Людина, що живе в суспільстві, має велику кількість матеріальних і нематеріальних інтересів. Їхня реалізація є невід'ємною передумовою як її власного розвитку, так і розвитку суспільства в цілому. Всі ці інтереси, запити, потреби реалізуються завдяки відповідним суспільним відносинам і інститутам, які і є структурними елементами громадянського суспільства. Воно ж - це сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних і т.ін.), формальних і неформальних структур, в рамках яких відбувається задоволення потреб і реалізація інтересів індивідів і їхніх груп, адекватних досягнутому рівню суспільного розвитку. Критерієм віднесення суспільних відносин та інститутів до сфери громадянського суспільства виступає задоволення потреб, реалізація інтересів особистості. Визнання цього критерію як вихідного робить неминучим висновок про історичність громадянського суспільства. Воно існувало завжди, набуваючи на кожному етапі тієї чи іншої конкретно-історичної форми, охоплюючи більш чи менш широкі маси населення, а також коло суспільних відносин.
Відомо, що виділяють такі форми громадянського суспільства, як абсолютну, відносну і реальну. Абсолютне громадянське суспільство існує як найвища мета і ступінь суспільного розвитку. Відносне громадянське суспільство розуміємо як потенційно можливе в рамках існуючого рівня розвитку виробничих сил, як ідеальну модель, де є умови для задоволення певної системи потреб і специфічних історичних інтересів населення. Реальне ж громадянське суспільство виступає як конкретно-історична форма його існування в одній певній країні. Особливість абсолютної і відносної форм громадянського суспільства в тому, що обидві вони мають ідеальний характер, а тому фактично не можуть бути реалізовані. Потрібно лише намагання наблизитися до них.
Таким чином, в дійсності ми зустрічаємося з реальним громадянським суспільством. Ступінь його зрілості на певному етапі історичного розвитку в будь-якій конкретній країні зумовлюється відповідністю сукупності суспільних відносин тієї ідеальної моделі, що склалася, до того ж потенційні можливості якої створюються досягнутим рівнем соціально-економічного розвитку. Інакше кажучи, суспільство є громадянським настільки, наскільки сукупність суспільних відносин відповідає вимогам природно-історичного процесу і тим самим створює умови вільного розвитку виробничих сил суспільства, насамперед, його головної виробничої сили - людини. Сьогодні громадянське суспільство найчастіше визначається як протилежність, противага державі. Дійсно, з появою держави відбувається свого роду немовби роздвоєння елементів суспільного життя на чисто громадянські і державні. Разом із тим, процес розвитку держави не обов'язково призводить до придушення громадянського суспільства. Немає однозначної залежності між існуванням держави та наявністю або відсутністю громадянських засад в житті суспільства.
Перша причина виникнення проблеми громадянського суспільства полягає в тому, що держава монополізує не властиві їй функції, і саме держава, її апарат, перетворюються на відірвану від суспільства корпорацію. Друга, що безпосередньо випливає з першої, причина полягає в невідповідності між реальними суспільними процесами та їхнім відображенням у формалізованих правових нормах. Щодо значення чинника невідповідності формальних процесів, проголошених державою, реальним суспільним відносинам, то можна зустріти пояснення цього в працях багатьох великих мислителів. Свого часу, звертаючись до громадян Женевської республіки, Руссо писав: «Немає нічого більш вільного, ніж ваше становище, немає нічого більш рабського, ніж ваш сучасний стан». Невідповідність між реальним і формальним узагальненням виробництва, нав'язування форм і методів його організації, що не відповідають об'єктивним умовам, рівню розвитку виробничих сил виникає при активному втручанні держави в соціально-економічні відносини. Це і є придушення потенційних можливостей громадянського суспільства.
Попередній розвиток нашої країни свідчить про те, що зазначеній проблемі не приділялося належної уваги. Повсюдно складалася практика ототожнювання реального стану справ з програмними настановами. Склалося і стало поглиблюватися протиріччя між існуючими суспільними відносинами і декларованими в документах гаслами, що породило деформацію суспільних відносин, системи інтересів і цінностей народу, в тому числі його політичної культури та свідомості.
