Раціоналістичне трактування держави, суспільства, політики в цілому, підняло праці сучасних дослідників на новий щабель теоретичного збагачення проблеми. Стало аксіомою положення про те, що в громадянському суспільстві реалізуються особливі приватні цілі й цінності окремої особистості. Разом із цим реалізуються цілі й інтереси держави.
Звичайно, що в демократичному соціумі громадянське суспільство може існувати лише за умов наявності якнайширшої соціальної бази, підтримки всіма верствами населення. З одного боку, громадянське суспільство відіграє роль регулятора різноманітних інтересів різних соціальних груп, пом'якшує соціальну напругу та забезпечує злагоду, а з іншого - передбачає активну участь у його функціонуванні більшості громадян, виконує інтегративну функцію.
Проведені нами в період з 1993 року і до цього часу дослідження ґенези громадянського суспільства призвели до певних висновків відносно того, що саме воно є передумовою створення динамічної політичної системи, сприяє її реформуванню, демократизації її інститутів та, в цілому, політичного процесу. Тому ініціювання необхідних змін у державі, підтвердження легітимності влади - найважливіші функції сучасного громадянського суспільства. В свою чергу, політична система представляє громадянам реальну можливість сповна виявити й реалізувати свої права та політичні інтереси. А розвинене громадянське суспільство створює основу для сталих демократичних форм держави, захищає громадян і протистоїть поглинанню себе нею.
У перші роки незалежності відбувалося організаційне й інституційне оформлення громадянського суспільства. Виникли тисячі асоціацій, об'єднань, громадських організацій, нові профспілки, фонди тощо. Поступово формувалися й інші елементи громадянського суспільства, а саме: ринкова економіка, незалежні засоби масової інформації, різноманітні добровільні організації, кризові центри та ін. Стимулюючим фактором щодо їхнього формування і розвитку стала офіційна політика, яка вважає громадянське суспільство важливою метою і завданням в сучасних умовах.
Неоціненне значення для формування громадянського суспільства мають норми, виписані в ст. 15 Конституції України. Вони унікальні тим, що вперше проголосили: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». Принцип багатоманітності - новий для всіх сфер життя, його опанування громадянами й інституціями поступово відбувається і вже має певні позитивні результати. Політична багатоманітність надає реальну можливість створення та діяльності різноманітних об'єднань громадян (політичних партій, рухів, конгресів та ін.), які передбачають збагачення форм політичної участі громадян. Тепер це не лише участь у виборах різного рівня, а й формування органів місцевого самоврядування і реальне здійснення самоврядних функцій, участь у виробленні державної політики тощо.
Важливим з точки зору формування громадянського суспільства є ІІ розділ Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». А його розміщення в Основному законі після «Загальних засад» і перед розділами про ограни влади підкреслює пріоритетність людини перед державою. Комплекс закріплених у розділі прав, свобод і обов'язків становить певну систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права, які безпосередньо сприяють формуванню громадянського суспільства. Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують кожній особистості можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя, що сприяє формуванню її громадянськості.
Економічною основою становлення громадянського суспільства є формування недержавних форм власності. Даний процес відбувається декількома шляхами - роздержавленням, приватизацією, створенням нових приватних підприємств. Роздержавлення спрямоване на усунення монополії держави на власність. Приватизація характеризується найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.
Цілями роздержавлення і приватизації були визначені пошук ефективного власника і підвищення на цій основі ефективності і конкурентноздатності виробництва та послуг, становлення підприємництва. Планувалося також створити ринкову інфраструктуру, розробити та реалізувати програму оздоровлення економіки, забезпечити надійний соціальний захист населення тощо.
Сьогодні приватизація близиться до завершення, а недержавна власність у різних формах стала домінуючою.
