Таким чином, маючи триступеневу структуру рад, людина буде мати змогу скрізь - у населеному пункті, регіоні проживання, на державному рівні - задовольнити свої інтереси, реалізувати свої права.
Верховна Рада України прагне до того, щоб зробити ради справжніми господарями на своїй території.
Здійснюється розподіл влад між законодавчими, виконавчими і судовими органами. Сутність цього процесу не всі політичні інститути розуміють однаково. Але ще Арістотель вважав, що держава - це баланс трьох влад. Тому головне не розподіл влади, а консолідація. Нині слід зосередити зусилля на чіткому законодавчому закріпленні і розмежуванні не самої влади, а функцій щодо її здійснення між законодавчими, виконавчими, президентськими, судовими і прокурорськими органами. Кожен із них має право працювати на незалежну Україну, на свій народ, але притаманними саме йому методами.
Виходячи з цього політичні інститути виробляють у своїй діяльності нові підходи, форми і методи збереження громадянського миру, спокою і злагоди. Вони намагаються знайти динамічні механізми розвитку суспільства. Тому політичне життя є насиченим як ніколи. Поступово політична думка проходить шлях від жорсткого протистояння до багатоваріантності. Відбувається пошук оптимального шляху розвитку держави. Усе це вже зафіксовано у політичній свідомості громадян і знаходить поступове відображення в політичній культурі. Але чинне конституційне законодавство все більше відстає від розвитку суспільства. Потребує реформування Конституція, перехід від концепції держава - патрон суспільства, держава - опікун суспільства до держави - слуги. Йдеться про нові конституційні умови дотримання динамічної рівноваги між особистим інтересом і суспільною необхідністю, де остання є похідною від першого.
Своїми діями держава має довести, що головне для неї - налагодити відносини між громадянином, суспільством і нею. Через всю її діяльність повинна проходити ідея про те, що людина - мірило всіх соціальних цінностей, їй мають бути забезпечені економічні та політичні свободи, мир і безпека, гідне існування, реальна можливість участі у вирішенні справ суспільства і держави, доступ до багатств національної та світової культури.
Отже, конкретними засобами реалізації державної політики щодо розвитку інститутів громадянського суспільства в Україні має стати державна підтримка залучення представників громадських організацій до співпраці з державними органами. Потрібно активно задіяти механізм громадських слухань з питань контролю за діяльністю державних інститутів, утворити при центральних та місцевих органах виконавчої влади реально діючі громадські ради з дорадчими функціями. До їхнього складу мають увійти громадяни - авторитетні представники громадської думки, науковці, визнані експерти, представники засобів масової інформації та органів виконавчої влади.
На сьогодні сформована мережа інститутів громадянського суспільства на всій території України. Станом на 1 січня 2007 року зареєстровано понад 130000 недержавних об'єднань. З них громадських організацій -- 50706, благодійних організацій -- 10319, релігійних організацій -- 19706. Інші -- це кредитні та споживчі спілки, політичні партії, об'єднання співвласників багатоквартирних будинків тощо. Окрім того, до недержавного сектора можна віднести 4510 підприємств [101]. За даними Державного комітету статистики, станом на 1 липня 2009 р. в Україні зареєстровано: громадських організацій та їхніх осередків - 61610 (у 2008 р. - 59321); профспілок та їхніх місцевих об'єднань - 23564 (2008 р. - 22678); благодійних організацій - 11972 (у 2008 р. - 9590) [101]. Загалом 2009 рік показав значні темпи приросту громадських організацій в Україні. Можна стверджувати, що в Україні громадянське суспільство інституціонально оформлене. І на сьогодні найважливішим завданням є залучення громадськості до діяльності в його інститутах.
Громадська активність зараз є вкрай низькою, громадяни в цілому залишаються пасивними. Згідно з даними моніторингу, переважна більшість населення України (понад 80%) не належить до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів. Серед організацій, в яких беруть участь громадяни за своїми цілями, завданнями й напрямами діяльності, переважають об'єднання професійного (346), фізкультурно-спортивного (270), науково-технічного (144), освітнього, культурно-виховного (151) спрямування. Значну кількість серед зареєстрованих структур становлять організації національних та дружніх зв'язків (125), молодіжні (124), жіночі (44) організації, об'єднання ветеранів та інвалідів (63), охорони природи (52) та інші [367, с. 589].