Невідповідність реальних суспільних відносин формальним, проголошеним принципам громадської організації, деформація всієї системи суспільних відносин є також причиною невідповідності типів громадянського суспільства тим чи іншим суспільно-економічним формаціям. Так, невідповідність реальних розподільчих відносин формально проголошеному принципу розподілу за результатами праці, без сумніву, справила негативний вплив на систему мотивацій до праці. Те ж саме можна сказати і про розбіжність між формальними і реальними відносинами власності, результатом яких є майже повне відчуження трудящих від засобів виробництва, деформація як в системі економічних, так і політичних інтересів.
Тепер визначимо чинники, виходячи з яких можна дати оцінку конкретним формам громадянського суспільства. Рівень розвитку цього суспільства, його масштаби і межі визначаються:
· по-перше, відносинами власності, що реально існують в суспільстві;
· по-друге, рівнем і формою усуспільнення і рівнем розвитку виробничих сил;
· по-третє, конкретно-історичними умовами країни, системою суспільних і передусім політичних інститутів, характером їхньої діяльності, політикою, що проводиться урядом.
Таким чином, співвідношення цих трьох чинників дає уявлення про громадянське суспільство. Його елементами виступають:
· різного роду асоціації, що здійснюють свою діяльність на підставі реального самоврядування (територіальні, виробничі, за інтересами і т. ін., а також їх органи);
· правова держава, її апарат;
· політичні партії, що вважають за основне в своїй діяльності консенсус з іншими інститутами громадянського суспільства щодо фундаментальних суспільних цінностей;
· структури, засновані на спільності інтересів, які функціонують на підставі горизонтальних зв'язків тощо.
Деякі дослідники вважають, що сучасне громадянське суспільство як свій невід'ємний елемент включає і правову державу, її формування означає подолання повного одержавлення суспільства, повернення держави в стан громадянського суспільства, з якого вона сама й вийшла, розвиток захищеної правом вільної особистості.
Однак широке розповсюдження в теорії, на практиці, в суспільній свідомості отримали уявлення, згідно з якими держава неминуче протистоїть громадянському суспільству, пригнічує його. Як наслідок, проблема громадянського суспільства зводиться лише до боротьби з державою. На нашу думку, така позиція спрощує цю проблему.
Проблема громадянського суспільства зводиться не стільки до протиставлення його державі, скільки до запобігання таких форм організації, в тому числі й державних, при яких внутрішні інтереси суспільства, інтереси його членів підміняються відірваними від людини інтересами будь-якої групи людей або апарату. Твердження про принципову протилежність держави і громадянського суспільства помилкове в методологічному плані і може призвести до хибних висновків на практиці.
Придушення громадянського суспільства має місце там і тоді, де і коли будь-які інститути, органи в структурі суспільної організації перестають виражати інтереси тих верств населення чи груп суспільства, для відстоювання і захисту яких вони були створені, і починають своє існування заради свого самозберігання. Таке становище може виникнути не лише в державно-політичній сфері, а й у громадських організаціях, де апарат відірвався від тих, чиї інтереси він повинен захищати, а членство в них обмежується сплатою членських внесків, щоб утримувати апарат.
До проблеми громадянського суспільства, його взаємодії з державою не можна підходити догматично. Її аналіз потребує конкретно-історичного підходу. В політичному житті, наприклад, громадянське суспільство забезпечує всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни зв'язані взаємною відповідальністю, при безумовному пріоритеті демократично прийнятого закону і рівності всіх перед законом, тобто існує правова держава, в якій реалізовані громадянські права людини на рівні міжнародно визнаних норм:
· виключення будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками;
· надійний законодавчий захист особистості і гідності громадянина: недоторканність його житла і майна, свободи вибору проживання, виїзду або в'їзду в країну, таємниці листування і телефонних розмов, свободи слова, преси, інформації;
· вільне самовизначення людини в її світогляді та духовних інтересах;
· всебічний захист громадянських прав з боку судових органів та громадських організацій [328, с. 10].
