Становлення правової держави - необхідна умова і основа справжньої свободи особи. Тому особливо актуальним є питання політичного та правового статусу особи, реального забезпечення прав і свобод громадян, громадських організацій і т.ін. У сучасних умовах немає альтернативи правовій державі [399, с. 6]. Така впевненість та категоричність випливає, на наш погляд, з конкретного історико-політичного досвіду, бо всі цивілізовані люди живуть у правових державах. У наш час це поки що найвища з державних форм, що існує реально. Правова держава визначається вченими як школа і лабораторія, в якій виробляються засади майбутнього суспільного ладу. В цьому призначення людства, якщо воно вважає себе цивілізацією.
Ідея правової держави, як і ідея громадянського суспільства, є вистражданою для громадян України. Люди мріяли про життя в такій державі, а теоретики ці ідеї розробляли та пропонували своїм громадянам. Та політика й історія розпорядилися зовсім по-іншому. Після жовтневих подій 1917 року сама ідея правової держави соціалістичного типу деякий час підтримувалася. Але в кінці 20-х років, коли в країні активно стали формуватися командно-адміністративна система і культ особи, це відношення до такого статусу держави різко змінилося. Система використовувала права як однобоку систему, якій притаманні всілякі заборони, репресії і т. ін. Інший бік, конструктивний, не враховувався. Тобто сталося таке саме явище, як і з політикою. Довгий час політична система, політичні відносини формувалися вульгаризовано. Політику використовували як боротьбу, а інший її аспект - консенсус - не враховувався. Щоб це положення змінити, треба, насамперед, узаконити політичну науку як науку цивілізованого народу. Потрібно дати громадянам знання політичних технологій, і тоді буде поступово зникати політичний інфантилізм та інші існуючі вади політичної сфери, а політична свідомість стане здатною до динамічної самореалізації. Вона зможе стати сприйнятливою до тих важливих ідей, законів, тенденцій, що притаманні діяльності кожної держави. Запорукою цих змін є розкріпачення в сфері мислення, свідомості. Демократизація духовної сфери має призвести до аналогічних зрушень в інших сферах життєдіяльності людини.
Тож, побудова правової держави є нагальною потребою. Це правова форма організації і діяльності публічної політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права. Правова держава - це держава, в якій домінує право. Сам термін «правова держава» було утверджено в німецькій юридичній літературі в першій третині XIX ст. (в працях К. Велькера, Р. фон Моля та ін.), а в подальшому він розкрився у ряді країн Європи та в Росії. Вже античні мислителі розробили ряд положень, що мали велике значення для наступних уявлень про правову державу, в тому числі про роль права в організації справедливої і сталої форми держави. Арістотель виробив положення про право як регулюючу норму політичного спілкування. Взагалі він уважав виникнення усякої держави природним продуктом, а людину - політичною істотою. «...Всяка держава являє собою свого роду спілкування, всяке ж спілкування організується заради якогось блага, то, очевидно, всі спільності прагнуть до того або іншого блага, до того ж, більше інших до вищого з усіх прагне того спілкування, котре є найбільш важливим з усіх і обіймає всі інші спілкування. Це спілкування і називається державою або спілкуванням політичним» [9].
У Новий час формування уявлення про правову державу йшло у руслі утвердження доктрини природного права, виникнення і закріплення світського юридичного світосприймання, визначення прав і свобод всіх людей, пошуків різноманітних державно-правових форм, засобів і механізмів протидії монополізації політичної влади в одних руках, становлення концепції розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суттєвий внесок в розробку цих положень зробили Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Д. Адамс, Д. Медісон та ін. У систематизованому вигляді філософія держави як правової організації розроблена Гегелем. До основних відмітних ознак правової держави можна віднести:
· верховенство правового закону;
· реальність прав і свобод особистості;
· організацію і функціонування суверенної державної влади на засадах конституційно-правової регламентації принципу розподілу влад;
· правову форму (взаємність прав і обов'язків) взаємовідносин індивіда, суспільства і держави.
Правова держава, як концентрований вираз досягнень прогресивної політико-правової думки і практики, відноситься до загальнолюдських цінностей. Це - держава, в якій здійснюється верховенство закону, неухильно охороняються права і свободи громадян, сповідується соціальна справедливість. Верховенство закону - це, насамперед, верховенство Конституції [399, с. 6].
