Щоб бути солідарними, різні соціальні верстви мають виробити для певного прогресу правила спілкування. Їхня єдність сприяє вдосконаленню політики і громадянського суспільства і реалізації суспільного блага. Саме ж суспільство існує однозначно для своїх членів. Значним досягненням європейських громадянських суспільств стало те, що держава існує для людей, а не навпаки. Аналогічну конституційну норму маємо вже і в Україні, хоча її практична реалізація є проблематичною найближчим часом і громадянське суспільство має значно зміцнитися, аби вимагати від держави виконання її функцій у такому сенсі.
З цією метою громадянське суспільство має перебрати на себе функції, які невластиві державі як політичному інституту. А оскільки воно представляє різнопланові спільноти, то правління в них повинне здійснюватися збірним способом, який розпочинається з первинної групи або сім'ї, стосується їхнього спільного добра і прямує до ширших проблем чи цілей більших груп, які розглядають як кількісно (район, місто, нація тощо), так і якісно (освіта, здоров'я, релігія), відповідно до ієрархії цінностей, які їх стосуються [196, с. 13]. Така доповнюваність суспільства сприятиме зміцненню держави.
Подальшого прогресу в дослідженні громадянського суспільства досягли Андраш Арато і Джин Коен. У спільній праці «Громадянське суспільство і політична теорія» (1992 р.) вони визнали, що громадянське суспільство як ключове поняття виникло усередині авторитарних систем, коли демократичні сили намагалися зрозуміти самих себе. «Це поняття як і колись залишається важливим гвинтиком щодо нового тлумачення проблем демократичного перехідного періоду» [73, с. 3]. Саме з перехідним періодом вчені пов'язують «відродження громадянського суспільства» і з цим важко не погодися. Відхід від авторитаризму, на їхню думку, розпочинається з «лібералізації», тобто з відновлення індивідуальних і групових прав та їх розширення. При лібералізації авторитарних держав відбувається активізація груп інтелігенції, організація середнього класу, організацій із захисту прав людини, професійних об'єднань, промислових робітників тощо. «Відроджене громадянське суспільство виявляється як «привселюдне» відкрите суспільство» [3, с. 47].
Польський політолог А. Боднар висунув гіпотезу, яка розкриває роль приватної власності у процесі становлення громадянського суспільства в країнах Східної Європи. Він звернув увагу на домінуючу роль групової приватної власності у громадському житті Заходу і констатував, що деетатизація суспільної власності при соціалізмі тощо буде сприяти розв'язанню багатьох проблем, обумовлювати суб'єктивність громадянського суспільства, його необхідну активність і достатній рівень інноваційності. Формуючи громадянське суспільство, розумно спиратися на традиції народу, які мають глибоке історичне коріння [33, с. 59-61]. Саме про це йдеться і в багатьох дослідженнях сучасних учених і політиків.
На формуванні нових та підвищенні активності вже існуючих інститутів громадянського суспільства, визначенні його сутності в умовах сучасної України певним чином позначився процес розробки і прийняття нової конституції. Так, В. Селіванов зазначає, що «Громадянське суспільство не є простим додатком економічної або політичної систем, зокрема, держави, а виступає ареною діяльності різноманітних соціальних структур, кожна з яких намагається захищати загальні, корінні інтереси певного соціального угрупування» [318, с. 18]. В. Геєць вказує, що громадянське суспільство «являє собою гармонізований устрій існування людини та держави» [59, с. 4]. Але фундаментальні розробки щодо функціонування та тенденцій розвитку громадянського суспільства у вітчизняній політичній науці тільки-но розпочинаються. З цього приводу сучасний угорський вчений К. Кумар висловив слушне зауваження, що «Західні вчені, мабуть, більше надихаються ренесансом цього поняття, аніж їхні східноєвропейські колеги», хоча, продовжує вчений: «…для Східної Європи ідея громадянського суспільства може стати антитезою, альтернативою партійній держави» [181, с. 17].
