Отже, на політичній арені мають залишитися декілька потужних, масових партій із статусом всеукраїнських, які б стояли на державницьких позиціях і втілювали б у життя свої програми. Саме потужні партії парламентського типу можуть вирішальним чином вплинути на розв'язання ключових, стратегічних цілей: ефективний економічний розвиток, політичну стабілізацію та консолідацію суспільства, збільшення ролі молоді.
Певний позитивний вплив на утвердження політичної культури молоді, яка б відповідала вимогам демократичного суспільства, справляє молодіжний рух.
Формування молодіжного руху виявило певні тенденції. Незважаючи на те, що переважно молодь залишається аполітичною, молодіжний рух зазнав певної політизації. За даними Державного інституту проблем сім'ї і молоді зовсім не цікавляться проблемами політичного життя відповідно - 24% (1995 р.), 32% (1996 р.), 40% (1998 р.), 34% (2002 р.), 22% (2007 р.) З іншого боку, з кожним роком політичні партії розвивають мережу молодіжних припартійних структур. Та й самі лідери багатьох молодіжних організацій через фінансову скруту намагаються шукати заступництва, допомоги у політичних партій. Особливо активно даний процес відбувається в період виборів. Посилення певної політизації спостерігалося з другої половини 90-х рр. Ніні майже всі провідні політичні партії в Україні мають молодіжних партнерів: Партія регіонів - Спілку молоді регіонів України, БЮТ - Всеукраїнську молодіжну громадську організацію «Батьківщина молода», НСНУ - Молодіжний союз «Наша Україна», КПУ - Ленінську Комуністичну Спілку Молоді України, НРУ - Всеукраїнську молодіжну громадську організацію «Молодий рух», СПУ - Спілку молодих соціалістів, СДПУ (о) - громадську організацію «Українська соціал-демократична молодь», НДП - Народно-демократичну лігу молоді, Ліберальна партія України - ЛІМО (Ліберальне молодіжне об'єднання) та ін. На регіональному рівні вони також набирають політичної ваги. Це сприяє зміні політичних орієнтацій молоді, зменшенню відсотка тих, хто не брав участі у виборах. Домінуючими моментами участі у виборах до Верховної Ради України було бажання висловити своє ставлення до влади - як негативне, так і позитивне, прагнення підтримати певну політичну партію, протистояти іншим політичним силам чи кандидатам тощо. Молоді люди бажають обирати компетентних демократичних лідерів, прихильників ринкових реформ, незалежності України.
Намітилися певні тенденції і в розвитку жіночого руху. Він пов'язується, передовсім, з активною діяльністю жінок, спрямованою на відновлення народних звичаїв, утвердження державної мови, моралі, освіти тощо. Друга, феміністична тенденція жіночого руху, пов'язана з визначенням сфери жіночих інтересів та їх захистом. Однак жіночий рух ще гальмується багатьма об'єктивними і суб'єктивними причинами, які мають бути розв'язані у процесі реформування соціально-політичного й економічного життя.
Як справедливо вважає О. Кіндратець, поява досить впливових молодіжних, жіночих організацій, масових суспільно-політичних рухів, а також невеликих об'єднань громадян - бажаний процес, оскільки інституціоналізація дає можливість попередити стихійні прояви протесту, які виникають через незадоволення певних інтересів.
У цьому плані значну увагу слід приділити нашій соборності. На жаль, ми всі ще дуже роз'єднані - на багатих і бідних, лівих і правих, мешканців сходу і заходу, владу та громадян.
Збереження тенденцій до хронічного розколу в сучасному житті українського суспільства пояснюється недостатньою розвиненістю національного ринку, етнорегіональною упередженістю, несумісністю політико-ідеологічних симпатій, оцінок історичного минулого, етнічним егоїзмом. Так і не вдалося впровадить в суспільну свідомість загальновизнану систему цінностей.
У політичному житті досі переважає конфронтація та безкінечна диференціація. Пересічний громадянин дуже часто не розуміє в чому полягає різниця між лібералами та консерваторами, соціал-демократами та народними демократами. Професійні ж політики різницю зводять до персоналій. Про розвиток такої тенденції свідчить поширена в нашій країні практика формування політичних партій для відстоювання корпоративних, а не суттєвих інтересів соціальних груп. Але давно відомо, що боротьба між політичними лідерами творчо безплідна, веде до ствердження вузькоегоїстичних інтересів. Національна ідея не стає в нашому суспільстві об'єднуючою силою не з причини її несформованості, відсутності або слабкості, а з причини її декларативності, бо насправді переважає бажання не здійснити ідею, а ствердити себе. Отже, головним завданням в сенсі дійсного об'єднання держави є встановлення довіри у відносинах на всіх рівнях існування соціуму.