Досягнення такого стану - важливе завдання для українського суспільства. Щоб здійснювати верховенство Конституції, громадяни України повинні бути впевнені, що в ній адекватно відбиті процеси, а також перспективи, які притаманні цій державі. Вони мають усвідомити, що такий процес можливий і в його здійсненні багато що залежить від рівня їхньої політичної свідомості, політичної культури та інших чинників. На жаль, нині діюча Конституція ще не виконує цієї ролі. Її характер не відбиває стану і перспектив розвитку нашої держави. Це призводить до появи протиріч різного плану, в тому числі політичного й правового характеру. Тому, необхідний міцний фундамент, тобто вдосконалена Конституція України як суверенної держави. Потрібно також вести ефективну законотворчу роботу з розробки законів, які б регулювали основні питання всіх сфер життєдіяльності людини. Окрім економічних, соціальних проблем, держава має вирішувати кардинальні питання формування політичної культури й свідомості громадян. Відсутність такої діяльності перешкоджає діяльності громадян взагалі і політичній, зокрема. Змалку середня школа дає дітям багато уявлень, понять, законів, зокрема, рослинного та тваринного світів, але вона ще мало дає їм навичок, які знадобляться в суспільно-політичній царині. Закони, закономірності, тенденції політичної сфери закриті для їхнього сприймання. Як наслідок цього - повна безграмотність у відносинах, що стосуються держави і громадянина, громадянина і політичних інститутів суспільства, «дике» сприймання нових перспективних явищ, процесів політичного життя. Держава має невпинно створювати умови щодо прогресу політичних відносин, давати громадянам необхідні політичні знання та технології. Адже політична практика показала, що саме наша налаштованість на кінцевий результат, а не на технологію того чи іншого політичного процесу призводить до великих деформацій в політиці.
В умовах правової держави реалізуються громадянські права людини на рівні міжнародно визнаних норм. Тут держава і громадяни зв'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві демократично прийнятого закону і рівності всіх перед ним. У цьому випадку демократія розуміється не лише як права й свободи, але і як тісно пов'язані з ними громадянська відповідальність, суворе додержання законів і самоконтроль. У правовій державі реалізуються принципи загального, прямого, рівного виборчого права. Всім громадянам забезпечується доступ до участі в державних і суспільних справах.
Великий інтерес у цьому плані становлять для нас ще незапитані ідеї щодо суспільного розвитку. Ще задовго до нашої ери Арістотель вбачав державу як баланс влад: законодавчої, виконавчої і судової. Слід вивчати й інші цінні ідеї, заставити їх працювати на сучасний політичний процес. Це серйозні підстави для великої роботи.
У громадянському суспільстві діють норми загальнолюдської моралі, у ньому пріоритети віддаються добру, справедливості, милосердю, доброчинності. Переборюються штучні бар'єри між людьми різних світоглядів, переконань, поглядів. Члени такого суспільства намагаються краще зрозуміти один одного, захистити все те, що їх об'єднує, а не наголошувати на тому, що їх роз'єднує. Розвивається ідейний плюралізм, змагання різних ідейних течій, думок, утверджується процес новаційності.
Але стан українського суспільства характеризується спалахами мітинговості, емоцій, виявленням екстремізму, страйками та пікетами. У деяких регіонах, зокрема й у сусідніх з Україною, йде громадянська війна, стикаються різні інтереси, головна мета яких - завоювання влади. Гинуть люди. Убитих та поранених налічується вже тисячі, а біженців - ще більше. Зростає вплив корумпованих елементів, на систему управління все більш тиснуть деструктивні елементи. Тому, першочерговим завданням на шляху становлення громадянського суспільства є забезпечення злагоди в країні та за її межами в ім'я досягнення політичної стабільності.
Боротьба України за свою державність має давню історію. Значний теоретичний унесок щодо становлення української державності зробив М. Грушевський. У його житті особливе місце посідає так звана «українська ідея», що народилася, за його ж словами, тоді, коли «московський цар погодився прийняти Україну під свою руку в 1654 р.». Або, як ми говоримо нині, Україна возз'єдналася з Росією. Відтоді, увібравши в себе притаманні всім вікам і народам сумніви щодо правильності обраного шляху, міфологізовану пам'ять про минувщину, невдоволеність дійсністю і надії на краще майбутнє, а також багато інших чинників, ця ідея увійшла в творчість практично всіх українських мислителів. Сам же Грушевський замість російської «імперії народів» бачив важливим створення вільного союзу народів. Розглядаючи шляхи до того, щоб це яскраве гасло стало повсякденною реальністю, М. Грушевський відзначав: існує лише один, до того ж найпростіший і найраціональніший спосіб - широка децентралізація держави і організація самоврядування в національних територіях, які визначаються національними кордонами, і що тільки за таких обставин національність і національне питання перетворюється, нарешті, «из боевого клича, из предмета борьбы, парализующей устроение экономических и культурных отношений, в нечто само собой подразумеваемое, никаких особых соображений не требующее, в простую почву для усовершенствования этих экономических отношений». Водночас М. Грушевський цілком однозначно визначає місце українського питання в загальному процесі всебічного оновлення Росії: «Разрешение украинского вопроса мы не выделяем из более общего вопроса о переустройстве государства на началах равноправия народностей и областей и национально-территориальной автономии, считая разрешение этого вопроса составной интегральной частью в проблеме обращения России в правомерное и благоустроенное государство» [85, с. 47].