Ми ж вважаємо, що громадянське суспільство в сучасній Україні стало природною потребою громадськості щодо суттєвих змін у відносинах між особою, суспільством і державою. Отже, дві реальності - створення незалежної держави і формування громадянського суспільства, які ставлять собі за мету побудову соціальної, демократичної, правової держави є певною закономірністю політичного процесу в сучасній Україні. Свого часу С. Франк зафіксував подібні закономірності в дослідженні сучасних йому суспільства і держави. Він писав: «З одного боку, суспільство створюється навмисно-планомірно, а, з іншого боку, формується й виростає саме по собі. Воно, з одного боку, є примусовою організацією, а з іншого, стихійною, мимовільною взаємодією окремих індивідів і частин суспільства. Ці дві основи - планомірність і спонтанність знаходять своє відображення у двох формах суспільного життя: в державі і в громадянському суспільстві» [380, с. 291-292].
Яким же є громадянське суспільство сьогодні? Його розвиненість визначається насамперед здатністю до самоорганізації. Остання виявляється конкретними ознаками в економічній, соціальній та духовній сферах, які спричиняють відповідні зміни в політичному середовищі, задовольняють геополітичні інтереси країни. Зокрема, в економічній сфері такими є приватні та орендні колективи, підприємства, кооперативи, різні асоціації, корпорації. У соціальній - сім'я, громадські організації, органи самоврядування, громадська думка, практика розв'язання соціальних конфліктів цивілізованим шляхом. У духовній - вільне висловлення думок, самостійність творчих та наукових об'єднань тощо.
Сьогодні формування інститутів громадянського суспільства в Україні - державах Центральної та Східної Європи має чітко визначений геополітичний аспект. Саме він надає можливість неполітичній сфері різних країн, пов'язаних і географічно, і політично, зрозуміти та усвідомити необхідність зміцнення заради подолання бюрократичного посилення, збереження взаємозалежного світу.
Таким чином, епоха після закінчення другої світової війни ознаменувалася стрімким розвитком громадянських суспільств у Центральній Європі, тяжінням Східної Європи сформувати відкриті суспільства з урахуванням західної моделі. При цьому найбільш вагомі результати були досягнуті перш за все в державах Центральної Європи. Такий результат є природнім, оскільки основні свободи і демократії були втілені на Заході у ХVІІ-ХІХ століттях. Громадянські суспільства стали продуктом унікального проекту поєднання індивідуалізму особистості з найрізноманітними формами солідарності та взаємодопомоги. Вони сприяли утвердженню ринкової інфраструктури та сталості демократичних інститутів, норм і принципів у своїх державах. І це, на наш погляд, є ще однією важливою тенденцією, спільною рисою громадянських суспільств.
Однак усі без перебільшення суспільства одночасно породжували своїх власних «ворогів», які в тих чи інших державах виступали в різних іпостасях. Більш концентровано цей феномен дослідив К. Поппер у роботі «Відкрите суспільство та його вороги», багато сучасних дослідників продовжують його вивчати.
В Україні виразно виявилася тенденція творити громадянське суспільство на основі врахування двох обставин: світового досвіду та власних національних традицій.
Важливо, що громадянське суспільство виступає як підсистема соціальної сфери сучасного життя, в якій не тільки наявні певні добровільні інститути, асоціації, але й домінують громадянські цінності та спілкування на засадах довіри і солідарності.
Специфіку громадянського суспільства визначає також виконання ним таких функцій:
приватно-організованого громадянського механізму для розв'язання суспільних справ;
природної противаги владним структурам, чиновникам, головного «вартового» проти можливих спроб узурпації влади;
важливого засобу соціалізації, що сприяє якнайкращому входженню індивіду в соціум, зменшує відчуженість та націлює на активне виконання суспільно корисних справ;
сприятливого суспільного середовища, в якому поширюється адекватна громадська політична культура і через неї - незворотність демократичних перетворень в державі.
Вивчення шляхів та особливостей розвитку громадянського суспільства у східноєвропейському регіоні призводить до певних висновків. Не помилимось, якщо зазначимо, що формування громадянського суспільства в країнах Центральної та Східної Європи розпочиналося зі сфери освіти і культури. Цей тип громадянського суспільства, суспільства-культури, формувався незалежно від держави.
В Україні цей період «суспільства-культури» тривав, на думку А. Колодій, протягом кількох століть - починаючи від шкіл при Ставропігійських братствах до «Громад» останньої третини ХІХ ст. і, мабуть, до Товариства Української мови ім. Шевченка, створеного у 1988 р. [151, с. 34].
