Правопорядок і авторитет не можна також поставити в залежність від панування і зміни у керма тих чи інших партій. «Право, за самою своєю суттю, стоїть над партіями».
Політична практика не раз засвідчувала, що державна влада у процесі свого історичного розвитку прагне до безмежного розширення. З поняттям держави часто пов`язується уявлення про необмежену могутність, про волю, що все долає, стоїть над кожним індивідом і не допускає з його боку ніякого опору. Через це державна влада може бути стримана або обмежена тільки такою самою державною владою. Звідси і проблема не тільки розподілу влади, але й розділення, розподілу державної влади взагалі як між громадянами, так і окремими суспільними об`єднаннями.
Державна влада взагалі, а значить, і суверенна державна влада, не є механічним агрегатом певних повноважень у територіальних межах держави, а органічною єдністю всіх правомочностей єдиної волі державної особи, яка володарює в межах всієї території держави. Єдина особа держави та її єдина володарююча воля не можуть бути подільні. Таким чином, подолати перешкоду, пов`язану з уявленням про неподільність суверенітету як влади, можна за умови, якщо розглядати розділення влади як розділення функцій між різними самостійними органами в Україні. Це є найбільш дійовою гарантією політико-правового обмеження верховної влади.
Правова держава характеризується тим, що розподіляє основні функції державної влади між кількома органами, з яких жоден не має через це необмеженої влади і кожен знаходить свою межу в компетенції інших органів. Основні функції розподіляються по цілях, які здійснює держава, і по формах, в яких діють її органи, тобто в моральному і формальному значеннях, що не збігаються між собою. Ця розбіжність виявляється, насамперед, у тому, що управління - ширше поняття, ніж виконання.
Ефективність розділення функцій влади як засобу організації державної влади в достатній мірі доведена історично і логічно. Очевидно, це необхідний компонент соціальної системи, заснований на автономії особи, свободі її самодіяльності в економіці і політиці. Конструювання системи зрівноваження функцій влади - технологічна необхідність такої соціальної системи.
У правовій державі має послідовно здійснюватися принцип правового захисту особи, який набуває великого соціального і політичного звучання. Свобода людської діяльності, самовираження особи, волі, взаємовідносини свободи волі і права - це центральні пункти всієї історії людства. Принцип вільного розвитку особи, її захищеності державою покладено в основу концепції правової держави в сучасній Україні.
У правовій державі державна індивідуальність не пригнічує індивідуальності окремої людини: суверенітет громадянина і суверенітет держави немов зрівноважуються. Визнання за кожним його людської гідності передбачає існування законів, які гарантують індивідуальну свободу кожному і, звідси, рівність всіх у цьому відношенні перед законом. Людина вільна в тому значенні, що ця свобода визнається і охороняється законами, які для всіх рівні і однаково застосовуються до кожного, незалежно від соціального й економічного становища.
Однак слід зауважити, що хоча існування таких законів необхідне, сам факт їхньої наявності свідчить про те, що цінність особи людини усвідомили не всі. Важливо також зрозуміти, що людина - не тільки фізична, а й інтелектуальна істота. Вона має право не тільки на матеріальне існування, але й на буття як істота мисляча, яка свідомо ставиться до людей і до оточуючого світу. Держава повинна охороняти вільне виявлення і розвиток духовних сил людини і ставити під свій захист її думки та вірування. Свобода думки і вірувань повинна охоронятися державою нарівні з безпекою життя і недоторканістю майна людини.
У правовій державі демократичного спрямування набувають важливого значення політичні права людини, а саме її право на здійснення державної влади, на участь у формуванні державної волі. Найбільш важливим політичним правом є виборче право, тобто право обирати членів і бути обраним членом представницьких зібрань.
Отже, в правовій державі створюються умови для суспільної та індивідуальної самодіяльності на основі закріплених в законі свобод особи (свободи совісті, слова, інакомислення, зборів, спілок тощо), а також її недоторканості, включаючи презумпцію невинності. Найважливішим правом, яке забезпечує суверенітет особи, є право власності.
