Громадянське суспільство заявило про себе й під час президентських виборів у листопаді 2004 року, коли широкі верстви зажадали змін у державі. Події «помаранчевої революції» стали каталізатором розвитку громадянського суспільства, засвідчили, що частина громадськості прагне стати безпосередніми учасниками процесу формування та реалізації державної політики й покладає велику надію на новий уряд щодо інституціоналізації процедур впливу громадянського суспільства на державну політику. Тоді лише 12,86% представників громадських організацій були задоволені рівнем співпраці громадського сектору з органами виконавчої влади (за даними експертного дослідження у березні 2004 року), тоді як 38,9% громадян вбачали потребу в розробці додаткових механізмів проведення органами виконавчої влади консультацій з громадськістю (за даними опитування Інституту соціальної та політичної психології АПН України у листопаді 2004 р.) [144, с. 16]. Сьогодні цей рівень довіри знизився до 11,78% [90].
Соціологи констатують, що українці не довіряють своїй владі і рівень довіри падає. Цікаво, що обласні органи влади мають більший рівень підтримки населення, ніж Президент і Кабінет Міністрів, а також судова система в країні. Про це свідчать дані порівняльного аналізу загальнонаціональних досліджень за період 2007-2009 років про стан корупції в Україні, підготовленого спільно «Менеджмент систем інтернешнл» та Київським міжнародним інститутом соціології. «У період 2007-2008 рр. не відбувалося жодних істотних змін у питанні довіри населення до влади. Разом із тим, уже в 2009 році ми можемо відзначити значне падіння рівня довіри до органів влади всіх рівнів», - заявив Юхані Гросман, директор проекту «Гідна Україна», який підготувало Агентство США з міжнародного розвитку. Відповідно до досліджень, найбільше падіння довіри населення було відзначене до Секретаріату Президента і Президента Віктора Ющенка. Так, якщо у 2007 р. цьому органу влади довіряли 15,3% мешканців країни, 2008 р. - 14,6%, то вже у 2009 р. - 4,7%. Також суттєво скоротився рівень довіри українців до чинного уряду. У 2007 р. довіра населення до нього перебувала на рівні 16,4%, у 2008 р. цей показник збільшився до 18,1%, а у 2009 р. знизився до 6,7%.
Окрім того, майже вдвічі зменшилася кількість людей, які зберегли довіру до Верховної Ради. У 2007 р. Верховній Раді довіряли 10,8% громадян України, у 2008 р. - 9%, а в 2009 р. - лише 4,2% громадян [126].
Характеризуючи стан розвитку громадянського суспільства в цей період, слід відзначити значний його прогрес щодо свободи слова та гласності. Процес становлення інститутів громадянського суспільства в цій царині розпочався й триває в усіх його сегментах. У кожній області та в центрі створені десятки незалежних засобів масової інформації, теле-, радіоканалів та мережа в Internet, які сприяють формуванню таких важливих цінностей демократії як вільне висловлювання, формування громадської думки. Вони вже стали важливим інструментом вимірювання громадських і політичних уподобань, довіри до політичних інститутів, громадянського суспільства та способом впливу на політичну психологію громадян. Активізується діяльність аналітичних центрів, виникає впевненість у реальному впливі громадських організацій і окремих громадян на політичний процес. Саме на цей час приходиться найбільша активність громадян, що підтверджується даними соціологічних досліджень [90; 366].
Інститути громадянського суспільства активно залучилися до процесів пошуку та розроблення стратегії свого подальшого розвитку. Учасники ініціативного консорціуму громадського проекту «Україна -- це ми», головною метою якого є сприяння саморозвитку громадянського суспільства, підготували документ «Дороговкази становлення українського громадянського суспільства». Він покликаний сприяти саморозвитку українського громадянського суспільства шляхом визначення завдань та цілей сучасного етапу його становлення, а також механізмів їх реалізації. Документ є результатом громадської апробації та опрацювання створеної у 2003 році «Національної концепції розвитку громадянського суспільства в Україні» та увібрав у себе всебічний аналіз його стану з використанням методики стратегічного планування.
Серед найбільш вагомих програм також слід відзначити Національну концепцію розвитку громадянського суспільства в Україні, яка була розроблена Інститутом місцевої демократії у 2004-2005 роках. У 2005 році Центр політико-правових реформ розробив Концепцію взаємодії держави та громадянського суспільства. Протягом 2005 та 2006 років Український незалежний Центр політичних досліджень, Мережа громадських організацій ОПОРА, Центр політико-правових реформ, Інститут громадянського суспільства, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Інститут успішних громад, Міжнародний центр перспективних досліджень розробили «Доктрину громадянського суспільства» [187, с. 15].
