Геополітичний аспект відіграє важливу роль у формуванні громадянських інститутів. Геополітика - це не лише певна галузь знань на стику географії й політології, але й спроба осмислити глибокі духовні чинники людської історії завдяки фізично існуючим речам. Підвищений інтерес до неї в постсоціалістичному світі порушує сталі традиції. В кінці ХХ століття геополітика починає брати до уваги духовний і людський фактор, отже вимагає більших зусиль громадянського суспільства у побудові взаємозалежного світу. Від того, в якому руслі вона буде розвиватися в країнах Центральної та Східної Європи, залежить їх подальша доля.
Почавши перетворення в 1989-1991 рр., вже зараз держави цього регіону демонструють принципово відмінні результати. Так, Польща, Угорщина, Словенія, Чехія, Словаччина, Румунія успішно формують правові, демократичні держави з розвиненими ринковими відносинами та досягли значного життєвого рівня. Вже в 1994 році приріст ВВП в цих країнах склав від 2,6 до 5,5 відсотки, у 2004 році він складав від 3,3 до 4,9 відсотки, а у 2008 році - від 5,3 до 8,4 відсотки.
Україна переживає глибоку кризу. Намагаючись вийти з неї, вона звертається до досвіду лідерів, прагне стати з ними в один ряд. Однак перші не можуть чекати на других, а другі невзмозі наздогнати перших. На цьому ґрунті між державами виникають суперечності, розбіжності, які можливо розв'язувати, зокрема, за допомогою геополітики як одного з суттєвих чинників сучасності. Водночас геополітичний чинник держав сприяє подальшій інституціоналізації громадянського суспільства, формуванню нових принципів, правил гри, свідомості. Наслідком обопільних зусиль держав, громадянського суспільства стала трансформація європейської інтеграції в загальноєвропейський процес. Після проголошення незалежності Україна також включилася в нього. З іншого боку, що є об'єктивним, Україна становить певний інтерес для країн Західної Європи, зумовлений її геополітичним становищем та економічними інтересами.
Однак як для України, так і багатьох східнослов'янських країн, європейська інтеграція виглядає доволі проблематичною. Цей висновок не важко зробити при порівнянні динаміки росту валового внутрішнього продукту при розрахунку на душу населення в Європейському Союзі та деяких східнослов'янських країнах за період 1990-1997 рр. Тоді як по ЄС цей показник зріс із 17,2 до 18, 7 тис. доларів, у східноєвропейських країнах скоротився: в Україні - з 4,2 до 2,1 тис. доларів, Росії - з 6,7 до 4,0 тис. доларів, у Білорусі - з 6,2 до 4,0 тис. доларів на одну людину. Ще більшого збитку додала фінансова криза 1998 року [97, с. 392--393]. У 2006 р. зростання ВВП у Польщі становило 6,2%, у 2007 р. - 6,5%. Якщо на початку трансформаційних перетворень Угорщина економічно була в більш вигідному становищі відносно інших країн, то за результатами соціологічних досліджень угорського центру ТАРАКІ за останні роки (2003-2006 рр.) її економічне становище погіршилось: середньорічне зростання ВВП становило близько 3-4%. У 2007 р. він не дотяг і до 2%. Причину цього угорські експерти вбачають у хронічному дефіциті бюджету, який у 2006 р. становив близько 10% ВВП. Профіцитний бюджет, в середньому у розмірі 3%, разом із стабільним зростанням ВВП дає змогу знизити державний борг Болгарії до 22,8% ВВП у 2006 р. порівняно з 67,3% п'ятьма роками раніше. За результатами рейтингу європейських країн, опублікованого виданням Deutsche Welle у листопаді 2008 р., найбагатшою країною Європи став Люксембург. ВВП на душу населення в цій країні складає близько 80 тис. доларів. Найбіднішою країною Європи стала Молдова. ВВП на душу населення в цій країні -- 2,56 тис. доларів. Серед найбідніших опинилися балканські країни, Болгарія, Румунія. Замикає десятку Польща, в якої ВВП на душу населення склав 15,8 тис. доларів. Україна не була включена в дослідження Deutsche Welle. Однак раніше Всесвітній банк опублікував, що ВВП на душу населення в Україні складає 6,92 тис. доларів.
Долаючи перешкоди економічного та соціального порядку, Україна, держави Центральної та Східної Європи впевнено входять в політико-правовий простір Ради Європи. Однією з передумов цього процесу є утвердження в них основ громадянського суспільства. Становлення такого інституту ми розглядаємо як невпинний процес удосконалення громадянина, суспільства, влади, політики, права, який охоплює всі без винятку сфери життєдіяльності. Його розвиток для тих народів, які досягли відчутних результатів на цьому шляху, не втрачає якості від послідовної модернізації. Громадянське суспільство в Чехії, Угорщині, Словенії, Польщі дедалі більш активно ініціює необхідні зміни в державі, віддаючи пріоритет свободі, незалежності, правам людини. Та й самі європейці більше зосереджуються на власній відповідальності за свій добробут.
