Демократія - це устрій, який якнайкраще відповідає природі людини. Вона самостійно регулюється, до того ж, демократична держава завжди надійно контролюється суспільством. Як зазначили Девід Бітем і Кевін Бойл, «демократія вимагає дотримування двох принципів: громадського контролю над колективними рішеннями та рівності прав при здійсненні такого контролю. Відповідно до ступеня дотримання цих принципів щодо прийняття рішень, те чи інше співтовариство може називатися демократичним».
У такій державі суспільство звільняється з-під її опіки та диктату. Тобто людина живе не заради держави, а вона існує заради людей. Закон гарантує усім соціальним верствам населення право і фактичну можливість висловлювати і реалізовувати свої інтереси.
У політичній сфері демократія постає саморегулюючою системою. Ефективність демократичного процесу обумовлена тим, що він дає змогу найповніше виявити існуючі в суспільстві зворотні зв`язки і, таким чином, впливати на прийняття політичних рішень. Але демократія не може бути досконалим механізмом. Вона ефективна лише у відомих межах і дедалі пасує перед глобальними проблемами.
Багатовіковий досвід засвідчує, що становлення демократії - це складний процес, який пов`язаний не лише з політичними перетвореннями. Він зачіпає як всіх індивідів політичного середовища, так і можливі соціальні взаємовідносини, що відбуваються між ними. Збудувати демократичне громадянське суспільство можливо лише за умов, коли найширші верстви населення сприймуть ідеї демократії, візьмуть активну участь в демократичних перетвореннях, створять демократичні інститути і будуть сприяти їхньому подальшому формуванню, залучаючи до їх керівництва підготовлених політичних діячів. Сподіватися ж на швидке демократичне зростання держави, зокрема, в умовах сучасної України, неможливо, бо переорієнтація політичних інститутів і структур відбувається швидше, ніж зміна в свідомості та культурі людей.
Тому в багатьох випадках суспільство, громадяни стикаються з такими недоліками, які здавна властиві демократичним процедурам. Демократично прийняті рішення не завжди видаються кращими, вони можуть і не відповідати вірно зрозумілим загальним інтересам. Іноді саме суспільство, уособлюючи в собі більшість електорату, виявляється непідготовленим до того, щоб схвалити необхідні та назрілі, але «непопулярні» рішення. Крім того, більшість політиків керуються меркантильними інтересами, проявляють короткозорість, ігнорують або відволікають довгострокові цілі. До того ж, складна технічна природа багатьох сучасних проблем не завжди дозволяє політикам приймати компетентні рішення саме тоді, коли це потрібно. А зачасту вони погано знають і усвідомлюють сутність цих проблем і взаємозв'язок між ними. Навіть найбільш розвинені форми сучасної парламентської демократії виявляють свою обмеженість і безсилість перед сучасними життєвими проблемами.
Розчарування й сумніви щодо майбутнього демократії досить поширені. Коли дії владних структур призводять до погіршення економічного, соціального стану суспільства, це звичайно вважають неминучим наслідком демократії. Але такі результати небажані для будь-якої групи населення. Інакше кажучи, виявилося, що процедура, обрана для проведення в життя волі народу, нездатна задовольнити потреби навіть і значної частини громадян. Ми звикли вважати за взірцеву, єдино можливу форму демократії західну систему інститутів, в якій парламент більшістю голосів приймає закони і спрямовує діяльність уряду. Саме тому не надаємо значення негативним наслідкам їхньої діяльності, які інколи трапляються навіть у тих країнах, де ця система працює добре. Негативні наслідки можуть також бути там, де намагалися експортувати демократичні інститути і традиції. Через те, що людина не підготовлена до їх роботи і впровадження, вони не спрацьовують і за це знову лають демократію. Але є всі підстави, писав Хайек, - вірити в демократію як в ідеал. Треба вважати себе зобов`язаним захищати ті інститути, в яких цей ідеал здавна втілюється для нас. Ми боїмося критикувати їх, бо вважаємо, що ця критика підірвить віру в ідеал, який ми хотіли б зберегти.
