Членам територіальної громади надається право впливати на роботу місцевих рад, ініціюючи розгляд будь-якого питання, віднесеного до ведення місцевого самоврядування. Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради, підлягає обов'язковому розгляду останнього на відкритому засіданні за участю ініціативної групи з питань місцевої ініціативи. Під час громадських слухань члени територіальних громад можуть порушувати перед депутатами, посадовими особами місцевого самоврядування будь-які питання місцевого значення, формулювати щодо них свої пропозиції, які підлягають обов'язковому розгляду самоврядними органами.
Останнім часом більшою активністю та організованістю відзначається процес створення громад. Так, наприклад, у Дніпропетровській області підписаний меморандум щодо готовності до співробітництва та розвитку територіальних громад між представниками громадських організацій, обласною радою, обласною державною адміністрацією, міськими головами, представниками бізнес-асоціацій. Цей документ включає 10 зобов'язань учасників меморандуму для забезпечення співробітництва та розвитку територіальних громад.
Однак, як свідчить практика, територіальні громади сіл, селищ та міст України ще не набули достатнього досвіду створення органів самоорганізації населення, проведення місцевих референдумів, організації громадських слухань тощо. Не сформовано в більшості громад правову базу, необхідну для ефективного використання форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, не розроблено програми розвитку місцевої демократії. Тільки 11% територіальних громад в Україні мають затверджені статути, де врегульовані такі форми взаємодії з громадянським суспільством, як проведення громадських слухань, загальних зборів громадян і процедури висування місцевих ініціатив [279, с. 110].
Підвищення ефективності механізму взаємодії інститутів громадянського суспільства із органами державної влади вимагає більш активного залучення громадськості у роботі дорадчих структур -- громадських рад і колегій при органах влади.
Активізації процесу створення та діяльності громадських рад сприяла постанова Кабінету Міністрів України від 14 жовтня 2004 року, згідно якої громадські ради отримали статус консультативно-дорадчого органу при центральному органі влади і створюються з метою здійснення координації заходів, пов'язаних із забезпеченням проведення консультацій із громадськістю з питань формування та реалізації державної політики [361, с. 120].
За даними Кабінету Міністрів України громадські ради створені при 72 органах виконавчої влади. До їхнього складу входить близько двох тисяч осіб, з яких більше однієї тисячі є представниками від громадських організацій, а до 200 -- представники професійних спілок. З 2008 року на рівні уряду почала відновлюватися Рада підприємців, що стало результатом вимог, висловлених на бізнес-форумі в січні цього ж року. Водночас, за оцінками експертів, на початку 2008 року в діяльності органів виконавчої влади спостерігається низька активність у формуванні дорадчих структур [361]. До сьогодні не створена Громадська Рада при Кабінеті Міністрів України, яка мала б виконувати координуючу функцію в системі дорадчих органів.
Виходячи з мети утворення та специфіки діяльності, громадські ради можуть функціонувати як представництво громадськості, або як консультаційно-експертний орган 286, с. 43. Не дивлячись на всі ці наробки, на практиці громадські ради часто виявляються неефективними. Серед основних причин можна визначити декілька, а саме -- невідповідність функцій та способу формування і професійного складу громадської ради; їхню політичну заангажованість; ігнорування владою рішень громадської ради; низький рівень організаційного забезпечення її діяльності.
РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ПОШУКУ РІВНОПРАВНОГО ПАРТНЕРСТВА
Громадянському суспільству в сучасній Україні має відповідати правова держава. В багатьох аспектах процеси формування громадянського суспільства і національно держави співпали, взаємно стимулюють одне одного. Відбувається процес ствердження громадянського статусу всіх членів суспільства, рівних перед законами держави. Держава, в свою чергу, зміряє поведінку всіх своїх громадян загальною міркою, незалежно від їхньої соціальної, релігійної, професійної або іншої ознаки.
Правовою державою є такий тип держави, де на основі демократії функціонує режим конституційного правління, існує розвинена і несуперечлива правова система і ефективна судова влада, разом із реальним розподілом функцій влади з її ефективною взаємодією і взаємоконтролем, із розвиненим соціальним контролем структур влади. На основі реалізації високих принципів права в ній відбувається реальна єдність людини і держави, правове самообмеження держави, що знаходить своє найповніше виявлення в послідовному проведенні принципу взаємної відповідальності держави і особистості.