Природно, що, здобувши свободу як джерело громадянського суспільства, люди, за власним бажанням і за тяжінням над ними нерозв'язаних проблем, згуртовуються задля побудови основ буття за класичними ідеалами справедливості, миру, гармонії та співпраці. «В результаті увага сягає поза політику й економіку, і стосується людей, які не є просто аморфними масами або інструментами виробництва, а інформованими і відповідальними людськими солідарностями, кожна з яких діє у своїй сфері. Це реальність, що називається громадянським суспільством, або громадянською культурою, і виринає як нова делікатна реальність, що обіцяє бути характерною для постмодерного, чутливішого ІІІ-го тисячоліття» [196, с. 10].
У царині цієї «нової делікатної реальності» та завдяки їй розв'язується безліч нагальних проблем. Тому дослідження громадянського суспільства, механізму його взаємодії з політичним суспільством становить значний інтерес для науковців.
Лише декілька років тому вітчизняні науковці вважали поняття «громадянське суспільство» не тільки одним із ключових у сучасному суспільствознавстві, а й таким, що відображає складну та малодосліджену сферу людського буття. І треба віддати їм належне, бо з кожним роком вчені все ближче підходять до розуміння витоків, сутності проблемам інституціоналізації й ефективності громадянського суспільства, даючи цим самим певні можливості щодо практичної реалізації його потенціалу на теренах побудови взаємозалежного світу.
Своєрідну точку зору на громадянське суспільство виклав американський вчений Майкл Кеннеді. Вона полягає в спробі якнайменше теоретично примирити націоналізм і громадянське суспільство. Одним із перших кроків до такого примирення, на його думку, є узгоджений розвиток усіх теоретичних концепцій, який дав би змогу виявити потенційні несумісності.
М. Кеннеді виробив три набори ідей і запропонував їхній практичний синтез із деякими своїми міркуваннями щодо України.
Перша його ідея стосується власне громадянського суспільства, яке є «…сферою соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого (особливо родини), різноманітних об'єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Громадянське суспільство означає також цінності, відмінні й від націоналістичних, і від соціалістичних. Більше, ніж це роблять націоналізм чи соціалізм, воно - принаймні деякі його форми - цінує плюралізм, самообмеження і самомислення» [134, с. 80]. У визнанні громадянського суспільства великого значення мала його відносна автономія від держави. Громадянське суспільство - це мрія деяких інтелектуалів і активістів, спрямована на розширення його впливу. Кеннеді вважає, що всеохоплюючий проект громадянського суспільства був особливо успішний у Польщі та Угорщині. На його думку, більше «припасування» потрібне, коли ідею громадянського суспільства пов'язують із приватним підприємством і робітничими та націоналістичними рухами, особливо після краху комуністичного тоталітарного режиму» [134, с. 80].
Щодо другої своєї ідеї - «неминучості націоналізму», М. Кеннеді зазначає, що під націоналізмом він має на увазі «…будь-який дискурс, що ставить долю колективу, який називають нацією, на вершину піраміди святощів. Це означення охоплює інтегральний, романтичний, конституційний і культурний націоналізми» [134, с. 81]. На його думку націоналізм неминучий з багатьох причин, але головна полягає в тому, що «…націоналізм видається «насиченим» культурою і внутрішньо придатнішим для розвитку в посткомуністичних суспільствах моралі й поняття «священного», ніж будь-який дискурс громадянського суспільства». І далі аргументує свою впевненість: «Навіть, коли націоналізм розчиняється в «національних інтересах», за раціоналізацією зростання державної влади лежить культурне наповнення. Натомість громадянське суспільство, славлячи права людини та влади закону й закликаючи до універсальності моралі, не знаходить сильного відгуку в людському досвіді. Вона не має складної історії чи священної міфології, що виправдала б його моральну перевагу, а націоналізм має» [134, с. 81].
Висловлюючи побоювання, що ідеологія громадянського суспільства буде ослаблена, якщо не приєднатися до «якогось» виду націоналізму, автор все ж вважає, що Україна має гарні шанси, щоб «…наповнити націотворення етосом громадянського суспільства» [134, с. 82]. Шлях до цього полягає через «…ґрунтовне історичне дослідження моральної відповідальності в докомуністичному і комуністичному минулому» [134, с. 83]. Саме моральному зростанню нації вчений відводить чільне місце в історичній спадщині та громадянському суспільстві, у цьому і полягає його третя ідея , висловлена в даній праці.
Але очевидно, що створення громадського суспільства не може бути лише результатом зміни етичної атмосфери в суспільстві. Процес цей надто багатомірний.
На цей бік справи справедливо звернули увагу такі видатні німецькі дослідники як Х. Годамер і Р. Козеллек. Вони вважають, що будь-яке політичне поняття, зокрема, і «громадянське суспільство» має бути переведене в сучасну лексичну систему і тлумачене шляхом розкриття його первісного соціального змісту в контексті тенденцій тієї епохи, в яку воно виникло. Як показав Козеллек на прикладі суспільного руху в Прусії між реформою і революцією, він був навіть у ліберальній своїй частині не однорідний, завдяки чому сталося неоднозначне трактування шляхів побудови громадянського суспільства, необхідних для цього перетворень, а також застосовуваних засобів.