У своїх політичних поглядах, на відміну від багатьох сучасних політиків, М. Грушевський керувався не тільки емоціями. Він справедливо вважав, що так бажану федерацію не можна негайно ввести чи «призначити» якимось одним декретом. Шлях до неї лежить через певний перехідний період, протягом якого слід здійснити необхідні заходи, що закладають підвалини майбутньої федерації. Серед них, на перше місце, М. Грушевський поставив те, що кількома десятиріччями згодом, в процесі чергової спроби розв'язати «вічну» проблему бюрократичного централізму, набрало форми двох законів: про розмежування повноважень Союзу РСР і республік та про основи місцевого самоврядування. Наступним важливим кроком на шляху перетворення Росії у федерацію вільних народів М. Грушевський вважав прийняття закону про мови. Стосовно України такий закон був покликаний, на його думку, зняти всі обмеження на вживання української мови в усіх сферах культурного і громадського життя, в тому числі й у сфері народної освіти, і діяльності державних установ.
М. Грушевський мріяв про національне відродження. «Національна смерть, здавалося, вже віяла над ними. Але народні маси знайшли в собі невичерпну силу відродження, й те ж саме XVIII сторіччя, яке бачило найбільший занепад українського народу після попереднього піднесення, принесло з кінцем своїм основи відродження. Правда, вони були такі слабкі, що одержують своє значення лише в зіставленні з пізнішим відродженням» [85, с. 306]. Ці та багато інших ідей М. Грушевського вражають своєю політичною далекоглядністю, дають підстави простежити розвиток ідеї української держави протягом багатьох років, робити з цього політичні висновки.
Значний унесок у розробку проблеми державності зробив В. Винниченко. Він писав: «Для творення нашої державності насамперед треба було спокою, ладу. Крім того, державність обхоплює не тільки українську націю, а всі національності, які заселяють територію України. Без співучасті неукраїнських елементів було б надзвичайно важко провадити справу організації держави» [44, с. 247]. Та, коли приступили до завдання ближче, стикнулися з величезними труднощами. Потрібна була власна основа, яка б дала можливість вийти з цієї ситуації. Найбільше було покладено на соціально-демократичну течію. «Можна цілком певно сказати, що провідничу роль у відродженні української нації за цих часів грала українська соціал-демократія» [44, с. 248]. Всі найважливіші акти державного та загальнонаціонального характеру, такі, наприклад, як Універсали, Декларації, Ноти складалися соціал-демократами. Перший український уряд, перший кабінет українських національних міністрів складався в більшості своїй із соціал-демократів. Усі національні сили були спрямовані на досягнення загальної мети - побудову державності. Одна з великих труднощів полягала в тому, що було мало творчих, організаційних та просто інтелігентних сил. «Оголосити творіння державності легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велетенська робота, яких зусиль вона вимагає, яких сил, якої кількості людей, знання, досвіду, матеріальних засобів» [44, с. 255]. Створюючи державність, треба було насамперед створити в Україні всі органи державного управління й господарства. Для цього були потрібні тисячі досвідчених, освічених і національно свідомих людей. Тоді не вистачало досвіду, тільки ентузіазм і високе піднесення духу могли надати відваги. «Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була - відродження, розвинення нашої національності, пробудження в нашому народі своєї, національної гідності, почуття необхідності різних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державності вже мав би служити пробуджуючим, поштовхуючим і усвідомляючим фактором» [44, с. 257.]. Найголовнішою духовною, матеріальною силою вважались народні маси.
У «Декларації Генерального Секретаріату Центральної Української Ради», прийнятій 27 червня 1917 року, зазначалось: «Найпершою перешкодою до планового переведення сієї роботи є недостача політично-соціальної й національної свідомості й мала організованість народних мас» [44, с. 263]. Подолавши ці труднощі, треба було перебудувати місцеву й загальнокрайову владу, які б відповідали потребам демократії. У перший період творення української державності соціал-демократи мали довір'я мас. Але в подальшому в них не вистачило сміливості, відваги, широти й далекоглядності. Вони злякались «темних інстинктів» мас.
