Протягом 80-х років громадянське суспільство в країні сприяє відродженню багатопартійності, політичних свобод, посиленню конституційних гарантій для індивідуальних сільських господарств. У 1989-1990 рр. в Польщі складалися «ідеальні умови для модернізації політичної системи: фактична двопартійна система при високій структурованості суспільства» [123, с. 30]. Але нездатність демократично налаштованої політичної еліти до консолідації призвела до спаду реформ, глибокої кризи протягом 1990-1992 рр. та перемоги лівих сил на парламентських виборах у 1993 р. «Солідарність» була усунута з політичної арени, а реформа набула характеру аналогічному українській - так звана «реформа зверху». Суспільство почало втрачати контроль за перетвореннями.
З проведенням в країні адміністративної реформи (1998 р.) підвищилась роль органів самоврядування (гміни). Якщо до реформи вони розпоряджалися лише 18% суспільних коштів, то зараз їм буде залишатися 48% [293, с. 30--32]. Польське суспільство розуміє, що саме місцеве самоврядування здатне не лише поєднати, але й гармонізувати інтереси окремої особи і суспільства. На початку реформ і в Україні, і в Польщі було відроджено принцип місцевого самоврядування. В Україні місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - Ради, що обираються громадянами. В Польщі - це гміни - основна одиниця територіального самоврядування. Також стосовно системи організації влади в межах країни необхідно зазначити, що у ході реформи місцевого самоврядування Польщі вдалося подолати протиріччя між різними рівнями влади.
На сьогоднішній день у Польщі гміни є центральною первинною структурою організації місцевої громади. У країні немає поділу, як в Україні, на села, селища міського типу, міста районного, обласного, республіканського, центрального значення. Усі місцеві адміністративно-територіальні громади - гміни - мають однаковий (рівний) статус. Місцева влада не підкоряється жодним вищестоящим органам, за нею закріплені певні функції, відсутня інституція делегованих повноважень. Якщо ж держава хоче передати будь-які функції на місця, то під них даються розраховані у відповідності з нормативами кошти. У Польщі здійснена і діє система розподілу податків. Громада самостійно розпоряджається своїми фінансовими засобами. Немає ні казначейства, ні тендерних палат, ні системи формування вертикального бюджету. Гміни, повіти, воєводства самі розробляють і затверджують свій бюджет незалежно від того, в якому стані знаходиться складання бюджетів інших рівнів. Введення такої практики дозволило польським громадам збільшити можливості наповнення своїх бюджетів та розвитку відповідних територій. Також свою ефективність довела польська система виборів органів місцевого самоврядування. Вона залежить від розміру територіальної громади. Якщо чисельність громади становить менше 20 тисяч мешканців, то застосовується мажоритарна система відносної більшості, а в разі перевищення зазначеної кількості вибори проводяться за пропорційною системою голосування з преференціями.
В Україні цей процес протікає складніше. Виявляється нездатність місцевих рад розв'язувати важливі питання життєдіяльності суспільства, від чого потерпає кожен громадянин. Держава ж починає знову перебирати на себе функції органів місцевого самоврядування , зокрема, «запустивши» програму малих міст. Тим самим знову принижується роль громадянського суспільства, введення його в тінь держави, що було вже багато разів.
Таким чином, створення та посилення ролі інститутів громадянського суспільства в умовах демократизації є чинником незворотності реформ, послідовного поступу до європейського співтовариства. Приклад Польщі має для України велике значення, бо на рівні практичних механізмів між двома країнами ухвалено рішення при розвиток економічних зв'язків і всебічного співтовариства. Така співпраця має спричинити поштовх до зміни всієї структури цінностей суспільства. В основі економічної діяльності мають з'явитися потреби європейського спілкування, погоджування інтересів, дотримування прав і свобод.
Однією з тенденцій розвитку громадянських суспільств в країнах Центральної та Східної Європи є пошук спільно з державою нових моделей соціального захисту. Останнім часом до складу суб'єктів соціальної політики в країнах з ринковою економікою поступово стали зараховувати приватний сектор і некомерційні організації. В Чехії, Угорщині вводяться нетрадиційні форми зайнятості, включення працездатних у виробничий процес, виконання непрацюючими певної соціальної роботи, створення нових робочих місць у приватному секторі тощо. Так, наприклад, здійснюються заходи щодо підтримки малого бізнесу. У Польщі бажаючим почати свою справу виділялася грошова позичка в розмірі двадцятикратного розміру середньої заробітної плати з терміном погашення до чотирьох років. Якщо підприємець-початківець виплачує відповідні відсотки, то через два роки його борг знижується на 50%. В Угорщині безробітному, що починав свій бізнес, надавалася матеріальна допомога у розмірі, що дорівнює сумі допомоги по безробіттю за шість місяців. Держава взяла на себе 50% його витрат на підготовку, консультаційну допомогу і страхування [321, с. 74].