Щодо регіональної активності населення, то в більшості областей України, за офіційними даними, нараховується кілька сотень організацій громадянського суспільства -- переважна кількість організацій коливається від 200 до 500. Найбільша їхня чисельність діє у Львівській області та у місті Києві. Ці два регіони лідирують за кількістю зареєстрованих громадських організацій (понад 4000) і вирізняються бурхливим суспільно-політичним життям, до якого залучені численні місцеві організації. Значна увага розвитку організацій громадянського суспільства приділяється також у Запорізькій (майже 1500 організацій), Дніпропетровській (майже 1000 організацій), Одеській (майже 1000) і Луганській (більше 750) областях/ Найменша кількість зареєстрованих організацій -- у Харківській і Закарпатській областях (відповідно 112 і 70). Оцінюючи їхню реальну присутність, регіональні експерти відзначають лише 20-30% працюючих зареєстрованих організацій.
Основні висновки щодо регіональних відмінностей були зроблені дослідниками проекту CIVICUS Index on Civil Society (СІВІКУС (Інститут Відкритого Суспільства) Індекс розвитку громадянського суспільства) після тісного спілкування із представниками громадських організацій. Так, представники із західної України вбачають у зростанні громадських організацій реальність політичних змін і розширення можливостей для людей. Члени організацій громадського сектору зі столиці, особливо бізнесові асоціації, які мають досвід лобіювання на національному рівні, вірять, що громадянське суспільство має відіграти роль у зміні стратегій та залученні людей до захисту й просування їх власних інтересів. Учасники із центральної України визначають головною соціальну роль організацій громадського сектору як гарантів добробуту. Гетерогенна південна частина України опікується питаннями дієвості та цілеспрямованості громадських організацій. Учасники з екс-індустріальної східної України підійшли до ідеї громадянського суспільства як до філософської концепції, що базується, в основному, на цінностях та сприйнятті [361].
Останнім часом у взаємодії між державою та інститутами громадянського суспільства позначилася певна тенденція до визнання та зацікавленості з боку держави діяльності громадських структур. Збільшилася не тільки кількість інститутів громадянського суспільства, але й їхня нормативно-творча активність. Це одне з найбільш цінних явищ демократії, оскільки воно відображає процес самоорганізації різних соціальних груп із їхніми специфічними інтересами. Як зазначає доктор політичних наук О. Бабкіна, «Україна завершує початковий етап становлення демократичної соціально-правової держави й переходить до втілення принципів і норм Конституції в реальне життя суспільства, держави, кожної людини. Але ж, це бажання не завжди збігається з реальністю» [373, с. 26]. Однією з причин такого стану є нездатність більшості структур громадянського суспільства ефективно впливати на формування та реалізацію державної політики, хоча їхня просвітницька роль позначається на державотворенні.
Становлення, оптимізація й розвиток інститутів громадянського суспільства потребує стійкої взаємодії з державою, яка зберігає та зміцнює власний правовий демократичний характер. Неодмінною умовою підвищення рівня взаємодії інститутів є реалізація потенціалу громадських організацій щодо посилення ефективності влади у сфері демократизації та соціалізації через незалежну експертизу державних рішень, участь у законотворчості, моніторинг виконання державних рішень та дотримання міжнародних угод. Виникає потреба впроваджувати в громадську думку прагматичне розуміння характеру та функцій громадянського суспільства, як із огляду врахування потреб певних верств населення, так і національних інтересів України [361, с. 278-279].
Фундаментом системи взаємодії влади й громадянського суспільства на всіх рівнях є реальна постійно діюча ефективна система взаємодії організованих посередників, насамперед, мережі громадських рад та засобів масової інформації [373, с. 12]. Без опори на них не можна усвідомити інтереси, цінності та пріоритети, які існують у суспільстві на даному етапі. Засоби масової інформації мають ідеологічно сприяти розвитку морального і політичного плюралізму, інституціоналізації громадських ідеалів і символів. До того ж це один із інститутів громадянського суспільства, який зараз має високу довіру у громадян. За даними Українського інституту соціальних досліджень імені О. Яременка, на питання: «Якою мірою Ви довіряєте засобам масової інформації?», бачимо зростання рівня довіри до них за останні роки. Якщо в червні 2006 року їм довіряло 46 %, то в червні -- липні 2007 року вже 49,5 %, у вересні 2008 року -- 54 %, а у жовтні 2009 року - 60% респондентів. Цікавим є той факт, що найбільший рівень довіри, порівняно з іншими (за виключенням центрального регіону) висловили респонденти у західних областях [90].