Основою подальшого зміцнення соборності української держави є вироблення засад формування єдиної політичної української нації, побудованої на принципах та традиціях державотворення попередніх поколінь українства, яка б враховувала сучасні реалії і потреби суспільства та була здатна дати адекватну відповідь на викликни історії і вимоги сучасної цивілізації, сприяла усуненню внутрішніх «кордонів» між регіонами.
Формування громадянської єдності дуже складна та багатопланова проблема. У моніторинговому дослідженні, що проводиться Інститутом соціології НАН України були передбачені запитання, які дозволяють створити деяку емпіричну базу для вирішення цієї проблеми. Одне з запитань формулювалося так: «До яких вказаних нижче груп ви себе відносите?» Відповіді на це запитання розподілилися так: до населення району або міста - 30%, до регіону - 9%, до України - 35%, до Радянського Союзу - 18%, до Європи - 3%, до світу - 6%.
Отже, найбільша частка респондентів ототожнює себе з Україною, тобто посилюється тенденція до формування політичної ідентичності народу. Для посилення цієї позитивної тенденції сучасний етап розвитку української держави має спрямовуватися на зміщення акцентів від переважно кількісних змін до якісного переосмислення системи державотворення, досягнення не лише формально-юридичної, але й внутрішньої соборності на ґрунті об'єднання провідних верств суспільства та політичних сил навколо загальновизнаної системи цінностей, зміцнення безпеки та добробуту як держави в цілому, так і кожного окремого громадянина.
Важливим видається створення спільної, об'єднуючої системи цінностей, яка базуватиметься не на стереотипах минулого, відображених у визначеннях «кризове», «пострадянське», «перехідне» суспільство, а на орієнтирах майбутнього: розвинутої, демократичної, правової, постіндустріальної держави.
Прагнення до дійсного об'єднання суспільства має реалізовуватися і в інформаційній політиці, активному висвітленні досягнень і здобутків на шляху національного державотворення в засобах масової інформації, що буде сприяти формуванню позитивного клімату в державі, атмосфери впевненості у майбутньому, зниженню соціальної напруги.
Громадянське суспільство виступає своєрідним гарантом демократизації, перешкодою на шляху надмірного зростання авторитарних тенденцій. У процесі розбудови демократичної правової української держави розроблені межі правової регуляції, конкретизовані конституційно-правові положення та запропоновані рамкові закони регулювання соціального, економічного та політичного розвитку країни. Україна відійшла від командно-адміністративної системи управління, стала на шлях ринкової економіки, правової, демократичної та соціально орієнтованої держави, створення громадянського суспільства. Одним з головних елементів структури громадянського суспільства є місцеве самоврядування, розвиток якого розглядають як шлях до консенсусної демократії, коли влада ухвалює будь-які рішення, беручи до уваги думку інститутів громадянського суспільства.
У системі цього правового поля інститути самоврядування відкривають можливості для централізації та деконцентрації влади. Саме вони мають стати реальними інститутами відкритості влади, її співробітництва з громадянськими структурами в процесі прийняття та реалізації політичних рішень.
Реальне місцеве самоврядування можливе лише за наявності відповідної фінансової та соціально-економічної бази. Мова йде про самостійність місцевих бюджетів. Важливим конституційним положенням є встановлення того, що держава бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, фінансово їх підтримує. Але частина їх має надходити від місцевих податків, платежів, внесків тощо, рівень яких органи самоврядування мають встановити самі. Сучасні місцеві бюджети значною мірою залежать від регулюючих доходів. У літературі констатується, що закріплені або власні доходи складають менше половини частини бюджетів. Це певною мірою обмежує їхню самостійність. Крім того, згідно чинному законодавству з державного бюджету до місцевих, при необхідності, для збалансування останніх передаються кошти у вигляді дотацій, субвенцій, субсидій. Це цілком співвідноситься з принципом державних гарантій.
Актуальності набуває втілення принципу субсидіарності, відповідно якого поділ повноважень між органами різного рівня здійснюється таким чином, щоб максимально наблизити процес прийняття рішень до громадян, надати йому якісні соціальні послуги. В розвинених країнах, де регіони мають досить широкі повноваження, існує високий рівень надання соціальних послуг та можливості впливу на вироблення та реалізацію політичних рішень. Проведення політики регіоналізації в Україні передбачає, що держава буде вирішувати вузьке коло питань, але стратегічно важливих, а регіони повинні мати власні повноваження, що в свою чергу, дало б їм право приймати і здійснювати політичні установки з урахуванням специфіки кожного регіону. Це збільшило б можливості для розвитку держави як політичного інституту, і сприяло розвитку громадянського суспільства. Саме в цьому напрямі здійснюється політика місцевого самоврядування Європейського Союзу.