Теоретичні засади громадянського суспільства формувалися поступово. Певне місце відводилося розв'язанню проблеми співвідношення громадянського суспільства і правової держави в ліберальних теоріях ХІХ століття. Наприклад, відомий німецький вчений Е. Хубер розумів громадянське суспільство як суспільний рух і порядок у європейських народів ХІХ століття, яким властиві чотири основні риси. По-перше, звільнення індивіда від станових і державних обмежень, прорив до автономної особистості, тобто до самостійного самовизначення в своїй незалежній сфері діяльності, особливо, що стосується економіки і культури. По-друге, саморегулювання економічного і культурного творчого процесу, вільна гра сил, а також досягнення максимальних економічних і культурних досягнень за умов вільної конкуренції. По-третє, перехід до влади замість старих привілейованих станів, особливо земельного дворянства, нової правлячої верстви, яка зорієнтована на створення суспільства (мається на увазі громадянського) і промислову власність. По-четверте, встановлення пріоритету громадської думки, яка шляхом вільного розповсюдження інформації, публічних дискусій, критики починає дедалі більше впливати на зміну соціальних порядків, особливо, що стосується зростання мобільності всередині правлячої верстви [424, с. 310].
Безсумнівно, що наприкінці ХVІІІ століття Німеччина була свідком тріумфу ідеалів просвітництва й раціональної думки. Хоча той же Хубер дещо ідеалізував Земський кодекс, який являв собою не стільки основу громадянського суспільства, скільки пам'ятник освіченому абсолютизму, який ставив «загальне благо» значно вище ліберальних прав індивіду. Однак, даний погляд не є провідним у сучасній науці. Внаслідок прийняття Земського кодексу, зазначає Р. Козеллек, традиційна єдність держави і суспільства розкололася: з одного боку, держава виявилася в ній як певна сила і поняття, з іншого - суспільство трансформувалося у напрямку від старої станової організації до нової, так званим «державним станам», що було етапом на шляху генералізації роздрібнений архаїчних феодальних структур у громадянське суспільство.
Таким чином, станова система певним чином гарантувала від повного одержавлення суспільства, витіснення всіх форм соціального контролю з боку бюрократії. Надалі шляхи суспільства і держави все більше розходяться: суспільство еволюціонує в напрямку буржуазної організації й індивідуалізму, а держава залишається вірною ідеям національної і державної єдності.
Носієм становлення громадянського суспільства в Німеччині та інших країнах Східної Європи в ХІХ столітті була монархічна влада. На відміну від Франції, процес соціальної емансипації і поступового формування громадянського суспільства відбувався тут не завдяки революції, а внаслідок реформ, які здійснювала монархічна влада при підтримці ліберальних елементів суспільства. «Те, що там мало своїм відправним пунктом проголошення основних прав і їхнє здійснення, - підкреслював Е. Бекенфюрде услід за німецькими лібералами минулого століття, - тут, хоч також і не без тиску, проводилось переважно урядом, тобто шляхом реформ зверху» [419, с. 20].
Наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ століття такі європейські радикальні мислителі, як З. Захарієв, Дж. Кін, М. Крізан, Д. Плєвнюк запропонували до наукового обороту поняття «соціалістичне громадянське суспільство». У другій половині 80-х років вони дійшли висновку про те, що в разі відсутності суттєвої реконструкції теорії і практики соціалізму, він не знайде свого місця у ХХІ столітті в умовах нового витка технологічної революції і переходу світової цивілізації на новий ступінь розвитку. Досягти оптимального стану суспільства можливо лише за умов демократизації усіх державних і соціальних структур. «У центрі такого суспільства має бути людина, яка бере активну участь в управлінні державою, тобто повноправний громадянин суспільства» [119, с. 7-8].
Угорський політолог А. Аг вважає, що виділення із суспільства політичної держави і протиставлення її йому, завдяки монополії на владу, не сприяло створенню у Східній Європі організованого громадянського суспільства як відносно автономної системи інститутів. А соціалістичні перетворення із надмірною зарегульованістю також затримали появу дійсного громадського суспільства, або держава заволоділа усім суспільством і не надала можливості розвитку самоврядуванню, тому його певна частина виступила за перетворення [1, с. 43-44].
Прихильники «соціалістичного громадянського суспільства» вважають його оптимальним суспільством, яке відповідає новому рівню прогресу. Це суспільство засноване на принципах демократії, плюралізму, воно відкидає будь-які форми тоталітарного режиму. Тому вони пропонують не зводити дану проблему лише до взаємовідносин між основними класами однієї формації, а розглядати громадянське суспільство як загальнолюдську проблему. Це проблема демократизації суспільства, співвідношення свободи і підпорядкування особистості суспільству, становлення нового типу свободи. В основі громадянського суспільства в країнах Східної Європи і в Росії лежать не матеріальні цінності, як на Заході, а дещо інше, як-то: солідарність між членами суспільства, вільне і творче розкриття здібностей кожного індивіда як умова матеріального і культурного розвитку всіх.