Невідчужувані права людини, які випливають із абсолютного значення особи, повинні бути забезпечені за будь-яких форм державного устрою. Право на гідне людське існування має бути гарантоване кожному.
В основі доктрини правової держави лежить принцип свободи вибору народом свого соціального і політичного ладу. Розвиток сучасного українського суспільства також важко уявити без широко розвиненої громадянської ініціативи. Незаконне обмеження свободи особи, жорстка регламентація її свідомості та поведінки, зведення людини до ролі знаряддя в руках можновладців завдають шкоди як особі, так і суспільству.
Життя доводить, що питання про гарантування державою прав особи треба вирішувати з урахуванням загального блага і доцільності, але способи досягнення загального блага не повинні служити придушенню особи. Розвиток громадянського суспільства має бути не метою, а засобом для розвитку особи.
Отже, будуючи сьогодні правову, демократичну державу, громадянам недостатньо мати права. Необхідно навчитися ними користуватися. Ідея правової держави може утвердитися тільки тоді, коли у держави буде рівноправний партнер - громадянське суспільство. Побудову правової держави визначено як одну із основних стратегічних цілей у платформах і програмах переважної більшості політичних течій і партій в Україні. Однак абстрактно сформульована мета обов`язково передбачає вироблення практичних заходів для її досягнення, розробку програми предметних дій, яка розрахована в часі й орієнтована на конкретні соціальні обставини.
А вони сьогодні складаються таким чином, що крім побудови правової держави, в сучасній Україні треба будувати державу соціальної орієнтації. «Соціальна держава» означає розширення обов`язків держави від забезпечення внутрішнього порядку і зовнішньої безпеки до відповідальності за добробут громадян. «Така держава передбачає наявність певного комплексу соціальних прав громадян і певний рівень соціальної захищеності, соціальної справедливості». За це виступають громадяни, політичні сили, профспілки.
Визначаючи правові контури соціальної політики в Україні, слід брати за основу Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенцію про права дитини, Європейську соціальну Хартію, Конвенції Міжнародної організації праці стосовно соціальної політики.
Головними принципами, які випливають з названих правових актів, повинні стати:
· гарантованість державою доступу кожного громадянина до системи соціального забезпечення та соціальних послуг на підставі реальних потреб;
· визнання соціальної потреби особи як основної підстави для обов'язкової допомоги з боку держави;
· державна гарантія прожиткового мінімуму, необхідного для задоволення основних потреб сім'ї;
· дотримання «соціального консенсусу» під час встановлення соціальних гарантій та реформування соціальних систем;
· довгостроковість і послідовність державного соціального планування.
Саме завдяки індивідуалістичній концепції держави маємо розуміння, що держава існує для людини, а не навпаки. Людина має бути шанованою не тільки як громадянин (виходячи з її політичних прав, політичного статусу), а й як особа, завдяки своїй індивідуальності, властивим тільки їй одній рисам. Звідси невід`ємні права громадян: свобода, обмежена лише законами, в створенні яких брав участь громадянин; юридична рівність і громадянська самостійність, яка полягає в тому, що своїм існуванням і самозбереженням громадянин зобов`язаний лише своїм власним силам.
Але свобода особи традиційно придушувалася внутрішнім адміністративно-бюрократичним управлінням держави. В правовій державі внутрішнє управління характеризується залученням до виконання його завдань самого суспільства, наданням широкого простору для особистої самодіяльності громадян, посиленням опікунської діяльності держави замість примусової. Дотримання прав особи забезпечується балансом сил у державі, відносною рівновагою володарюючих і підвладних. Відносна рівновага зумовлює потребу у солідарності. Держава змушена дотримуватись прав особи в інтересах своєї ж безпеки. Особа виконує обов`язки, оскільки вона зацікавлена в існуванні держави, яка захищає її сферу індивідуальної свободи від втручання як органів держави, так й інших осіб.
Процес створення правової держави завжди буде породжувати нові суперечності. Але наша держава повинна нейтралізувати їх в суспільстві, знайти правові і політичні способи утвердження автономії й абсолютної цінності особистості.