Загальне демократичне впорядкування системи влади і політики правової держави органічно пов`язане з його правовими настановами. Але такою держава не становиться сама по собі. Історичний досвід свідчить, що практична реалізація вищезазначених принципів правової держави, в якій основними соціальними цінностями виступає людина, демократія, гуманізм, вимагає напруження всіх суспільних зусиль, рішучих заходів щодо невідступності від цих провідних орієнтирів і цінностей.
Правова держава є продуктом, соціальним результатом цілеспрямованого впровадження в реальне життя зазначених ідей. Тому автор вважає за необхідне з`ясувати теоретичний і практичний аспекти реалізації ідеї правової держави в конкретних її інститутах, формах, методах діяльності, відносинах.
Відомо, що термін «правова держава» вперше був запропонований видатним німецьким вченим-філософом І. Кантом, а потім вживався в німецькій юридичній літературі, зокрема, в працях К. Т. Велькера, Р. фон Моля та ін. Але окремі ідеї, в яких відбивалась сутність правової держави, виникли задовго до цього. Вони містяться в працях давніх мислителів: Платона («Держава», «Політика»), Арістотеля («Політика», «Етика»), Ціцерона («Діалоги»). Далі концепція правової держави у вигляді системи знань набула розвитку в працях Дж. Локка, Монтеск`є, І. Канта, Г. Гегеля.
Найголовнішим етапом стала розробка конституційних документів і боротьба за введення конституційного правління. Ця важлива робота тривала протягом майже трьох століть, коли були видані не лише перші праці політичних філософів Дж. Локка, В. Гумбольдта, перші конституційні документи в Європі й Америці (кінець XYIII ст.), а також і перша конституція в Росії (ХХ ст.) та сучасні конституційні тексти у країнах демократичного спрямування.
Але все це не означає, що в історії політико-правових відносин раніше не модифікувалося право та не було встановлено високого статусу введення законів. Історія знає такі приклади. Так, в деяких мусульманських країнах закони записувалися у релігійні тексти і їх свято виконували та й виконують тепер. Завжди був високий статус права, що встановлювалося завдяки традиції, звичаям країни.
Вирішальним кроком в історії перетворення політико-правових відносин стала концепція правової держави Дж. Локка та сформульована ним антиабсолютистська концепція правової держави. Йому ж належить спроба реалізації проекту правової держави в Конституції англійської колонії Кароліна в Америці (1669 р.). Значним внеском у процес конституційного творення стали Конституція Французької буржуазної революції, що не була реалізована на практиці, та Конституція США, що стала однією із ранніх і найстабільніших. У XIX-XX ст. конституційна проблема стає найважливішим предметом політичних і юридичних досліджень таких видатних вчених як Г. Еллінек, К. Шмітт та ін. Але вирішальними факторами створення правової держави або просування по шляху до неї стали перші значні успіхи у створенні громадянського суспільства, поза яким неможлива правова держава і загальний соціальний, економічний, культурний розвиток суспільства, його нових цивілізаційних, технічних і наукових основ.
Власне, такий перелік факторів, що дозволяють побудувати правову державу, пояснюється декількома причинами. Якщо право не легітимізоване суспільством, то ні влада, ні саме право невзмозі бути реальними гарантами виконання закону. Лише легітимність, визнання суспільством, а значить, і обов`язковість забезпечують дійсне виконання законів суспільством і державою. Але суспільство може досягти цього на найвищому рівні громадянського, а значить, і культурного, цивілізованого, матеріального й інтелектуального розвитку. Його громадяни вже не будуть скуті дисципліною страху і панування. Вони є власниками, вільні і мають відповідні права. Усе це підвищує їхню відповідальність по відношенню до своєї особистої безпеки, спокою держави і суспільства. Таким чином, правова держава і громадянське суспільство формуються спільно і даний політичний процес триває певний історичний час, який вимагає цілеспрямованих зусиль, великої політичної волі.
Усе цивілізоване людство живе в правових державах. Це поки найвища з державних форм, що існує реально. В правовій державі намагаються знайти найкращу форму майбутнього суспільного ладу, тобто такого, який можна назвати демократичною державою.