Цей досвід корисний для України, тому що гнучкі форми соціального захисту дозволяють стримувати процеси деградації робочої сили.
Важливою умовою функціонування громадянського суспільства є наявність у суспільстві розвинутої, розмаїтої соціальної структури, яка б відображала багатство інтересів представників різних груп і верств населення. Соціальна структура буде спроможна щось творити, якщо матиме добре розвинуті вертикальні й особливо горизонтальні зв'язки. При «розмитій» соціальній структурі індивід пов'язаний з державою прямо, а це суттєво обмежує можливості реалізації його особистих прав і свобод, бо вона весь час «придушує» його.
Протягом тривалого часу люди були витіснені з більшості сфер публічної активності. Це було закономірним наслідком існування в минулому централізованої суспільно-політичної системи, заснованої на регламентації суспільної діяльності чи, де-факто, на примусі і контролю за більшістю проявів «низової» громадської активності. Відповідно, політичні трансформації є тією умовою, за якої відбувається самоорганізація, яка приводить до зростання самоуправління, до усвідомлення громадянських прав, які існують у правовій державі. Однак це усвідомлення визначення за собою відповідальності за все, що відбувається на локальному рівні. Адже громадська активність - найперша умова формування громадянського суспільства. На шляху звільнення громадської активності ще є значні бар'єри, тобто явища, які обмежують чи унеможливлюють об'єднавчі процеси в суспільстві, процеси самоорганізації і вияву індивідуальних суспільних і групових інтересів. До цих явищ можна віднести атомізацію (як поняття відчуження одиниці від решти суспільства, занепад зв'язків у суспільному середовищі); суспільну анемію (як занепад норм, що регулюють «спільне», тобто «світське» життя; повне випадіння суспільної групи з суспільного середовища); безпорадність суспільства та недостатню можливість впливу на хід подій у країні.
Останнє особливо характерне для сьогоднішньої ситуації як в Україні, так і в інших країнах, зокрема Польщі, Білорусії. Ще не вироблені достатньо однозначні правила гри в ситуації після значних змін в укладі суспільства, що приводить до стану невпевненості і розгубленості. Проте виявляється цей стан у різних країнах по різному. На жаль, трансформаційні зміни тривають і громадянське суспільство в Україні матиме певний процес еволюційного розвитку.
Проблема формування громадянського суспільства в Україні також пов'язана з певними психологічними аспектами. Суспільство ще неадекватно сприймає понятійно-категоріальний апарат політичної системи, її значення для становлення ефективної влади, зокрема, це стосується парламентаризму як явища, ролі політичних партій як самостійного політичного інституту та з'єднувальної ланки між громадянином і державою; таких понять і явищ як індивідуалізм, прагматизм тощо.
Процес формування громадянського суспільства як в Україні, так і деяких країнах Східної Європи уповільнюють залишки тоталітарного мислення, управління, успадкований патерналізм. Він заважає самоактуалізації особи, самовизначенню у сфері діяльності, прояву громадянської позиції, привчає очікувати все від держави, від чиновників. Особливо це відчутно в економічній сфері, що зумовило глибоке падіння рівня життя народу. За межею бідності в 2000 році перебувало 60% населення. Зростало безробіття - як офіційне (1,3 млн. осіб), так і неофіційне (4 млн. осіб) [271, с. 32]. Сьогодні Національний форум профспілок України заявляє, що 26 млн. осіб реально живе за межею бідності. За даними Державного комітету статистики, на 1 січня 2009 р. безробітних було 950 тисяч, що складає менш двох відсотків (1,9%) населення працездатного віку [101].
До того ж в країні майже немає «середнього класу», як соціальної бази громадянського суспільства. Хоча в країнах сталої демократії він становить близько 70% населення. Це доволі небезпечна ситуація з багатьох причин. По-перше, логіка мислення дає нам привід для певного висновку: якщо громадянське суспільство є фундатором правової держави, то негромадянське суспільство відтворює неправову. Такий стан держави вже не може задовольнити жодну людину, бо це, перш за все, похитне тільки-но народжену мрію про пріоритетність прав особистості, верховенство закону тощо. По-друге, тривала відсутність середнього класу дедалі робить біднішою державу, її громадян, триває падіння життєвого рівня. По-третє, саме по собі відпаде значення геополітичного чинника в політиці України, бо вона не буде більше привабливим партнером.