Експерти цих громадських організацій представили в доктрині своє бачення подальшої співпраці і розвитку інститутів громадянського суспільства. Її положення пройшли широкі громадські обговорення у кожному обласному центрі та були затверджені Всеукраїнським форумом організацій громадянського суспільства в жовтні 2006 року.
«Доктрина громадянського суспільства» є стратегічним документом дій його організацій щодо покращення державного регулювання «третього сектору». Метою цієї діяльності є «…запровадження нової державної політики щодо розвитку громадянського суспільства, спрощення адміністративного регулювання їхньої діяльності та сприяння зародженню нових суспільно значущих громадських ініціатив» [213]. Запровадження вимог «Доктрини громадянського суспільства» сприяє об'єднанню громадських організацій, благодійних фондів та органів самоорганізації населення. Це якісно новий крок інституціоналізації громадянського суспільства.
Наступним етапом активізації діяльності представників громадських організацій стало відкрите засідання секції громадянського суспільства з питань становлення громадянського суспільства в Україні і в світі за темою: «Українське та світове громадянське суспільство: роль та завдання в їх становленні для світового українства» в рамках IV Всесвітнього форуму українців, який відбувся у серпні 2006 року. Основним завданням секції громадянського суспільства було налагодження зв'язків між представниками українських громад та організацій з метою подальшої співпраці на основі спільних інтересів та координації зусиль і ресурсів; формулювання спільних цінностей і завдань, визначення стратегії співробітництва. Висновки та документи Форуму покладено в основу Національної програми «Світове українство» й Плану дій світового українства на період до 2010 року, до яких входять «Дороговкази становлення українського громадянського суспільства» та «План саморозвитку українського громадянського суспільства» [294, с. 111Ї154].
У листопаді 2007 року учасники Всеукраїнської конференції «Державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства: Нові пріоритети» виробили Резолюцію, в якій сформулювали головні вимоги до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та органів місцевого самоврядування щодо першочергових кроків у створенні сприятливого середовища діяльності організацій громадянського суспільства.
Уперше, враховуючи пропозиції представників громадськості, Кабінет Міністрів України визначив декілька напрямів, які є першочерговими щодо сприяння розвитку громадянського суспільства. Насамперед, ця робота, пов'язана з удосконаленням нормативно-правової бази, розробленням та впровадженням ефективного механізму налагодження комунікацій між органами виконавчої влади та інститутами громадянського суспільства, створенням умов для їх розвитку, формуванням громадянської культури суспільства, розвитком волонтерського руху, благодійництва і меценатства. Цей План став першим кроком не тільки в розумінні, але й у виробленні спільного консолідованого бачення пріоритетів розвитку громадянського суспільства і визначення першочергових заходів з боку держави зі створення сприятливих умов для діяльності його інститутів.
Поступово змінюється політика державних інститутів щодо сприяння розвитку громадянського суспільства. Так, у 2007 році, за даними Українського незалежного центру політичних досліджень, на 14% зросла кількість нормативно-правових актів, що сприяють діяльності інститутів громадянського суспільства. Вийшли в світ Укази Президента України про Національну комісію зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Національну конституційну раду, Постанова Кабінету Міністрів України про створення міжвідомчої ради з питань поліпшення житлових умов громадян, накази Міністерства юстиції про Координаційну раду молодих юристів тощо [186, с. 9].
Але законотворча діяльність не завжди має завершений цикл. Так, у 2007 році було прийнято лише два акти, які безпосередньо стосуються інститутів громадянського суспільства, що становить менше 2% доробку народних депутатів [186, с. 9]. У Верховній Раді України було зареєстровано 11 проектів законів щодо інститутів громадянського суспільства, але жоден із них не був прийнятий за основу. Така ж тенденція спостерігається і далі.
Найактивнішим щодо врегулювання діяльності інститутів громадянського суспільства у другому півріччі 2007 року був уряд. 41% загальної кількості ухвалених органами державної влади актів, що впливають на функціонування інститутів громадянського суспільства, були прийняті Кабінетом Міністрів України [185, с. 10]. За перше півріччя 2008 року Кабінет Міністрів України ухвалив 38 актів (2,6%), які сприяють діяльності інститутів громадянського суспільства, а 14 (0,9%) є спеціальними щодо них. Найважливішим із цих актів є План заходів щодо реалізації у 2008 році Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства [186, с. 6].
Президент України видав 15 Указів (19% загальної кількості актів), що сприяють діяльності інститутів громадянського суспільства [186, с. 10]. А за перше півріччя 2008 року Президент України подав п'ять законопроектів порівняно з двома за весь 2007 рік. Проте, один із них він відкликав, а два проекти були відхилені Верховною Радою, що свідчить загалом про низьку ефективність законодавчих ініціатив, невідповідний рівень взаємодії. Втім, оцінка впливу переважної більшості актів Президента України у сфері громадянського суспільства залишається невизначеною, як і в 2007 році, і залежить скоріше від подальших дій органів виконавчої влади щодо виконання цих Указів.
