У напрямку досягнення взаємопорозуміння та співпраці між владою та громадянами діють також суспільні приймальні «Регіону», до яких громадяни можуть звернутися зі своїми претензіями та пропозиціями. Формою суспільного контролю за місцевою владою також є органи самоорганізації населення - вуличні, домові, квартальні комітети, відродження яких ініційоване місцевими організаціями «Регіону» [192, с. 464].
Створення партнерських відносин між владою та громадськістю - складний багатоплановий процес, що включає в себе постійний моніторинг проблем, оцінку вимог носіїв провідних соціальних інтересів, розвиток взаємодії, співробітництва і взаємної відповідальності у середини самого громадянського суспільства. Здійснення такої діяльності систематично та постійно, а не циклічно у відповідності до політичних виборів, дозволить реалізувати на практиці демократичний принцип народовладдя.
Головний зміст процесу становлення громадянського суспільства у сфері духовного життя складає формування духовної культури, національних і світових культурних надбань. Особливе значення при цьому має формування культури активної політичної участі. Однак нерозвиненість політичних інститутів і неадекватність політичної культури задекларованим намірам поки що не дають громадянському суспільству можливості контролювати державу. Зміна співвідношення між нею і громадянським суспільством на користь останнього в подальшому залежатиме як від його якості, так і реальних демократичних кроків самої держави.
Реалізація прав, свобод і обов'язків людини і громадянина здійснюється у безпосередньому зв'язку з опануванням толерантністю як світського характеру, так і конфесійного. З 1995 року наша країна відзначає 16 листопада разом із світовою спільнотою Міжнародний день толерантності та впроваджує Декларацію принципів толерантності. Прищеплювання терпимості в суспільстві, запровадження не байдужої терпимості, а активістської, гуманістичної сприяє облаштуванню конфесійного життя. Толерантність сприяє поважанню, сприйняттю та розумінню значного різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють соціально-гуманітарні та правові знання, відкритість нашого суспільства, спілкування з народами інших країн, свобода думки, совісті й переконань. Ми формуємо толерантність як єдність у різноманітті. Але цей шлях не простий і тривалий. Це не тільки моральний обов'язок людей, а й політична та правова потреба. Толерантність повинні виявляти кожна людина, групи людей та держава, оскільки вона стала реальним чинником безпеки суспільства.
У відповідності зі ст. 35 Основного Закону та згаданою вище Декларацією принципів толерантності громадяни нашої держави вільно реалізують своє право та свободу світогляду й віросповідання. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом.
Характерними ознаками «релігійного ренесансу» 1990-х рр. стала поява великої кількості релігійних громад, відновлення храмів, побудова нових культових споруд, розширення можливостей для громадян здобувати духовну освіту. Якщо в середині 1980-х рр. в Україні було 5,5 тис. релігійних громад 18 різних конфесій та напрямків, а в 1995 р. - 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямків і тлумачень, у 2001 р. їх налічувалося вже понад 24 тис. релігійних об'єднань та громад понад 90 конфесій, течій і релігійних напрямків, а в 2009 р. зафіксовано 34465 громад 55 віросповідних напрямків. Найчисельнішою (11539 парафій) є Українська православна церква, мережа якої становить 67,6% православних громад країни [101].
Зусиллями всіх зацікавлених у державі, зокрема, і церкви як одного з інститутів громадянського суспільства, повинен бути створений суспільний механізм гуманістичного співіснування і розвитку.
Таким чином, формування і розвиток громадянського суспільства в Україні є не тільки декларацією, намірами, але й гострою суспільною потребою. Сьогодні слабкість інститутів громадянського суспільства виявляється як у відсутності досвіду роботи, нестабільності законодавства, так і у неналежній реальній підтримці державою. Це яскраво підтверджується ступенем довіри до них населення. Так, за даними Центра О. Разумкова станом на 1 жовтня 2009 р. профспілкам довіряє приблизно 5,1% опитаних громадян, громадським організаціям - 2,4%, політичним партіям - 1,9% громадян України, церкві - 25,1% [90].