Частка працівників, зайнятих на підприємствах з державною формою власності, скоротилася з 70,4% у 1992 році до 48,7% у 1999 році, а в колективній - відповідно зросла за цей же період із 29,55% до 50,6%. У подальші роки окреслилася тенденція до збільшення зайнятості населення в приватному секторі. Хоча питома вага його залишається ще вкрай низькою. Досить гострою і наразі є проблема безробіття. У період з 1995 р. по 2001 р. її рівень для людей працездатного віку практично подвоївся і становив 4,53%. Кількість зареєстрованих безробітних на 1 листопада 2009 р. склала 508,4 тис. осіб (1,1%), що на 4,1% більше порівняно з 2008 р. Офіційного статусу безробітних на зазначену дату набули 96,6% незайнятих громадян, із них 78,6% отримували допомогу по безробіттю. Серед безробітних кожний другий раніше займав місце робітника, майже кожний третій - посаду службовця, а кожний шостий не мав професійної підготовки [101].
Хоча за роки економічних перетворень було створено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств, їхній внесок у розвиток економіки незначний. Адже близько 90% таких підприємств займаються не виробничою, а торгівельно-посередницькою діяльністю. Для підприємців і підприємств ще не створено відповідних нормативних та інвестиційних умов, хоча заклики до державної підтримки малого і середнього бізнесу лунають весь час і є по суті безпідставними.
Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства. Сутність цих змін полягає у різкій поляризації верств населення, зростанні бідної верстви, появі незначної частини багатіїв та малій толіці «середнього класу». Його формування як одна з основних цілей соціально - економічних перетворень, ще не вдається. За рівнем доходів громадян, освіти, професіоналізму та престижності професій Україна має низькі показники. Так, за даними соціологічних досліджень Центру О. Разумкова у 2002 році порівняно з 1990 роком матеріальний стан погіршився у 68,1% українських сімей. Показники грудня 2008 р. свідчать, що таких сімей стало 77,1%. А вже в липні 2009 р. 90,5% українських родин визначають значне погіршення матеріального стану [90].
Становлення політичної сфери громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів - політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової інформації та ін. Завдяки їм здійснюється політичний процес, який дедалі стає більш активним і вимагає демократизації політичних інститутів, зокрема, і держави. Хоча діючі інститути ще не стали фундаментом назрілих змін у державі. Вони не мають достатнього досвіду демократичних процесів, а їхні учасники ще знаходяться у полоні тоталітарної свідомості та підданської культури.
Нині в Україні налічується 172 політичні партії, зареєстровані Міністерством юстиції України. За вісімнадцять років незалежності їхня кількість швидко зростала. Однак партії не стали масовими, що не сприяє формуванню реальної більшості у Верховній Раді України та не дає змоги ефективно впливати на політику уряду, брати на себе відповідальність за стан справ у державі, добробут громадян.
Важливою особливістю формування партійної системи в Україні стало те, що переважна більшість існуючих партій створювалася не як представники певних соціальних груп, а на основі загальних світоглядних концепцій чи бізнесових проектів
За таких умов політичні партії схильні до ситуативної політичної поведінки, пошуку партнерів для блокування не стільки на підставі ідеологічної близькості, скільки виходячи з рівня суб'єктивного розуміння інтересів народу та держави, кон'юнктурних міркувань тощо.
Абсолютна більшість партій не є виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з державою. Вони здебільшого обслуговують не суспільні, а вузькогрупові й персональні інтереси. Наочним підтвердженням цього є наявність багатьох партій однакової ідейно - політичної орієнтації, невідповідність між декларованою ідейною та фактичною соціально - політичною орієнтацією партій, побудова партій зверху донизу, розколи та конфлікти в керівництві. Ці недоліки властиві й парламентським партіям.
Підготовка та вибори до Верховної Ради України в 2002 році показали, що ефективне становлення демократичної політичної системи неможливе без таких політичних партій, які здатні взяти на себе відповідальність за здійснення державної влади. Результатом усвідомлення цього став процес об'єднання дрібних партій у блоки. А створення нових партій практично припинилося.