Одним з факторів ефективності політичної модернізації є створення багаторівневої системи відносин між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства. Однак перешкодами на цьому шляху виступає нерозробленість механізмів взаємодії і співробітництва. Відсутня нормативно-правова база, яка б регламентувала в повному обсязі діяльність інститутів громадянського суспільства, концептуально не визначена роль держави як посередника в розв'язанні конфліктних ситуацій у громадянському суспільстві. На цьому фоні залишається низьким рівень довіри з боку громадян до діяльності інститутів громадянського суспільства; слабка взаємодія з представниками місцевої влади, відносно невисокий рівень конкурентності та чіткий розподіл сфер впливу. За даними соціологічних досліджень, які були проведені Інститутом соціології НАН України, близько 30% респондентів вважають державне керівництво єдино ефективним способом їхнього розвитку [48, с. 41] навіть для таких суто духовних інституцій громадянського суспільства, як церква, творчі спілки, організації за інтересами тощо.
Аналіз сучасних досліджень у вітчизняній політичній науці щодо проблематики розвитку громадянського суспільства свідчить про пошуки моделей його подальшого ефективного функціонування. Залучення справжнього, дієвого потенціалу інститутів громадянського суспільства важливе для ефективного функціонування політичних інститутів, а отже й для реальної відповідальної державної політики. Одночасно з потребою в розвитку демократичної, соціальної, правової держави перед суспільством стоїть завдання вироблення пріоритетів розвитку громадянського суспільства, необхідності визначення першочергових заходів із боку держави щодо створення сприятливих умов для збільшення ваги громадянськості, участі пересічних громадян в ініціюванні та здійсненні сталої політики.
Більшість концепцій демократії базуються на принципі «уряду із народу». Це означає, що громадяни беруть участь у прийнятті важливих рішень, які впливають на суспільно-політичне життя. Основою демократії є поєднання прямих та опосередкованих форм народного представництва. Пряму демократію чинна Конституція України в розділі ІІІ «Вибори. Референдум» [159, с. 27--28] закріплює і регламентує у таких фундаментальних формах, як вибори і референдум, які використовується для вирішення надзвичайно важливих, стратегічних питань суспільно-політичного розвитку. Основою ж повсякденного державного управління виступає представницька демократія, тобто участь народу у здійсненні влади через обраних представників. Врахування переваг і недоліків безпосередньої та представницької демократії приводить до висновку, що їхнє збалансоване функціонування є дуже важливим. У випадку домінування прямої демократії виникає загроза дестабілізації суспільно-політичної системи, якщо ж переважає представницька -- формується відчуження влади та ігнорування інтересів громадян.
У сучасній Україні склалася своєрідна криза представницької демократії, яка виявляється в зниженні легітимності влади, невизначеності владних повноважень, неконструктивності роботи парламенту. Представницькі органи влади здебільшого відстоюють особисті, корпоративні чи партійні інтереси, а не інтереси тих структур суспільства, які вони нібито представляють, і, відповідно, не можуть досягти компромісів.
За даними провідних соціологічних служб населення України вкрай негативно оцінює ефективність діяльності представницьких інститутів, що підтверджує низький рівень громадянської довіри до них. За результатами опитування, проведеного у грудні 2007 року Центром «Соціальний моніторинг», лідерами громадянської недовіри є політичні партії -- їм повністю та скоріше не довіряють 75%, а повністю та скоріше довіряють лише 21% респондентів. Причиною такого високого рівня недовіри є розчарування, особливо серед тих, хто бачить вибори як механізм політичної ротації кадрів та еліт. Верховній Раді України повністю та скоріше довіряють лише 23%, не довіряє більше половини населення України, а саме 57%. Серед місцевих представницьких органів найбільше довіряють міським (сільським, селищним) радам, вони єдині мають позитивний баланс довіри-недовіри, зокрема 48% громадян їм довіряють, а 44% - не довіряють. Меншою довірою користуються районні ради -- 37%, рівень недовіри становить 51%. Обласним радам, серед місцевих представницьких органів населення, довіряють 32% опитаних, не довіряють -- 56% [282].