Таким чином, підвалинами правової держави в сучасній Україні є рівність влади, громадянина, суспільства і права, а також їхня правова рівність перед законом. Історично процес утворення правової держави становив і становить розповсюдження принципу суверенності на право. Проходив він поетапно. По-перше, на ранній стадії, відбувалося визнання суверенітету влади. Суверенітет як верховенство, що незалежне від будь-яких сил, обставин, осіб тощо. По-друге, шляхом тривалої боротьби за права народу, повстань, переворотів, соціальних революцій було здобуто безпосередньо суверенітет народу. По-третє, точилася боротьба і за суверенітет права, тобто пріоритет права перед владою, волею громадянина, суспільства чи якої-небудь його частини, більшості чи меншості. Паритет та пріоритет означають встановлення зафіксованих законом відносин між усіма їх співучасниками, поміж яких особливо складними є відносини між правом і владою. Таке становище стало можливим завдяки тому, що саме праве утворюється законодавчою владою. Таким чином, виникає ситуація, коли влада має обмежувати власні права і свободи своїми ж законами. Таке самообмеження вважалося і зараз вважається неприродним, що й знайшло відображення у традиціях, позначених поняттями «всевладдя», «свавілля», «самоуправство», «беззаконня» тощо. Негативне відношення влади до права, її претензії на привілеї, намагання стати понад законом призвели до того, що протиправна практика влади стала більш непереможною, аніж практика громадян, які діють поза законом. Щоб відповідним чином змінити таке відношення до права у державі, слід здійснити докорінні зміни суспільства і його правосвідомості, його політичної системи в політико-правовому відношенні.
Той факт, що ми звертаємося знов до цієї ідеї, свідчить про перебудову нашого суспільного життя, відмову від існуючих стереотипів мислення. Але подолати їх не просто, потрібні великі зусилля думки і практичної роботи, діяльності всіх складових суспільства. Тому саме практична реалізація даного питання виявилася складною справою як для політиків, так і теоретиків. Причин цього багато. Найважливіша, на наш погляд, полягає у відсутності детально розробленої і достатньою мірою обґрунтованої теоретичної концепції демократичної, правової держави, шляхів і засобів її формування. Їхньою розробкою сьогодні займаються вчені-фахівці в галузях держави і права, політології, філософії, соціології, а також політики-практики. Без розуміння необхідності взаємодії в цьому напрямку трьох ланцюгів: теорії, практики і емпірії, зрушення можна очікувати не скоро.
Розробка теорії правової держави також неможлива без визначення її основних рис. Формування правової держави вимагає послідовного впровадження в життя ряду принципів, а саме: верховенство закону в усіх сферах життєдіяльності, зв`язаність законом самої держави і її органів; непорушність свободи особистості, її прав і інтересів, честі й гідності, їх охорони і гарантованості; взаємна відповідальність держави і особистості; наявність ефективних форм контролю і над зору за здійсненням закону; розгортання правової освіти всього населення.
Основними рисами також мають стати: наявність в країні ефективного конституційного нагляду, високий рівень професіоналізму і світоглядних настанов у працівників правоохоронних органів, високий рівень правосуддя і слідства, забезпечених дійовими демократичними гарантіями, соціальна захищеність працівників правоохоронних органів, незалежність судів тощо.
В умовах правової держави все правове регулювання повинне мати чітку демократичну спрямованість. Ще наприкінці XYIII ст. Бенджамін Франклін назвав демократію «Сонцем на сході», але й сьогодні його слова не втрачають сенсу.
Під демократичною правовою державою розуміємо державу, в якій народовладдя є реальною формою державного устрою, народ виступає джерелом влади, у державі здійснюється верховенство закону, неухильно охороняються права і свободи громадян, реалізуються принципи соціальної справедливості. Верховенством закону визначається стан, коли всі громадяни виконують чинні закони, а при їх порушенні всі, незважаючи на посадове положення тощо, несуть законне покарання.