Слід зазначити, що в світовій конституційній історії чітко виявилася тенденція до соціалізації конституцій і конституційного права взагалі.
Першою конституцією, в якій тенденція соціалізації знайшла своє виявлення, стала Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 року, прийнята в результаті демократичної революції [329, с. 20--21]. Ця конституція, чинна зараз із сотнями поправок, містить, наприклад, спеціальний розділ про працю і соціальне забезпечення, а також главу «Про гарантії прав людини», що має нарівні з нормами, які проголошують права людей і їх гарантії, також докладне регулювання відносин власності. Головний сенс створення конституцій полягав у забезпеченні свободи і безпеки людини, перш за все, від свавілля державної влади. Ідея свободи і рівноправності людей від народження, а також того, що їм завдяки народженню належить ряд невідчужених (природних прав), лягла в основу перших конституційних актів, що приймалися в ході Англійської, Американської, Французької революцій XVII-XVIII ст. Надалі жодна держава в намаганні стати демократичною не могла не записати в своїй конституції певний перелік прав людини. Так права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набували юридичної форми, становилися найважливішим інститутом конституційного права, а згодом і інститутом міжнародного права.
Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадянського і політичного суспільств. Як член громадянського суспільства людина має рівні права з іншими, але як член політичного суспільства, тобто державно організованого суспільства, вона має рівні права лише з тими, хто є громадянами даної держави.
Зразком характерного підходу до прав людини як до природних і невідчужених можна вважати певні рядки з діючої французької Декларації прав людини і громадянина. Наведемо деякі норми.
«1. Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть випливати лише з розуміння загальної користі.
2. Мета кожного державного союзу полягає в забезпеченні природних і невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір гнобленню.
4. Свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим. Таким чином, здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ту мету, яка забезпечує іншим членам суспільства такі ж права. Ці межі визначаються лише законом» [329, с. 67].
Надзвичайно велике значення надається гарантіям прав, що поділяються на дві великі категорії: внутрішньодержавні і міжнародно-правові. До перших належать незалежний суд, інститут парламентського уповноваженого з прав людини (омбудсман, комісар, посередник, народний захисник тощо), право на захист, відповідальність влади за порушення даних гарантій тощо. Інші гарантії відображено в Статуті ООН 1945 р., Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактах про права людини 1966 р. й у великому переліку глобальних і регіональних міжнародних конвенцій і рекомендацій стосовно різних сторін даної проблеми.
Виходячи з відповідних міжнародно-правових стандартів, можна зазначити, що нова Конституція України їм відповідає, тобто вона узгоджена з цими стандартами, особливо стосовно гарантій прав людини і громадянина.
Чинна конституція випереджає реальний стан суспільних відносин. Основний закон науково обґрунтований, відповідає сучасним потребам суспільства і загальній концепції розвитку законодавства.
Тепер щодо верховенства закону в регулюванні суспільних відносин. Воно передбачає, насамперед, розширення сфери дії законів і звуження підзаконних актів. Останнім часом, як відомо, значно активізувався законодавчий процес. Відповідними органами держави вже прийнято чимало законів з політичних, економічних, соціальних питань тощо. Таких темпів законотворчості наша республіка ще ніколи не знала. До того ж, відбувається, здебільшого, не просто законодавча діяльність, а, власне, законотворчість. Про це свідчить хоча б те, що до творення законів залучаються не лише народні депутати, фахівці верхніх ешелонів виконавчої, судової влади, а й ті, хто чекає цих законів: фахівці, безпосередні виконавці, споживачі законів, опоненти тощо.
Така практика, на наш погляд, закріпилася у багатьох комісіях Верховної Ради України. Вона має розширятися, бо саме процеси становлення демократичної, правової держави і формування громадянського суспільства вимагають цього.
Підстави щодо поширення законотворчого процесу є. Парламент вже накопичив чималий досвід, його деякою мірою засвоїли і новообрані народні депутати. Можна сподіватися, що вони внесуть новий струмінь у цю діяльність. Завдяки висвітленню роботи Верховної Ради засобами масової інформації підвищується правова і політична грамотність і свідомість громадян, які безсумнівно братимуть активнішу і продуктивнішу участь у законотворчості. Це лише деякі очевидні підстави. Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган має можливості для якнайширшого використання механізму законотворення.
