Узагальнюючи зазначене, можна стверджувати, що середній клас є соціальною основою громадянського суспільства, суть якого полягає в просуванні та захисті засад демократії, верховенства права. Як зазначив Президент України В. А. Ющенко: «Коли ми говоримо про середній клас, ми говоримо про генератор суспільства. Це та структура, яка найшвидше, наймобільніше шукає мотивовані економічні притоки в суспільстві і сприяє побудові дієвого громадянського суспільства». Отже, без середнього класу неможливе громадянське суспільство, а без останнього - досягнення стабільної демократії. Таким чином, однією з важливих перешкод стабілізаційного потенціалу громадянського суспільства в сучасній Україні є недостатня кристалізація середнього класу.
Середній клас перебирає на себе відповідальність за стабільний розвиток суспільства та зміцнення основних принципів демократії, оскільки їхнє порушення може призвести до згортання демократичних процесів і встановлення в країні тоталітарного або авторитарного режиму. Його представники справедливо вважають демократію ефективним компромісом між інтересами різних верств населення, своєрідною формою соціально-політичного консенсусу суспільства. Завдяки домінуванню в громадських і політичних організаціях, середній клас визначає моральні стандарти суспільства, через участь у виборчому процесі виконує функції носія демократії та політичних свобод. Саме його наявність є передумовою й чинником як соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, так і його громадянської активності. Розвиток економіки, демократії, становлення громадянського суспільства і формування середнього класу - це паралельні процеси [397]. Однак стабілізаційні можливості українського середнього класу не можуть бути повною мірою реалізовані через вкрай незначну кількість його представників. Отже, єдиним шляхом його формування є підвищення соціально-економічного рівня українського населення, який дозволить розширити середній клас та залучити його потенціал до процесів розвитку демократії.
Це свідчить про те, що основною характеристикою економічних складових подальшого розвитку стала не соціально-орієнтована модель ринкової економіки, а корпоративна, олігархічна економіка, що орієнтована на задоволення економічних інтересів передусім великого капіталу. Між тим, такий вектор розвитку суперечить сутності демократичної держави, а також радикально гальмує подальше просування країни шляхом соціально-економічного прогресу, зміцнення її глобальної конкурентоспроможності. В Україні склалася парадоксальна ситуація, за якої соціальна політика із засобу зменшення соціальної напруги перетворилася на один із суттєвих чинників її посилення.
Отже, становлення громадянського суспільства можна вважати цивілізованим процесом, завдяки якому одночасно цивілізується громадянин, громадянські відносини між членами суспільства, саме суспільство, а також держава і відносини між нею, індивідом і суспільством. Наслідком цього процесу є формування політики і упорядкованих політичних відносин у суспільстві. Історичний досвід свідчить, що умовою такого розвитку є рівновага, рівнозначний розвиток, взаємна рівність прав, свобод і обов`язків усіх трьох складових громадянського суспільства - людини, суспільства і держави. Перевага хоча б однієї з них зруйновує громадянське суспільство. Воно не виникає у разі переваги держави над суспільством, а усі складові громадянських відносин - людина, суспільство, держава формуються і співіснують завдяки паритету. Так утворюється стійка єдність, що взмозі розвивати і переборювати внутрішні та зовнішні кризи і конфлікти.
Таким чином, існує три напрямки історичного і політичного розвитку, що одним шляхом ведуть до громадянського суспільства. По-перше, це розвиток політики, по-друге, розвиток колективістських витоків громадянськості і, по-третє, індивідуальних.
Що ж до універсальних і фундаментальних устоїв громадянського суспільства і правової держави, то вони полягають у найпростіших властивостях порядності, чесності і людяності. Вони роблять суспільство по-справжньому однорідним, а людину, насамперед, вільною від злоби та насильства по відношенню до інших людей.
