переваг і недоліків урізання самостійності, абстрактної свободи і конкурентного плюралізму громадянського суспільства на користь універсальних державних прерогатив. Взагалі ідея держави Гегеля була ідеальною. В цілому формування різних варіантів концепції громадянського суспільства нерозривно пов'язане з формуванням ідеї індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи.
І сьогодні термін «громадянське суспільство» залишається предметом гострих дискусій. Суттєво те, що «громадянське суспільство повинне служити підставою політичного життя, вносити в останнє демократичні риси і властивості, самий дух визволення особи від державного диктату - основу основ громадянського суспільства» [11, с. 74].
Що ж таке громадянське суспільство? В ньому закон гарантує людині вільний вибір форм її економічного і політичного буття, тут стверджуються всебічні права людини, немає монополії однієї ідеології, одного світосприйняття, діє свобода совісті. Така загальна характеристика громадянського суспільства.
Громадянське суспільство - поняття, що означає сукупність неполітичних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, моральних, релігійних, національних тощо. Громадянське суспільство - це сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій і організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та свавільної регламентації діяльності цих громадян і організацій з боку державної влади [375, с. 97--98].
Становлення концепції громадянського суспільства відноситься до другої половини XVIII - початку XX ст. У працях філософів Просвітництва, німецької класичної філософії починає з'являтися усвідомлення щодо необхідності чіткого розділення держави та громадянського суспільства. В той же час, особливо в філософії права Гегеля, пріоритет у співвідношенні держави й громадянського суспільства надавали державі. Подальше вивчення цього феномена дає можливість ученим робити протилежні висновки, стверджуючи пріоритет громадянського суспільства над державою. Однак, в конкретних історичних умовах післяжовтневого періоду в колишньому СРСР співвідношення громадянського суспільства та соціалістичної держави були істотно деформовані - держава взяла на себе не лише владні функції, а й право жорсткого адміністративного контролю і регулювання сфери самодіяльної творчості громадян і діяльності їх добровільних асоціацій і об'єднань і цим самим поглинула громадянське суспільство. Формування української державності вимагає здійснення чергової інверсії у відношеннях між державою і суспільством. Це означає, що в процесі побудови незалежної України повинні бути створені різні інститути громадянського суспільства, поступово обмежене державне втручання в економічне, соціокультурне життя. Функції держави по мірі зростання громадянського суспільства мають бути зведені до мінімуму. Вона займе відповідне місце і стане функцією суспільства під надійним її контролем.
Громадянське суспільство - це сфера спонтанного самовиявлення вільних громадян і важливо, щоб процес самовиявлення не закінчувався лише цим, а призвів до самореалізації можливостей громадянина.
Громадянське суспільство - це найвища форма спільності, до нього входять асоціації (сім'ї, корпорації), які не можна зрівнювати з ним за своїм значенням, оскільки спільність є співдружністю, заснованій на принципі справедливості, в ній людина може знайти для себе найбільше благо [147, с. 449--450]. Деякі дослідники вважають, що «...більшість існуючих підходів до визначення громадянського суспільства, незважаючи на наявність в них відмінностей, мають загальний головний недолік: в них суспільство, що підлягає аналізу, зв'язується з якими-небудь конкретними інститутами або їх сукупністю (або протиставляється їм чи державі)» [230, с. 40]. Подібні ж підходи викладено авторами першого в Україні «Політологічного словника», які вважають, що «громадянське суспільство - сукупність неполітичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних і т. ін.), галузь спонтанного самовиявлення інтересів і волі вільних індивідів і їх асоціацій, що охороняється законами від регламентації їх діяльності з боку державної влади» [255, с. 37--38].
Вважаємо, що подібні підходи майже однакового визначення суті та інституціональної структури громадянського суспільства випливають унаслідок наявності у вітчизняній науці штампів. Суть такого підходу полягає в ототожнюванні мети і принципів, яким той чи інший інститут повинен «служити» формально, і тієї мети і принципів, яким він служить насправді. Розглянути цю взаємодію можна на прикладі органів самоврядування, інститути яких, як правило, включають до структури громадянського суспільства. З давніх часів прийнято вважати Ради органами народовладдя, які реалізують завдання самоврядування в житті суспільства. Головними в їхній діяльності, як правило, вважаються дійсні інтереси трудящих. Єдине, можливо, що ієрархізація проблем виникала не у відповідності з їх очікуванням. У зв'язку з цим благі наміри розходилися з дійсними життєвими інтересами. Але це предмет окремого дослідження. Ми ж зосередимо увагу на зазначеній вище проблемі незбігання проголошених і реальних цілей та принципів у діяльності суспільних інститутів.
Визначення сутності громадянського суспільства уявляється всеосяжним на змістовному рівні. Громадянське суспільство - це таке суспільство, в якому головною діючою особою є людина зі своєю системою запитів та інтересів, відповідною системою цінностей. Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дозволяє зробити висновок про те, що воно повинно, так чи інакше, зачіпаючи сукупність громадянських відносин, відображати взаємозв'язок усіх сфер суспільного життя людини. Разом із тим, зрозуміло, що громадянське суспільство - це не будь-яке суспільство. Отже, постає завдання визначити критерій, у відповідності з яким ті чи інші суспільні відносини та інститути можуть бути до нього віднесені.