Щодо сфер урегулювання, то найчастіше органи державної влади ухвалювали акти щодо взаємодії інститутів громадянського суспільства і органів влади -- 16 актів (21% загальної кількості актів), державної політики сприяння розвитку інститутів громадянського суспільства та доступу до інформації -- по 15 актів (20%). Крім того, щодо фінансування інститутів громадянського суспільства було ухвалено 13 актів (17%), соціальних послуг -- 9 актів (11%), а оподаткування інститутів громадянського суспільства -- 8 актів, що становить 10% від загальної кількості прийнятих документів [186, с. 10].
Але деякі нормативно-правові акти не сприяли ефективній діяльності інститутів громадянського суспільства. Вони стосувалися процедури реєстрації виборців, проектів технічної допомоги й надання пільг громадським організаціям інвалідів та їх підприємствам [186, с. 9]. Така тенденція простежується і в діяльності Конституційного Суду України, Вищого господарського суду України, Міністерства фінансів України, Державної митної служби України, Фонду державного майна України, Державного агентства земельних ресурсів України, акти яких негативно позначилися на діяльності інститутів громадянського суспільства [186, с. 6]. Динаміка пропозицій від суб'єктів законодавчої ініціативи стосовно інститутів громадянського суспільства значно поліпшилася в першому півріччі 2008 року у зв'язку з відновленням відносно систематичної роботи Верховної Ради України. Найбільш активними в законотворчій діяльності були народні депутати України, які подали 55 законопроектів [186, с. 9].
Однак при всій позитивній динаміці росту кількості актів державної підтримки розвитку громадянського суспільства, серед ухвалених немає таких, які б суттєво покращили умови діяльності інститутів громадянського суспільства, розширили уявлення про взаємодію, механізми співпраці. Органи влади не беруть активної участі в реалізації комплексу конституційних прав та свобод, дотримання гарантій участі громадян у громадській діяльності в усіх сферах суспільного життя, що не сприяє функціональній дієздатності інститутів громадянського суспільства.
Закони в парламенті народжуються нелегко. На кожен з них суспільство покладає великі надії. Але воно розуміє, що прийнятий закон - це ще не зроблена справа. Потрібні механізми щодо їх упровадження.
Зокрема, великі суперечки точаться навколо проблеми місцевих рад. Практики, політологи, парламентарі схиляються до виділення трьох рівнів рад:
· ради населених пунктів;
· ради відповідних регіонів;
· Верховна Рада України.
Відповідно до такого поділу визначається статус, встановлюються функції рад кожного рівня.
Рада населеного пункту повинна забезпечити життя людей, тобто постійно розв'язувати проблеми торгівлі і громадського харчування, комунального і побутового обслуговування тощо. З точки зору економіки рада на цьому рівні виступає як величезне підприємство, що забезпечує життєдіяльність усіх складових частин населеного пункту. Водночас вона сприяє розвиткові соціально-культурної сфери, створює належні умови для духовного життя. Ці сфери тісно переплетені, пов'язані з повсякденним життям людей. А вони сьогодні, у період кризових явищ в економіці, починають більше спілкуватися один з одним, прагнуть розібратися у процесах, вплинути на їхній хід. Тобто люди починають користуватися своїм правом на самоврядування, правом самим вирішувати свою долю. Політична свідомість багатьох людей починає прокидатися, вони усвідомлюють свої права та обов'язки.
Право на самоврядування на території проживання - це природне право кожної людини, таке саме, як право на свободу, працю, одержання інформації тощо. Скористатися ним людина може безпосередньо - беручи участь у сходах і зборах громадян, у місцевих референдумах або ж шляхом обрання депутата і передачі йому частки своїх прав.
Отже, має існувати, розвиватися, набувати нових рис і повноважень місцеве самоврядування - діяльність рад на рівні населених пунктів.
Другий рівень діяльності рад - регіональний. Ставлення до нього остаточно ще не визначилося. Розглядається адміністративно-територіальний поділ України і природно-історичний поділ на землі. Інший підхід враховує менталітет народу. Сформулювати завдання регіональних рад поки що складно, але зрозуміло головне: вони мають виявляти і задовольняти потреби людей.
Третій рівень рад представлений парламентом України - єдиним законодавчим органом держави. Створення та його діяльність є проявом прав людини мати свою державу, яка б захищала її інтереси. Сьогодні це право реалізоване тільки політично.