До того ж зростає впевненість, що ці негативні тенденції органічно властиві демократичним системам, а тому їх не можна усунути. Припустимо, що історичний розвиток демократії виступає як інструмент захисту особистої свободи громадян, вона дійсно виконує цю функцію, оскільки обмежує себе законом. Через деякий час вона починає претендувати на право вирішувати більшістю голосів будь-яке питання. Саме таке сталося з грецькою демократією в кінці Y століття. У наступному столітті Демосфен скаржився, що їхні закони не кращі за інші укази.
За нових часів дещо подібне сталося в британському парламенті в 1766 р., коли він зажадав необмеженої влади, відкрито відкинув думку про те, що в своїх рішеннях має додержуватись зовнішніх чинників, окрім виданих ним законів. Але протягом деякого часу сильна традиція поваги до закону зберігала парламент від зловживань владою, хоча надалі це мало руйнівні наслідки. Усі обмеження верховної влади введені в процесі створення конституційної монархії, були відкинуті виборним урядом. Фактично це означало відхід від класичного конституціоналізму, який припускає обмеження будь-якої влади певними принципами. Так розумів конституціоналізм уже Арістотель, який писав: «Де немає суверенного закону... де суверенна людина, нехай не індивідуально, а колективно... там демократія більш не конституційна».
Необмежена влада супроводжує більшість сучасних демократій. Тож поряд із визначними інститутами представницького правління, Великобританія подарувала світу й згубний принцип парламентського суверенітету, згідно з яким представницькі збори - не лише вища, а й обмежена всенародним погодженням, на якому буде базуватися вся повнота влади, а також взаємодія частин державного механізму.
Поняття демократії спіткала така ж доля, як і інших понять, що виражають політичні ідеали. Ним позначають багато речей, до яких первісний його зміст майже не має ніякого відношення. Тепер воно все частіше замінює в політичній мові поняття рівності. По суті, поняття демократії визначає особливу процедуру прийняття урядових рішень безвідносно до будь-якого фундаментального блага або мети правління.
Демократія - певний захист від тиранії. Один із механізмів такого захисту запропоновано Жаном Бешлером, професором Сорбенни, яскравим представником класичної політичної філософії, чиї праці мають послугувати процесові демократичного відродження і становлення громадянського суспільства в різних країнах. Він наголошує, що «розподіл функцій» (або трьох влад) є «елементарною осторогою» проти можливої тиранії. «Насправді, серйозною загрозою є лише придушення законодавчої і судової функцій з боку виконавчої. Демократія починає вмирати відтоді, як керівництво отримує можливість безконтрольно видавати закони та нав`язувати свою волю суддям». Бешлер зазначає, що історія не знає такого прикладу, коли б законодавча функція придушувала виконавчу; вона лише здатна їй заважати прийняттям невдалих законів. Що ж до практичної діяльності, то тут інтереси законодавчої і виконавчої функцій збігаються. Виконавча «команда» потребує законодавства, що діє в її напрямку, а законодавча функція працює, враховуючи програму виконавчої влади. Судова функція завжди відчуває надмірне поширення двох інших, тому потрібно вести пошук спеціальних рішень, аби захистити її незалежність.
У сучасній політології поняття «демократія» використовується для позначення трьох основних якостей: народовладдя, верховенства народу як джерела влади; рівноправності як характеристики ступеня прав і свобод громадян; свободи особистості.
Демократія виступає як спосіб і умова діалогу, прилюдного і мирного обговорення проблем, взаємного врахування супротивних інтересів, уподобань і переконань різних суб`єктів соціального процесу. Демократія забезпечує певні цивілізовані способи досягнення компромісів або послаблення їхньої гостроти.
До найпростіших демократичних інститутів можна віднести такі форми безпосереднього волевиявлення народу, як опитування, можливість і право вимагати звіти від виконавчої влади, відкрите обговорення її діяльності в засобах масової інформації, референдуми, звернення до суду з метою сперечатися про незаконні дії посадових осіб тощо. Головна умова демократії-конституційне оформлення державного ладу для подолання режиму владного свавілля і беззаконня.
Необхідними атрибутами демократії також є правовий статус особистості, комплекс її прав і свобод, рівне право всіх членів суспільства на участь в управлінні державними і громадськими справами, в створенні й обговоренні законів. Великого значення набувають гарантії здійснення політичних свобод, об`єднання в громадсько-політичні організації, інформації, гласності. Демократія передбачає повагу і гарантованість прав і інтересів меншості, яка також поважає загальноприйняті рішення. Але виконуючи їх, меншість зберігає за собою право відстоювати свої позиції.