На особливості цього шляху впливають, як вважають дослідники Львівської школи, два головні чинники. По-перше, специфіка виникнення інститутів громадянського суспільства в умовах навздогінної моделі розвитку, коли визначальну роль в усіх сферах суспільного прогресу відіграє духовно-інтелектуальна еліта - інтелігенція, що прагне «підтягнути» свій народ до здобутків світової цивілізації і заради цього звертається до народних коренів в аспекті мови та культури. По-друге, особливість формування внутрішніх суспільних зв'язків, «політизації» та руху до державності етнічної нації, що розвивається в умовах залежності. Цей аспект єднає Україну з державами Центральної та Східної Європи. З одного боку, громадянське суспільство і нація класичного західного зразка тут не могли сформуватися через відсталість і інакшу, ніж у Західній Європі, історичну традицію; з іншого боку, - відокремлене від держави суспільство мусило розвиватися, бо цього вимагав рівень зрілості етносу.
Швидкий крах тоталітарних режимів був зумовлений, зокрема й тим, що в більшості країн Центральної та Східної Європи збереглися залишки колишнього громадянського суспільства, високий авторитет мали творчі спілки діячів культури і науки, існувала широка мережа неформальних громадських об'єднань. Наймогутніша громадська опозиція склалася в Польщі та Угорщині. Громадяни усвідомлювали загальне відставання від країн Заходу в багатьох сферах. Їхній рух до перемін на краще в Чехословаччині, Угорщині, Польщі, Югославії, Болгарії, Румунії, Албанії та інших країнах сприяв зміні суспільного устрою.
У той же час громадянське суспільство в Угорщині, Польщі певною мірою забезпечило соціальну злагоду, «дало можливість його політичним інституціям та механізмам запобігти виникненню соціальної напруги та конструктивно розв'язати суспільно-політичні суперечності» [144, с. 16].
Із серйозними проблемами формування громадянського суспільства останнім часом зіштовхнулася Польща, яка близька нам за своїми географічними, історичними, геополітичними характеристиками. Особливості її розвитку, що є характерними для всього центральноєвропейського регіону, зумовлює той факт, що блага і досягнення сучасного цивілізованого світу пробивають собі дорогу із значним запізненням. Їхня реалізація пов'язана, як і в Україні, зі зміною ідеологічних, моральних, психологічних та політичних цінностей, а не способом зміни економічних умов, культурного рівня чи рівня цивілізованості країни.
Втрата державності Польщею наприкінці ХVІІІ ст. відсунула її від своєчасного входження в індустріальну епоху, спрямувала зусилля поляків на національно-політичні питання. Протягом декількох століть у свідомість поляків вкорінювалася віра в критичне ставлення до демократичних цінностей.
І самі поляки вважають джерелом проблем щодо формування відкритого суспільства, республіканські та демократичні традиції, що функціонують поза капіталістичними або ліберально-індивідуалістичними цінностями. Внаслідок цього поляки не навчилися вважати приватну господарську діяльність за високе покликання і поважати успіх, досягнутий у ній. Згодом ліберальний соціальний устрій був підданий різкій критиці з боку прихильників авторитарно-тоталітарного режиму. Сьогодні Польща за оцінками вчених силою лібералізму формує ідеологічні перспективи відкритого суспільства [325, с. 196]. Нове конституційне тлумачення держави полягає в тому, що «Республіка Польща є демократичною державою, що керується законом і реалізує принцип соціальної справедливості».
Чіткий поділ між сферами держави і самоврядування з пріоритетами соціального захисту населення є важливою умовою формування громадянського суспільства. Але йому належить подолати розуміння правлячої еліти, яка намагається сформувати таке суспільство на основі ліберальної демократії зверху. Інструментом бажаних змін стає державна адміністрація, яка все далі відходить від народу і набуває рис симбіозу старої номенклатури з новою елітою при старому мисленні та менталітеті.
Але в Польщі, на відміну від України, громадянське суспільство не було знищене повністю за радянських часів. Збереглося багато домінуючих докомуністичних інститутів і структур: багатопартійна системам (формально), самостійне селянство, відносно незалежні університети та активне академічне середовище. Багаточисельною була польська діаспора (близько 10 млн. чоловік), яка лобіювала інтереси Польщі в урядах США, Канади, Франції. Величезний вплив на розвиток польської держави, функціонування політичної системи справляла римо-католицька церква (90 % поляків є віруючими католиками), яка першою підтримала «Солідарність» в її прагненні політичних змін [123, с. 29].