Середній клас у розвинутих країнах є основою громадянського суспільства, він закладає нові ціннісні орієнтири в культуру громадськості. Володіючи особливим типом культури, він проявляє найбільшу активність в умовах демократичних перетворень, стаючи реальною опорою громадянського суспільства.
У політичній науці до сьогодні не має загальноприйнятого визначення середнього класу. Проаналізуваши різні підходи, можна зробити висновок, що головними статусними ознаками середнього класу є рівень прибутку, достатній для забезпечення відповідного способу життя та здійснення заощаджень, які надають зазначеному способу життя стійкого характеру, а середньому класу - відчуття соціальної захищеності та задоволеності своїм становищем у суспільстві. Відповідно, середній клас зацікавлений у збереженні та захисті такого становища, і як такий - є не лише основою стабільності суспільства, але й суспільним суб'єктом, зацікавленим у підтримці інститутів, здатних її забезпечувати та захищати. Прагнучи стабільності, середній клас зацікавлений також у запобіганні суспільної поляризації за будь-якою ознакою (майновою, етнічною, конфесійною тощо), тобто - в забезпеченні соціальної солідарності та дотриманні прав і свобод людини і громадянина (верховенстві прав особистості).
Досліджуючи питання формування середнього класу, необхідно відзначити, що однією з головних проблем розуміння цієї соціальної спільноти є певна умовність її меж і несформованість усвідомлення себе як класу. Про це свідчать дослідження, проведені соціологічною службою Центру О. Разумкова. На запитання «Якщо українське суспільство умовно поділити на три соціальні класи, то до якого класу Ви себе віднесли б?», 50,7 % громадян України відповіли, що відносять себе до середнього класу. Попри це, оцінюючи додаткові соціальні та майнові ознаки, дослідники відзначають, що лише 17,6 % мешканців України на сьогодні можна вважати представниками середнього класу. А якщо вважати середній клас не лише економічною категорією, а й основним рушієм демократичних перетворень, що передбачає його залучення до громадської діяльності, тоді до середнього класу в Україні можна зарахувати лише 2,6% громадян [90].
Основними причинами цього стану є бідність працюючих, у тому числі і висококваліфікованих, що є ганебним явищем серед країн із середнім рівнем доходу. В свою чергу, бідність зумовлює обмеження доступу до життєвих можливостей; формування незацікавленості у праці, зокрема, через руйнацію зв'язку між освітньо-професійним статусом, доходами і престижем; обмеження участі в соціальних контактах (спілкуванні, взаємодії) до участі в управлінні державними справами. Іншою причиною є скорочення попиту на якісну освіту. Наслідком цього є обмеження джерел поповнення українського середнього класу та ризики реального зниження соціального статусу людей, які відносять себе до середнього класу за ознаками високого рівня освіти, кваліфікації та морально-психологічних якостей [398, с. 37].
Крім того, зазначені особливості сформували та закріпили спрямованість державної соціально-економічної політики на сприяння великому капіталу та призвели до поляризації українського суспільства. В аспекті формування і зміцнення середнього класу це має наступні наслідки: обмеження легальних можливостей якісної зайнятості та легальних прибутків; залучення частини середнього класу до тіньових трудових відносин і через це - позбавлення його морального права вимагати від еліти як прозорості публічної політики, так і запровадження та дотримання принципу верховенства права; руйнація довіри між владою і соціальними спільнотами, в тому числі і середнім класом - як ключової умови їхнього можливого партнерства; обмеження можливостей формування та розвитку малого і середнього підприємництва. Наслідком цього є фактичне позбавлення певної частини українського середнього класу готовності захищати демократичні цінності та наявність ризику руйнації зв'язку «громадянське суспільство - правова держава» через те, що перше формується, а держава вже фактично набула стійких рис не правової.
Іншими словами, середній клас як соціальна основа громадянського суспільства, яке поки що не достатньо зміцніло, та влада не правової держави не можуть бути ні партнерами, ні опонентами, оскільки вони відчужені та майже не перетинаються.
У порівнянні з даними досліджень середнього класу в розвинених країнах ми маємо надзвичайно низький рівень головного соціального капіталу громадянського суспільства. Так, у Сполучених Штатах Америки до середнього класу відносять 52,0 % населення, у Великобританії також 52,0 %, а в Німеччині середній клас складає 71,0 % [210, с. 7]. Останнім часом питання середнього класу в Україні активно дискутується. Проголошується політика становлення середнього класу, який розглядається як «основа соціальної стабільності» та «головна складова громадянського суспільства». Стверджується, що «розвиток демократії, становлення громадянського суспільства - це ідентичні процеси». Це дійсно так, але крім проголошення його значущості, реальних заходів щодо розвитку середнього класу не відбувається.