Поштовхом до створення перших інститутів громадянського суспільства став курс колишньої держави, СРСР, на перебудову. Економічну сферу громадянського суспільства складають сукупність економічних інститутів і відносин з приводу реалізації людьми права власності, виробництва й обміну товарами і послугами. Інститутами, через які реалізуються ці відносини, стають ринкова економіка, кооперативи, акціонерні підприємства, кредитні спілки, фермерські господарства, незалежні профспілки та ін. Найвпливовішими серед них стали Український союз промисловців та підприємців, Федерація незалежних профспілок України, Профспілка працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва, Український кредитний союз, Асоціація фермерів, Загальноукраїнський союз працівників та ін. Ідея підтримки на державному рівні цих інститутів була спрямована на зменшення дефіциту на товари першої необхідності та збільшення ринку надання послуг. У той же час відповідної державної програми створено не було, що поступово призвело до згортання розпочатих змін. Попри труднощі, дані організації активно заявляли про себе на державному рівні. У цей час соціокультурна сфера охоплює відносини репродукування людини, побуту, освіти, культури, духовного розвитку. Створюються відповідні соціальні інститути. Такі організації як «Союз-Чорнобиль», Республіканський Фонд відродження України, Українське товариство тверезості та здоров'я, Український фонд культури, Союз журналістів України, Українська екологічна академія наук та ін. активно входять у громадське життя.
Робляться перші спроби створення інститутів, які б забезпечили культурно-політичний плюралізм, вільне волевиявлення народу -- рухи, групи інтересів тощо. Найвідомішими громадськими об'єднаннями стали Всеукраїнське товариство «Просвіта», Народний Рух України, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Всеукраїнське товариство політв'язнів та репресованих, Конгрес українських націоналістів, Асоціація дослідників голодоморів в Україні, культурологічне Товариство Лева у м. Львів та ін. Ці організації та рухи стали прототипами політичних партій, а термін їхнього створення прийшовся на 1990-1991 роки. Саме у цей період сформувався політичний спектр, який відображав практично всі ідеологічні погляди -- від лівого до правого спектру. Процес відбувався досить швидко, бо витоки більшості майбутніх демократичних і націонал-патріотичних політичних течій активно виявлялися в діяльності організацій Народного Руху. Одними з перших були створені Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія, Українська республіканська партія, Народно-демократична партія, Християнський народний союз, що стало свідченням народження багатопартійності в Україні.
Створені інститути громадянського суспільства активно розпочали свою діяльність, що спонукало державу оновлювати політико-правову базу для їх функціонування. Одними з перших були прийняті Закони України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (28.02.1991 р.), «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» (03.07.1991 р.), «Про об'єднання громадян» (16.06.1992 р.), «Про інформацію» (02.10.1992 р.), «Про фізичну культуру і спорт» (24.12.1993), «Про внесення доповнень і змін до Закону Української СРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» (23.12.1993 р.) та ін. [117].
Загальну правову основу розвитку громадянського суспільства становить Конституція України. В ній закріплено конкретні механізми громадської участі, як-от: вибори, участь у громадських організаціях і політичних партіях, робота на державній службі чи службі в органах місцевого самоврядування та референдуми. Інші форми безпосередньої демократії, про які йдеться в Основному Законі України, чітко не визначені.
Виходячи з Конституції України була проведена значна законотворча робота щодо створення правових підвалин громадянського суспільства. Верховна Рада України приймає цілу низку законів. Це Закони України «Про звернення громадян» (21.10.1996 р.), «Про місцеве самоврядування в Україні» (21.05.1997 р.), «Про благодійництво та благодійні організації» (16.09.1997 р.), «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (01.12.1998 р.), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (15.09.1999 р.), «Про творчі спілки» (02.03.2000 р.), «Про внесення змін до Закону України «Про об'єднання громадян»« (11.07.2001 р.), «Про органи самоорганізації населення» (11.07.2001 р.), «Про політичні партії в Україні» (05.04.2001 р.), «Про вибори народних депутатів України» (18.10.2001 р.) [117].
Ці закони регулюють проблеми практичної реалізації прав громадян України. Вони стосуються питань внесення в органи державної влади пропозицій щодо поліпшення їхньої діяльності, оскарження дій посадових осіб, державних і громадських органів, забезпечення можливості участі громадян в управлінні державними і громадськими справами. Значна кількість статей стосується відстоювання прав і законних інтересів громадян, визначає систему та гарантії місцевого самоврядування. Конкретизуються окремі форми участі громадян у діяльності місцевого самоврядування та особливості їх застосування через місцеві референдуми, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання, органи самоорганізації населення. Окрім безпосередніх форм, громадяни можуть брати участь у місцевому самоврядуванні через обраних ними депутатів. Але в умовах пропорційної виборчої системи депутати місцевих рад, які обрані за партійними списками, нового механізму взаємодії з виборцями не отримали.