Як свідчать соціологічні дані, у 1994 р. 36% опитаних громадян України ствердно відповідали на питання про те, чи необхідна нашій політичній системі багатопартійність (вона тоді тільки окреслювалася), у 2001 р. - лише 27% [369, с. 36]. Протягом 2002-2003 рр. політичні партії втрачали свій авторитет. Про це свідчать дані не лише загальноукраїнського опитування, але й деяких регіональних. Так, за результатами опитування студентської молоді кафедрами соціології та політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля виявилося, що серед чинників впливу на формування їхніх політичних уподобань переважають: ЗМІ - 56,6%, соціально - економічні умови - 45,1%. Діяльність партій і громадських організацій як чинник формування політичних уподобань відмітили 32,2% студентів. 3,6% заявили, що є чи були членами політичних партій [232].
А згідно з даними соціологічного опитування, що проводилось Центром О. Разумкова у жовтні 2009 р., 24,1% українців вважають, що серед українських політичних сил немає таких, діяльність яких вони підтримували, хоча б якоюсь мірою [90].
Більшість партій, які змогли отримати довіру виборців, створили конкретну ідеологічну позицію, відокремили себе від усіх інших учасників виборчого процесу. Тому формування зрозумілої кожному виборцю ідеології, чітке позиціонування в політичному полі стає однією з важливих передумов успіху тієї чи іншої політичної сили в умовах подальшого становлення і структурування громадянського суспільства, раціоналізації політичної дії українського електорату.
Вибори 2002 і 2007 років показали, що громадяни України націлені на досягнення демократичної стабільності, прогресивне зростання, співробітництво, а не на деструктивну конфронтацію та революційне руйнування. Набуваючи якостей реального суб'єкта громадянського суспільства, український виборець вчиться бути послідовним та зваженим, вигравати, а не програвати, бути, зрештою, господарем власної долі.
Після виборів 2002 року періодично проводяться опитування для визначення рейтингових змін в політико-партійному житті України. Вони свідчать, що рейтинги довіри до партій та блоків залишаються не досить стабільними, але, не зважаючи на це, зауважимо, що лідирують за рівнем довіри за даними Центра О. Разумкова станом на березень 2009 р. Партія регіонів - 21,5%, БЮТ - 20%, Блок Арсенія Яценюка - 12,4%, Блок Литвина - 7,4%, КПУ - 5,7%. Усі інші партії та блоки мають підтримку менше 5% чи не підтримуються населенням України взагалі [90]. Зазначимо певну особливість, що з політичного горизонту зникли партійні угруповання, які створювались спеціально перед виборами та не довели свою життєздатність і готовність брати на себе відповідальність за прийняті рішення.
Можливість активніше діяти в межах політичної системи партіям надає прийнятий в Україні закон про впровадження пропорційної виборчої системи. Конституційні зміни повинні посилити роль політичних партій у парламенті, забезпечивши їм право формувати уряд і тим самим безпосередньо впливати на його дії. З прийняттям закону щодо проведення наступних виборів за пропорційною системою почався процес партійно-політичного будівництва в регіонах. Як переконливо засвідчили вибори до Верховної Ради 31 березня 2002 року, Україна за рівнем структурованості партійної системи й політичної культури електорату дозрівала до запровадження пропорційності.
Однак завжди насторожує той факт, що пропорційна виборча система не завжди може забезпечити стабільність роботи коаліційного уряду. І тут постає питання партійної дисципліни та усвідомлення колективної відповідальності. Опоненти запровадження пропорційної виборчої системи за партійними списками аргументували свою позицію тим, що мажоритарна система орієнтує політиків на локальні інтереси, а пропорційна сприяє відірваності депутатів від виборців. Однак є можливість усунення цього недоліку: від впровадження різних варіантів пропорційної виборчої системи (наприклад, проведення виборів в декількох округах - регіонах зі своїми власними партійними списками), до вдосконалення законодавства (посилення партійної дисципліни та зобов'язань щодо виборців).