Народ, надаючи владу своїм представникам, покладає на себе відповідальність поважати і підтримувати владу, виконувати її рішення. Водночас, влада відповідає перед народом і контролюється ним. Таким чином, демократія - це певний політичний порядок, система взаємних політичних обов`язків влади і народу. Вона потребує громадянське суспільство, яке було б «досить сильним, аби чинити опір утручанню держави, і достатньо активним, аби самому вирішувати свої проблеми щодо примирення різних інтересів».
І все ж існують побоювання відносно майбутнього демократії. Стрижневе для кінця ХХ століття поняття приймається деякими колами нашого суспільства автоматично, без серйозного аналізу його сутності. Це, звичайно, заважає здійсненню реальних політичних процесів. Тож треба зазначити, що зміст цього поняття протягом певного часу зазнав істотних змін в акцентах. Колишнє його застосування (в політичній філософії давніх Афін) навіть етимологічно відображало ідею повновладдя народу. Але вже афінські філософи знали, що пряме народовладдя здійснюється протягом короткого часу і є нестійким: влада більшості легко перероджується на владу угруповань - в охлократію, у надрах якої за певних умов утверджується тиранія.
І хоча Платоно-Арістотелеве вчення щодо круговороту політичних форм застаріле і пов`язане своїм походженням із соціокультурною природою малого античного полісу, евристична його цінність залишається. Дійсно, народ не може владарювати сам по собі. «Пряме» волевиявлення мас не здатне делегувати свою ініціативу системі раціональної і правоупорядкованої державності, ризикує стати джерелом суспільного хаосу і наступної за ним диктатури.
Демократія як повсякденне явище може бути, перш за все, опосередкованим процесом: народ як джерело влади делегує технічні процедури її здійснення тій машині, яка поєднує в собі інституційні, що обираються і призначаються. Народ, в ідеалі, має контролювати ці інституції. Але сам народ - це не проста сукупність індивідів, а жива і складна взаємодія, спільність різноманітних соціокультурних груп, а також спільність людських особистостей із своїми думками, мріями, стражданнями. Сенс демократії зводиться не до того, щоб будь-хто керував державою, а до того, щоб кожен, хто повинен це робити, володів знаннями, виявляв компетентність, непідкупність перед спокусами влади. Але цього недостатньо. Суспільство і держава мають захистити кожну людину щодо її прав і гідності, а також почути її щодо повсякденних проблем. Це дається важко, бо вимагає від суспільства і держави високих культурних стандартів, раціональних нормативних принципів і конкретних дійових механізмів і структур. Інституціонально-державний аспект демократичного процесу полягає в дотриманні прав і захисті людської гідності за умов важких обставин соціальності й історії.
Подальші розробки щодо демократії мають бути пов`язані з визначенням її місця і ролі в посттоталітарному суспільстві, перспектив в конкретній країні.
Майже ні в кого в сучасній Україні не викликає сумніву перевага демократичної форми правління перед усіма іншими. «Звичайно, - зазначають сучасні англійські вчені, - демократичними називають ті держави, в яких уряд підзвітний народу завдяки альтернативним виборам на державні посади, в яких усе доросле населення користується рівними правами під час голосування, а також рівними правами щодо обрання і в яких законом гарантовано громадянські та політичні права». Однак жодна держава повністю не дотримується на практиці додержання принципів громадського контролю і політичної рівності. В цьому розумінні неможливо подолати до кінця шлях демократизації, треба лише наполегливо укріплювати й поширювати демократичні принципи. Актуальним залишається питання про демократичність політики, що проводиться владою. Важко сформувати демократичну владу в країні, люди якої ніколи не жили при демократії. Цього може не статися навіть при формальній наявності в політичній системі всіх органів й інститутів демократичної влади, бо відсутні традиції та звички мислити й діяти відповідно до демократичних норм та принципів. Але попри всі складнощі, демократію необхідно впроваджувати, бо як застерігав А. Токвіль «... якщо ми не зможемо поступово ввести та закріпити демократичні інститути і якщо ми відмовимося від думки щодо необхідності прищепити всім громадянам ідеї і почуття, що спочатку підготують їх до свободи, а потім дозволяють нею користуватися, то ніхто не буде вільним...».