Тож, важливо пам'ятати, що саме в рамках інститутів громадянського суспільства формується культура дії, взаємодії та консенсусу. Його не можна побудувати «згори» за бажанням, або за планом представників влади. Суспільство може дійсно стати громадянським, якщо «набуде самостійності, матиме свій власний ґрунт та буде пройняте духом свободи» [17, с. 48]. Громадянське суспільство також пом'якшує почасти жорсткі дії держави, сприяє розвитку заповзятливості громадян, природній участі в розв'язанні найнесподіваніших проблем соціально - економічного та політичного характеру. Отже, необхідно активно шукати нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства, встановлювати між ними зворотний зв'язок, розгорнути діалог влади і народу. Тоді сформується природній ґрунт для подальшої демократизації, політичного й економічного реформування. А держава «віддасть» суспільству невластиві їй функції, вивільняючи свої зусилля для більш ефективної роботи з реалізації загальнодержавних завдань, стратегічних міжнародних цілей.
Специфікою сучасного державотворення є те, що водночас відбувається два фундаментальні процеси - формування держави та розвиток громадянського суспільства. Те, що інші держави здійснювали протягом століть, випало на долю одного покоління українського суспільства. Тому не дивно, що визрівання української демократії та процес інституціоналізації громадянського суспільства відбуваються в умовах загострення політичної, економічної і соціальної ситуації, яка втілилася в новому етапі парламентської кризи і затягнулася на декілька років.
На нашу думку, основною причиною кризового стану стала зміна принципів розподілу політичної влади та дизайну базових політичних інститутів. Саме зазначені чинники переважно вплинули на зниження легітимності та ефективності державних структур. У цьому контексті, головною перешкодою необхідно вважати новий формат влади, запроваджений змінами до Конституції України від 8 грудня 2004 року.
Так, основною проблемою нинішнього конституційного дизайну є наявність низки інституціональних вад, що стосуються згаданого вище розмежування повноважень. Насамперед, це дисбаланси у правових нормах, що визначають порядок формування та припинення діяльності парламентсько-урядової коаліції, підстави припинення повноважень Кабінету Міністрів України, порядок та процедури здійснення окремих кадрових призначень тощо. Ці дефекти зумовили перевантаження Верховної Ради України владними ресурсами на тлі інституційного браку її політичної відповідальності перед суспільством. Наслідком стала дестабілізація законодавчого процесу в Україні: парламент фактично неспроможний ефективно виконувати функції єдиного органу законодавчої влади в Україні. Часті блокування сесійних засідань, бойкотування роботи парламенту в останній час стали звичним явищем. Це виявилося в зниженні рівня законотворчої діяльності, що спричинило стагнацію в більшості сфер суспільного життя.
Експерти міжнародних організацій справедливо вважають, що такі процеси вказують на неефективність і незбалансованість конструкції влади та кризовий стан українського парламентаризму.
Складність демократичного розвитку також розкривається в низькій ефективності взаємодії Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, що спостерігається протягом останніх трьох років.
Досліджуючи перебіг цього процесу, можна відзначити, що робота Верховної Ради України V-го скликання засвідчила низьку ефективність роботи парламенту в умовах нової конституційної моделі. Так, про створення коаліційної більшості у складі «Блоку Юлії Тимошенко», «Нашої України» та Соціалістичної партії України (СПУ) було проголошено лише за три місяці після виборів. Однак, унаслідок порушення СПУ своїх передвиборчих обіцянок, Коаліція демократичних сил розпалася, і уряд було сформовано аж через чотири місяці після дати виборів коаліцією іншого складу - Партії Регіонів, СПУ, Комуністичної партії України.
Утворення коаліційної більшості залишилося ключовою проблемою і для Верховної Ради України VI-го скликання. Коаліція демократичних сил була створена у грудні 2007 року в складі лише 227 народних депутатів, а Коаліція національного розвитку, стабільності та порядку, яку створили в грудні 2008 року, взагалі де-факто не має у своєму складі необхідних 226 депутатів.
Таким чином, діяльність Верховної Ради протягом трьох років із часу набуття чинності змін до Конституції засвідчила суттєві ускладнення в формуванні та функціонуванні ключового суб'єкта формування уряду - коаліції депутатських фракцій. Така ситуація ускладнює процес формування уряду, негативно впливає на його дієздатність та діяльність всієї системи державної влади.
Недосконалість внесених до Конституції змін проявилася й у низці конфліктів між Президентом України та урядами і парламентськими коаліціями за час каденції Верховної Ради України V-го та VI-го скликання. Ці конфлікти, зокрема, стосувалися порядку призначення та звільнення Верховною Радою України міністрів, призначених за конституційною квотою Президента України; процедур призначення та звільнення голів місцевих державних адміністрацій, інших кадрових призначень; порядку скріплення актів Президента підписами Прем'єр-міністра та міністрів, відповідальних за акт та його виконання; здійснення конституційної реформи (шляхи та час її проведення, суб'єкти підготовки змін до Конституції України тощо). Треба відзначити, що конфлікти між Президентом, Кабінетом Міністрів і Верховною Радою України мали місце під час функціонування кожної з трьох коаліцій, що створювалися в українському парламенті, починаючи з виборів 2006 року.