Але законодавчий процес триває повільно. Відсоток законів у загальній кількості законодавчих актів і далі порівняно невеликий. Чимало важливих сфер суспільного життя досі перебуває поза межами регулювання законом: судова, конституційна реформи, кардинальні напрямки економіки тощо. Це негативно позначається на ефективності управління державою, здійсненні реформ. В країні відбулися значні зміни в державно-політичній системі, які свідчать про нагальну потребу формувати юридичну базу України як соціальної, демократичної, правової держави. Триває дискусія щодо адміністративної реформи.
Потрібна така кількість законів, яка б уможливила врегулювання всіх основних сфер суспільного життя. Звичайний громадянин може відчути, що він живе у демократичній, правовій державі лише тоді, коли свої власні проблеми він розв'язуватиме без надзусиль, витрачаючи чесно зароблені гроші, а не хабар; відповідним чином працюючи на себе, свою сім'ю та державу. Тобто, важливо не лише додержуватись закону, а й бути високоморальною людиною. Тому суперечливою є думка про те, що характерною ознакою правової держави є панування закону в усіх без винятку сферах діяльності. Це ніщо інше, як фетишизація закону. Спроби усе зрегулювати законами суперечать ідеї саморегулювання в умовах громадянського суспільства. Правове регулювання необхідне в тій мірі, в якій відповідає потребам гармонії суспільства і його інтересів, колективу і особи, послідовного впровадження у життя принципів соціальної справедливості, забезпечення громадянської безпеки тощо. Багато ж інших питань можуть успішно регулюватися і ефективно регулюються не в правовому порядку, а нормами моралі, звичаями та ін. До того ж чим ширша сфера соціального життя, вища моральність суспільства, його культура, які є вільними від нормативно-правового регулювання, тим міцніші устої правової держави, тим швидше вона становитиметься демократичною.
Але наявність розвинутої нормативної бази в державі не є єдиною передумовою побудови її як демократичної, правової. Важливою передумовою також є неухильне виконання законів та підзаконних актів. Відома істина: не варто писати багато законів, якщо їх не виконують. Протягом останніх років щодо розвитку законодавства зроблено крок уперед у формуванні правової держави, але водночас і відступили назад у практичній реалізації цього законодавства. Багато нових законів фактично створені формально і не досягли мети. Проблема виконання законів та підзаконних актів стала однією з найактуальніших у побудові нашої держави.
Позитивні зрушення у цій справі пов'язані з усуненням причин невиконання або неналежного виконання законів. Вони мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Одна з них - недостатня якість самих законів. Деякі з них приймаються спішно, їх розробці не передує належна наукова експертиза. Має місце нескоординованість дій у галузі законотворчості. Нормам нових законів часом властивий неконкретний, декларативний характер. Не завжди зрозуміло, кому вони адресуються, хто і як повинен персонально відповідати за їх виконання. Вимоги законів, особливо економічного характеру, часто не забезпечуються необхідними матеріальними і фінансовими гарантіями. Усе це негативно впливає на стан виконання законів і зміцнення законності.
Верховенство закону засноване на вираженій у ньому суверенній загальній волі народу. Закон тут уособлює два важливих аспекти: аспект права, соціальної справедливості і політичної сили. Гармонія таких моментів є показником якості закону. Вона може бути реалізована за умов, якщо законодавець буде не писати закони, а формулюватиме, творитиме їх, буде своєчасно виявляти нові інтереси, потреби, що вимагають визнання і захисту. А це, безперечно, вимагає від законодавчої влади глибини філософського проникнення у зміст речей, справді гуманістичного підходу до них, опори на досягнення юридичної і політичної науки, якомога ширшого використання світового досвіду у цій галузі.
Останнім часом помітні нові тенденції у дослідженні проблем громадянського суспільства та його впливу на політичну систему. Наше суспільство постійно перевірялося і далі перевіряється на стійкість, здатність ініціювати цивілізовані зміни в політичному суспільстві. Серйозної загрози неполітичній сфері завдає процес глобалізації, зростання соціальної диференціації, звуження центрів прийняття рішень тощо.
На такому фоні, на жаль, зменшується кількість наукових досліджень цієї тематики. Однак ті, що здійснюються, чітко фіксують розуміння значущості громадянського суспільства, демократичних перетворень, політичної модернізації в Україні. Окреслюються й основні функції такого суспільства, а саме: інтеграція соціуму, надання соціальним конфліктам легітимної форми; вироблення норм і цінностей стосовно основних сфер життєдіяльності людини, створення здорового середовища щодо формування активного індивіду, вплив на державу з метою розробки і затвердження правового простору для здійснення її соціальних, демократичних функцій, гарантування прав і свобод людини і громадянина.