Інститути громадянського суспільства сміливіше починають заявляти про себе, становляться активними учасниками політичного процесу.
Якщо в 1996 році кількість легалізованих Міністерством юстиції України об'єднань громадян складала 1047 (з них - 41 політична партія), то у 2003 році їхня кількість зросла до 1978 (з них - 96 політичних партій) [78, с. 7].
Прийняття Закону України «Про основи національної безпеки України» (19.06.2003 р.) стало значною подією у створенні сприятливих умов для існування інститутів громадянського суспільства. В цьому документі визначається, що пріоритетним завданням суспільно-політичного розвитку стає формування громадянського суспільства, його демократичних інститутів, заохочення громадської активності, створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення. В цьому законі вперше громадянське суспільство визначається як інститут, а стратегічним пріоритетом державної політики вважається його розвиток.
Політико-правове забезпечення діяльності громадянського суспільства та його інститутів поступово спрямовується на інверсію функцій держави і громадянського суспільства. Це стосується, перш за все, реформування соціальної сфери, що підкріплюється рядом нормативних документів -- внесенням змін до Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» (25.07.2003 р.), прийняттям Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (9.08.2003 р.), внесенням змін до статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (13.08.2003 р.), а також Указами Президента України «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» (31.07.2004 р.) та Постановами Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» тощо [117].
У цей період, за даними Фонду «Демократичні ініціативи», 95% загальної кількості недержавних організацій беруть участь у соціальних подіях або конкретних програмах. Основними видами їхньої діяльності в цій сфері є відстоювання інтересів певних соціальних груп у державних органах, надання гуманітарної та соціальної допомоги, участь у соціальному протесті. Слід зазначити, що кількість заходів була майже однакова на обласному та всеукраїнському рівнях. Цей факт є свідченням формування національного соціального простору для спільної діяльності недержавних організацій [213].
У цей період активно залучаються кошти грантових програм міжнародних організацій до підтримки розвитку громадянського суспільства, що сприяє налагодженню партнерських зв'язків із неурядовими організаціями та розповсюдженню інформації про проблеми розвитку. На цей час в Україні ще немає законодавчо визначеного поняття гранту, хоча практика їхнього одержання вже стала достатньо розповсюдженою. За ознаками грантом є «…особливий вид добровільного пожертвування, що може надаватися за договором між фізичною та юридичною особою і неприбутковою організацією за умови виконання останньою певних робіт, надання послуг чи виробництва товарів в рамках її статутної діяльності» [378, с. 117]. Поки що механізми застосування грантів є мало зрозумілими та носять непрозорий характер, отже свою головну роль у підтримці чи сприянні неурядовим організаціям з боку місцевих органів влади вони практично не виконують.
Нагальними вимогами того часу є здійснення політичної та економічної реформ, які були задекларовані державою. Політичною подією, що демонструвала співпрацю державної влади та громадськості, стало обговорення питання політичної реформи в Україні. З липня 2003 року тривали парламентські слухання щодо законопроекту «Про внесення змін до Конституції України». Характер їх перебігу, як і подальшого загальнонародного обговорення потреби проведення конституційної реформи та формування парламентсько-президентської республіки, «…набув вигляду фарсу та продемонстрував відстороненість влади від громадян, маніпулювання поняттями та цінностями демократії» [161, с. 10].
Уперше в Україні було запропоновано проведення Громадянського форуму, що є однією з форм залучення громадськості до прийняття державних рішень. Але опитування громадської думки, проведене Фондом «Демократичні ініціативи», засвідчило, що 35,8% респондентів вважають Громадянський форум кроком до створення «штучного» громадянського суспільства; 30,8% вважали, що рішення Форуму не матиме ніяких наслідків, а також 28,3% зазначили, що влада «свідомо маніпулює громадськістю» [204, с. 11].