Про важливість існування такої складової громадянського суспільства як місцеве самоврядування говорить наявність в державі механізмів взаємодії населення та держави. Так, громадяни мають право впливати на втілення політики через існування на місцевому рівні ЗМІ, комітетів по зв'язкам з громадськістю тощо. Важливим елементом співпраці населення та держави є робота, яка проводиться зі зверненнями громадян. Влада, яка залишається байдужою до звернення громадян, не може сподіватись на співпрацю та ініціативність з боку населення. Однією з форм участі представників громадськості у прийнятті політичних рішень на місцевому рівні є поширення практики проведення відкритих громадських слухань за різними питаннями, серед яких обговорення стратегічного плану розвитку міста, питань розвитку та реформування освіти, благоустрою держави. Існування таких механізмів дозволяє налагодити плідний діалог між владою і громадянами, допомагає забезпечити останніх високим рівнем соціального обслуговування.
У нашій державі склалася стала система місцевого самоврядування, визначено правовий статус і функціональні обов'язків окремих його інституцій, але невирішеними залишаються певні проблеми. І серед них важливого значення набуває бажання державної влади зосередити в своїх руках владні важелі, незважаючи на волевиявлення територіальних громад. З цієї причини серед дослідників і державних діячів існує думка про необхідність реформування цієї сфери.
Можна виділити декілька магістральних напрямів оптимізації самоврядних структур, які є актуальними і для сучасних українських реалій. Це реформи корегування кількості штатних одиниць, організаційні, матеріально-фінансові, функціональні й процедурні реформи. Вони передбачають напрямки вдосконалення ролі місцевого самоврядування в Україні шляхом більш чіткого розмежування функцій, повноважень, відповідальності органів місцевого самоврядування, визначення та окреслення повноважень районних і обласних рад.
Усі зусилля щодо реформування повинні бути спрямовані на досягнення органами місцевого самоврядування, що представляють інтереси територіальних громад, справжньої автономії і спроможності у здійсненні своїх повноважень. Забезпечення прозорості в діяльності органів місцевого самоврядування є основним чинником як контролю за наданням державних послуг на належному рівні, так і налагодження плідної та дієвої співпраці у регулюванні проблем розвитку територій.
Втіленню в життя цих важливих, інноваційних змін в відносинах між державою та громадянським суспільством заважає система дублювання та перекриття компетенцій органів самоврядування та державної виконавчої влади на обласному та районному рівні. Спроба перетворити програми регіонального соціального розвитку на механізм гармонізації відносин між інститутами державного управління та самоврядування часто приводять до конфлікту між різними суб'єктами управління в сфері їх повноважень і компетенцій, що збігаються, та в спробах мінімізувати відповідальність конкретної владної структури за результати діяльності в тій чи іншій галузі.
Враховуючи недосконалість системи відносин між центром та регіонами, необхідно вже найближчим часом перейти від концентрації влади, повноважень та ресурсів у центрі до їхнього перерозподілу на користь регіонів та територіальних громад.
Під впливом існуючих проблем та протиріч в державотворчому процесі почали проявлятися тенденції до формування і реалізації на обласному рівні інституцій громадянського суспільства, які створювалися за підтримки владних структур і були спрямовані на забезпечення повноцінного формування регіональної еліти, її об'єднання та політичної консолідації. Найважливішим завданням цих новостворених структур стало ефективне вирішення нагальних проблем соціально-економічного та політичного розвитку регіонів за участі як державних, так і громадських інститутів.
Одним з яскравих прикладів розвитку цього процесу є діяльність Луганської обласної громадської організації «Регіон», стратегія і тактика якої спрямовується на удосконалення методології здійснення реформ у соціальній, політичній, економічній та духовній сферах життєдіяльності області. Складовою цієї діяльності стало формування нового ставлення більшості населення до владних структур через запровадження громадянського контролю над владою та розвиток умов для діалогу між структурами влади та населенням.
Громадська організація «Регіон» забезпечила свою присутність у радах всіх рівнів, посилила суспільний вплив на владу та забезпечила більш активну участь громадськості в процесі прийняття рішень. Однією з моделей реалізації функції громадського контролю над діяльністю владних структур стало підписання соціальних договорів між народними депутатами України та виборцями Луганщини з виконання «Регіональної програми співробітництва луганської команди депутатів усіх рівнів з територіальною громадою області».