Громадянське суспільство в Україні може бути сформоване лише на таких засадах: не держава регулює його становлення, форми, функції тощо, в індивід виступає як особистість із претензією на реалізацію своїх інтересів і потреб завдяки ефективній діяльності громадських і політичних інститутів. Воно, з одного боку, розкріпачує людину, робить її вільною, а з іншого - диференціює людей, розвиває соціальну нерівність. Подолати цю суперечність можна шляхом формування адекватної політичної свідомості та відповідного рівня політичної культури.
Ідейний ренесанс громадянського суспільства в сучасній Україні розпочався в 90-і роки ХХ століття разом із становленням вітчизняної школи політичної науки. Звичайно, що саме поняття було певною забаганкою і спокусою для всіх, хто вмів мислити, говорити і творити. А науковців, які розпочали досліджувати даний феномен, вважали мрійниками. Опрацювання ж форми, змісту та процесу, що супроводжує формування та розвиток громадянського суспільства, виявилося плідним. Адже світова, зокрема, і європейська школи політології, накопичили чималий компаративний теоретичний наробок.
Тож, молода політична наука сміливо увійшла в невідому для вітчизняних учених царину приватних цілей і цінностей, ролей, способів досягнення суспільного блага. Значну увагу терміну «громадянське суспільство» приділила й вітчизняна публіцистика. Вона справила певний вплив на процес адаптування суспільством даної ідеї. Спільними зусиллями українських вчених феномен громадянського суспільства посів незриме місце в Конституції України. Про його роль почали активно говорити політичні діячі. З часом громадянське суспільство активно почали вивчати більш широкі наукові кола. Впевнені, що й у найближчі 20-30 років теоретичні дослідження societas civilis будуть переживати свій ренесанс. І це природно, адже накопичено вже значний пласт емпіричних даних, які почасти стали теоретичним узагальненням і мають гарну перспективу. Їхнім підґрунтям виступає переструктуризація суспільства, зміщення акцентів у суспільному житті, демократизація. Реальністю стали нечувана раніше політична, економічна та ідеологічна багатоманітність.
Громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства з точки зору інтересів кожної людини. Звідси випливає і саме поняття «громадянин» - не просто людина або індивід, особистість, а суб'єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлюються всім суспільством. Соціальна роль такого суспільства полягає в тому, щоб реалізовувати цінності громадянського життя, політичної та соціальної свободи людей і їхніх об'єднань в асоціації, групи, партії тощо. Громадянське суспільство невіддільне від юридично оформленого плюралізму соціально - політичної діяльності, її матеріальних основ тощо.
Генезис ідеї громадянського суспільства лежить в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особистості. Однак індивідуальна свобода має матеріалізуватися в такому громадянському просторі, де людські уподобання мали б позитивні результати для суспільства. В основу дихотомії «громадянське суспільство - держава» закладено суперечність між ініціативою членів суспільства, їхнім намаганням вільно розкривати індивідуальну природність і тенденцією щодо впорядкування суспільного життя, централізації з певними обмеженнями свободи. Теоретична думка постійно перебувала в пошуках розв'язання даної суперечності. Вона й сьогодні, зокрема, в Україні, виявляється в русі до громадянського оновлення суспільства.
Завдяки теоретичним дослідженням учені намагаються збагнути «загальний природний порядок, частину якого становить людина» [338, с. 567]. Суспільство не може впасти в тиранію, бо мир і свобода громадян мають бути непорушними. Так вважав видатний голландський мислитель і філософ Б. Спіноза. Найбільш могутньою та міцною державою він вважав демократичну республіку. В ній закони приймаються великими зборами людей, отже забезпечується їхня розумність. За таких умов взаємно приборкуються суперечливі пристрасті. Загальна рівність і свобода забезпечуються домовленістю щодо визнання сили того рішення, яке отримало більшість голосів. Демократична держава найбільше відповідає природі людини, її потребам й інтересам. У ній усі рівні саме в природному стані. «Всі без винятку підпорядковані одним лише вітчизняним законам і, окрім того, своєправні і живуть бездоганно, мають право голосу у верховній раді та право ставати на державну службу» [338, с. 381].