Деякі юристи вважали неможливим правове обмеження верховної державної влади. Так, Б. Чичерін був тієї думки, що державна влада як влада верховна, як джерело будь-якого позитивного закону, свою межу може знаходити тільки у власній моральній свідомості і в сумлінні громадян. Б. Кістяківський наголошував, що «... основна ознака правової держави полягає в тому, що саме в ньому влада має відомі межі, що вона обмежена і підзаконна». А в сучасній правовій державі «панують не особи, а загальні правила гри або правові норми. Особи, які мають владу, підкоряються цим нормам...».
Існує також тлумачення держави як виключно або переважно юридичного явища. У вченні про юридичну природу держави існує три головні напрямки. По-перше, держава визначається як об`єкт права, по-друге, як особливі правовідносини, по-третє, як суб`єкт права.
Із вищенаведеного видно, що в поглядах юристів стосовно правової зв`язаності державної влади не було єдності. Відмінність підходів зумовлювалась, насамперед, відмінністю методологічних прийомів у поясненні сутності держави і права, в результаті чого розроблялися відносно різні варіанти концепції правової держави. Очевидно, що повне здійснення всіх ідеалів правової держави неможливе. Держава в дійсності не може повністю відповідати формам, які виражені законами. Самозбереження і розвиток держави не можуть бути забезпечені, якщо її діяльність обмежити функцією захисту права. Між державою і правом існує неминучий і постійний конфлікт. Співвідношення соціальних сил не може завжди триматися на одному рівні. Нестабільність у суспільстві зумовлює зміну співвідношення між владою держави і владою права в той чи іншій бік. На наш погляд, критерій для віднесення певної держави до держав правових один: стабільність суспільства, оперативність державного врядування, відносна задоволеність громадян діяльністю держави. Досягнення цього стану залежить як від правової культури населення, так і від здатності представників влади втримати рівновагу сил у суспільстві і виправдати, таким чином, своє призначення.
Важливим елементом правової держави є принцип верховенства закону. Характеризуючи і вивчаючи цей принцип, дореволюційні вчені розвивали думки, головним чином, німецьких юристів, які стояли біля витоків доктрини правової держави, переробляли їх відповідно до своєрідних умов своєї держави.
Так, російський вчений О. Алексеєв вважає, що сучасна йому правова держава характеризується тим, що вона не знає суверенної влади, зосередженої в одній особі або в одній групі осіб, хоча б ця особа і мала титул монарха і хоча б ця група осіб і називалася парламентом або установчими зборами. В правовій державі не існує ні суверенної влади, ні суверенного органу, а існує лише суверенний закон, що народжується в результаті складного політико-правового процесу, в якому беруть участь декілька органів, причому в ступені і формах, що встановлені конституцією. Постанова жодного з цих органів сама собою не створює обов`язкові правові норми, а породжує юридичний ефект лише за умови її узгодженості з постановами інших органів. Жоден з цих органів у процесі правотворчості не займає переважного перед іншими положення; всі вони між собою зкоординовані таким чином, що участь кожного з них однаково необхідна для того, щоб закон одержав юридичну силу.
Звідси випливає, що республіки і монархії становлять різновиди одного типу - правової держави. В такій державі вищий авторитет не може виходити з будь-чиєї волі: ні з волі тієї чи іншої особи, ні з волі групи осіб, а повинен належати закону, тобто загальним правилам, які втілюють у собі правосвідомість народу.
Правова держава характеризується тим, що в ній панує закон не тільки в значенні загальних правил, які через цю свою спільність мають у собі гарантії сталості та рівності, а тому й справедливого і безстороннього до всіх ставлення, а і в значенні норм, які відображають правові уявлення народу і відповідають суспільним інтересам і потребам країни. Для того, щоб закони відповідали цим вимогам, вони не можуть бути результатом правової діяльності установ, які своєю організацією пристосовані до того, щоб відображати інтереси і потреби народу.
Виходячи з того, що втілення в життя принципу верховенства закону перебуває в нерозривному зв`язку з політичною і правовою свідомістю громадян, як підвладних, так і тих, хто володарює, видаються необхідними, але недостатніми такі гарантії верховенства закону, як міністерська відповідальність і судовий контроль. Якраз підвищення правової і політичної культури і є тим шляхом, що дає можливість уникнути порушення діючих законів і прийняття законодавчих актів, які порушують принципи природного права.