Досвід цивілізованих країн свідчить про те, що громадянське суспільство, засноване на консенсусі, дає своїм громадянам мир, спокій, злагоду та процвітання. Найбільш характерний приклад цього демонструє, на наш погляд, Швеція. 90 відсотків усієї шведської промисловості становить приватний сектор, 75 відсотків сільськогосподарської продукції проходять через закупівельні, переробні і торговельні кооперативи. В цілому з кооперативним сектором зв'язані кожні дві з трьох сімей Швеції. Приватнокапіталістична основа господарювання гарно співіснує з громадською формою перерозподілу. Так, на заробітну платню та інші виплати припадає 70% валового продукту, капіталу залишається - близько 30%. Шведські робітники в середньому заробляють у 4-5 разів більше, ніж наші. Безкоштовна освіта, дешева, якісна медична допомога; більш як 45 квадратних метрів житла і майже дві кімнати на кожну людину; понад 400 автомобілів, 590 телефонів, 390 телевізорів на 1000 мешканців - ось лише деякі показники загального матеріального забезпечення шведів. Водночас у Швеції існує практично повна зайнятість - в країні менше двох відсотків безробітних, яким надається соціальна допомога. Подібні приклади і уроки слід брати до уваги при проведенні реформ, побудові правової держави. Єдине, що неодмінно треба враховувати, це наявний менталітет свого народу, бо голе копіювання нічого доброго не дасть, а може лише ускладнити ситуацію.
Безперечно, метою громадянського суспільства є людина. З його формуванням опановуються загальнолюдські цінності, які вироблялися сторіччями. Нехтування такими обернулося для українського суспільства тяжкими наслідками. Раніше в нашій країні не могло сформуватися громадянське суспільство, оскільки була відсутньою головна його економічна опора - власність. Трудящі опинилися відчуженими від власності. Людина, яка формально вважалася колективним власником засобів виробництва, фактично таким не була, не була дійсним господарем одержавленої економіки. А це, в свою чергу, негативно відбилося на політичній культурі та свідомості. Таким чином, в умовах тоталітарного режиму сталося поглинання державою суспільства, вона втручалася в усі сфери життєдіяльності людини.
Сформувати громадянське суспільство, в якому б відбулося розкріпачення людини як громадянина, покликана політична реформа. В умовах демократії держава повинна бути під надійним контролем суспільства. При цьому йому передається значна частина функцій держави. Розвиток справжнього народовладдя - це і є формування громадянського суспільства. Зараз в Україні відбувається процес перерозподілу владних функцій, наявна активність політичних сил, по суті утверджується багатопартійність. Зрозуміло, що демократизм суспільства вимірюється не кількістю партій, а ступенем залучення людей до вирішення спільних справ. Питання про перевагу однопартійної або багатопартійної системи - це питання не принципу, а політичної доцільності. Людина почуває свою справжню громадянську активність лише тоді, коли впевнена, що її голос почують, що від неї реально залежить процес прийняття управлінських і політичних рішень.
Громадянське суспільство тісно пов'язане зі становленням правової держави. У правовій державі виключається диктатура, вищим авторитетом стає закон. Його виконання повинне бути святою справою, а покарання за нехтування ним - неминучим. Уся сила державної влади, громадська думка, зусилля засобів масової інформації спрямовані на захист закону і правопорядку. Інакше неминучий правовий нігілізм, нові варіанти свавілля. Створення правової держави є найголовнішим завданням сучасності. Побудувати правову державу треба в конкретній країні з її позитивними надбаннями і наявними проблемами. Проблема надто глобальна, шляхи її розв'язання потребують глибинних концептуальних розробок. А таких розробок ще немає, їх і не могло бути, оскільки ще зовсім недавно вважалася блюзнірством сама ідея правової держави при соціалізмі [276, с. 3]. Сьогодні це вже історична необхідність, здійснення якої бажають мільйони громадян.