Таким чином, незалежно від складу парламентської більшості та уряду, після набуття чинності конституційних змін відносини між Президентом, урядом та парламентом характеризуються високим рівнем напруженості, гострими суперечностями з різних питань державної політики. Красномовним свідченням гостроти наявних політичних конфліктів є те, що за три роки чинності конституційних змін Президент України як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина двічі змушений був ухвалювати рішення щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради України.
Сучасну політичну ситуацію в Україні, як зазначають автори монографії «Україна в 2005-2009 роках: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку» можна вважати результатом «українського іспиту на демократію» - наслідком вирішального консенсусу еліт часів Помаранчевого Майдану [359, с. 20].
На нашу думку, такі дисфункціональні дії влади стають свідченням певних недоліків напівпрезиденціалізму, який сьогодні закладено в Основному Законі держави. Результатом недосконалого функціонального розмежування політичної влади стали наступні проблеми. По-перше, конкуренція між президентом і парламентом за вплив на політичні процеси, оскільки обидва інститути обираються всенародно і тому мають однакову легітимність (конфлікт легітимностей). По-друге, конфлікт між Президентом і урядом чи окремо прем'єр-міністром унаслідок розділеності виконавчої влади між главою держави та урядом обумовив проблему цілісного уряду і єдиного курсу в рамках виконавчої влади. По-третє, конфліктність, що має місце, створює можливість для узурпації влади Президентом чи прем'єр-міністром. Таким чином, сучасна політична ситуація не може сприяти розвитку громадянського суспільства та подальшій його інституціоналізації.
Сьогодні громадськість знаходиться у постійному очікуванні покращення політичної ситуації. Відбулося різке зниження рівня довіри громадян до влади в цілому, всіх владних інститутів та політичних лідерів [362, с. 9-10]. Більшість громадян України впевнені, що країна рухається у зворотному від демократії напрямку. Це підтверджується і соціологічними дослідженнями. За даними опитування, проведеного соціологічною службою Центру О. Разумкова 27 лютого - 5 березня 2009 року, 83,2 % ствердно відповіли на запитання «чи існує в країні політична криза?», тоді як заперечили її наявність лише 13,2 % опитаних [90]. Незадоволеність широких верств населення темпами і векторами розвитку викликана також дисбалансом у розподілі прибутків і низьким рівнем соціального захисту, рівнем безробіття тощо. Так, за даними Держкомстату в 2009 році безробітними в Україні є 570 тис. осіб економічно активного і працездатного віку, у 2008 році цей показник був меншим - 510 тис. осіб, але дуже високим серед інших демократичних країн, що розвиваються.
Сьогодні деякі політологи висловлюють думки про те, що перехідні процеси в основному завершені і сьогодення можна позначити як період відносних демократичних досягнень. Погодитися з цим повністю ми не можемо, адже більшість наукових досліджень вказують, що трансформаційні процеси можна вважати завершеними лише в разі вкорінення ефективної ринкової економіки.
Кінець другого тисячоліття став знаменним формуванням нових політичних інститутів і процесів. Суттєвим чинником їхньої трансформації виступає громадянське суспільство. В Україні, державах Центральної та Східної Європи воно ініціювало формування нового геополітичного мислення, появу геополітичних прогнозів щодо майбутнього, офіційне визнання геополітики як науки. Саме громадянському суспільству належить «стартова» роль у розвитку думки про те, що геополітика важлива не тільки для президентів, народних депутатів, але й для кожної людини як найвищої соціальної цінності. В країнах із сталими демократичними політичними режимами, в яких громадянське суспільство є фундатором назрілих змін у державному розвитку, відбувається процес формування вільних громадян із властивим їм почуттям економічної гідності, творчого впровадження новітніх технологій у духовній, соціальній та економічній сферах. Вони ж, у свою чергу, впливаючи на зміни в соціально-класовій структурі суспільства, поступово формують критерії щодо сприйняття та розвитку нових геополітичних реалій, розвитку геополітичного мислення європейців, відродженню геополітики.