Справді, щоб громадяни включалися в процеси перетворення, потрібне усвідомлення ними тих великих завдань, що стоять перед державою. Тоді формування політичної свідомості, розвиток її на більш високому рівні стане реальним чинником великих державних перетворень.
Серед нескінченних суперечок сьогоднішніх парламентарів щодо ролі, функцій, зобов'язань і компетенцій держави дуже цікавими і нагальними уявляються роздуми Б. Чичеріна про цей важливий суб'єкт політики. Він послідовно обстоював думку про те, що держава не повинна годувати, одягати, збагачувати якимось чином свого підданого, аби не виховати у нього комплексу нахлібника і не відбити ініціативність. Все це людина повинна бажати і вміти зробити сама. Держава ж лише зобов'язана захищати всіма засобами сумлінно зароблену власність громадянина і саме його життя як головний вид власності [50, с. 82]. Тобто, найперше завдання держави - це захист підданого. Але існує й інша, більш значуща державна мета - формування громадянина, гідного захисту, інакше це завдання втрачає сенс. Випереджаючи запитання про те, як і з допомогою чого вона буде досягати цієї мети, Чичерін додавав, що у держави є два могутні глобальні засоби виховання громадянина, безпосередньо свободою і правдою. Він вірив у таку здатність держави по відношенню до особистості і відповідно закликав науковців досліджувати природу людини, її властивості і призначення, щоб бути корисною державній владі. Чичерін вірив у можливість влади щодо формування народу. Він намагався спростувати думку про те, що державна влада створюється народом. Навпаки, стверджував політолог, вона сама утворює із натовпу народ, не лише формуючи, але й об'єднуючи окремих розрізнених людей в єдине ціле. При цьому державна влада, на його думку, завжди залишається засобом, а народ - метою.
Досліджуючи закономірності функціонування і розвитку держави, Чичерін дійшов висновків, які підтверджуються зараз на наших очах. Він вважав, що держава як щось таке, що руйнується, і держава, яка знову виникає, тримаються на одних і тих самих засадах. Не маючи достатньої сили у власній організації, вони всю діяльність перекладають на окремих осіб, стани і спільності. Правда, ми до цього часу не можемо визначити, концептуалізувати ситуацію, щоб зрозуміти, руйнується чи заново виникає наша держава, чи з нею водночас відбуваються ці обидва процеси. Але як би там не було, вони можуть тривати довго. Всьому приходить свій кінець: держава, що тримається на волі та компетенції окремих осіб і локальних соціальних груп, або гине, або все ж таки створює чітку й цілісну систему власне своїх, державних закладів сильної виконавчої влади, що пронизує весь політичний простір суспільства і здатна підпорядкувати при необхідності всі елементи суспільства інтересам і волі держави. Говорячи про цілі, завдання та надзавдання держави, вчений в той же час попереджав, що вони можуть бути використані лише за конкретних умов. По-перше, державі, її органам в особі уряду, не повинні заважати верстви, що прагнуть до насильства та анархії. По-друге, державу, що здійснює реформи, не повинні підганяти нетерплячі радикали, вимагаючи всього й одразу. Тим більше, коли це стосується держави, що тільки-но стає на ноги. Відносно питання про те, яка реформа державного устрою краща, він вважав, що добра всяка, яка випливає з усієї історії і особистостей народу, отже, краща служить особистості і населенню в цілому. Головне, від чого залежить, на його думку, усталеність і міцність держави, - це наявність в її тілі визначних елементів, тобто постійних і тих, що змінюються. Першому відповідають спадкоємні керівники, другому - вибірні. Чичерін вважав, що освічений абсолютизм, що дає громадянам усі потрібні гарантії в приватному житті, сприяє розвитку народного блага більше, ніж республіки, які роздираються партіями. Щодо другого елемента, то це окрема тема, бо розробці проблеми народного представництва Б. Чичерін віддав найбільше сил. Він вважав цей інститут запорукою і умовою політичної свободи, підкреслював, що земцем (депутатом) має бути людина, яка відповідає таким вимогам: 1) дворянин; 2) незалежна від обставин; 3) компетентна; 4) безкорислива; 5) поставлена в сприятливі умови щодо громадської роботи. А логіка його думок така: у політиці мають брати участь не ті, хто бажає, а ті, хто може; не всі громадяни, а лише найбільш здатні й умілі з них. Виходячи з цього, він рішуче відкинув ідею щодо тотальної участі в територіальному і державному управлінні всіх прошарків населення. До таких людей, що можуть брати участь у політиці, він відносив дворян не тому, що в них «блакитна кров», уроджені політичні здібності, а тому, що цей соціальний прошарок з відомих причин був освіченим і вихованим. Але головне полягало, на його думку, в тому, що дворяни були власниками.