Нормативно-регулююча функція направлена на забезпечення стабільного функціонування політичної системи. Вона впливає на поведінку людей і їхні організації, на сприйняття ними політичних подій, внутрішнього і міжнародного життя, оцінку колишніх і діючих систем, політичних діячів, посадових осіб тощо.
Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, нове покоління сприймає від старших поколінь еталони домінуючої політичної культури.
Слід зазначити, що дана класифікація є умовною, оскільки в реальному житті ці функції тісно переплітаються, а іноді навіть збігаються.
Однією з найважливіших функцій політичної культури є виховна функція, або політична соціалізація. Вона спрямована на формування і розвиток особистості як суб`єкта політичних відносин на основі цінностей і норм, що відповідають інтересам і цілям тих або інших класів і соціальних груп.
У нашому суспільстві ця функція політичної культури спрямована на формування і розвиток особистості, якій властиві гуманістичні орієнтації, творчі знання наукової теорії суспільного розвитку, політичних відносин й історичного досвіду визвольного руху народів, високі моральні властивості, громадянська відповідальність, активна політична позиція, навики суспільно-політичної діяльності.
Важливий бік виховної функції - пробудження соціальної активності особистості. Особливого значення вона (функція) набуває в переломні, перехідні періоди життя суспільства, коли руйнуються старі норми та цінності, соціальні зв`язки, а свідомість та поведінка людей не знаходять адекватного ґрунту для розуміння і пояснення того, що відбувається.
Як засіб політичної соціалізації людини, спосіб організації та розвитку політичного життя суспільства, політична культура завжди формується на певному рівні політичної ідеології та соціальної психології і вбирає в себе певні ідеї, переконання та погляди, способи діяльності, індивідуальний і суспільний досвід, традиції і звички, почуття.
Розвиток суспільства пов'язується, не в останню чергу, з особливостями формування соціально-політичних орієнтацій молоді, її політичним вибором і ставленням до влади. Сучасна українська молодь вступає в самостійне життя в критичний період розвитку суспільства. Стару ціннісно-нормативну систему зруйновано, а формування нової залежить від спрямованості політичної свідомості молоді. За таких умов зростає роль її політичної соціалізації.
Політична соціалізація є частиною загальної культури, яка формується та виявляється в процесі політичного життя. Це історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, необхідна передумова створення сприятливих умов для налагодження конструктивного діалогу і взаємодії між громадянами і державою, іншими політичними інститутами. Все це потребує адекватного рівня політичної культури суспільства, його морально-етичного стану - без уваги на професію, вік, стать громадян.
Слід зазначити, що при значному обсязі наукових праць щодо демократизації суспільного життя, надто мало досліджень присвячується проблемам суспільно-виховних процесів у молодіжному середовищі, а також дається спрощене уявлення про політичне виховання, політичну соціалізацію як однобічно зорієнтовані процеси, де особа виступає в ролі об'єкта, а не активної сили. Крім того, немає чіткого уявлення про те, як індивід інтеріоризує та інтегрує політичні цілі й цінності.
Розглядаючи дане питання, необхідно з'ясувати категоріально-понятійний апарат. Наприклад, одні вчені розглядають політичну соціалізацію молоді за аналогією із загальним процесом соціалізації, як процес включення людини у політичну систему. У західній політичній теорії політична соціалізація розглядається як інститут політичного контролю, за допомогою якого певні політичні та соціальні групи поширюють політичні цінності, зразки поведінки. Відповідно до рівня активності учасників процесу політичної соціалізації, сучасні вчені розглядають політичну соціалізацію як процес, в якому особа є пасивним суб'єктом політики (Дж. Денніс, Д. Істон, Г. Лассвелл, Ч. Меріам). Тобто політична соціалізація - це, перш за все, процес формування політично орієнтованої особи, яка має розвинену політичну свідомість і високий рівень політичної культури.
Інша група вчених, а саме М. Вебер, У. Гуд, Р. Даль, Г. Моска, К. Превітт та інші вважають, що політична соціалізація - це засвоєння молодою людиною притаманних певному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, і все це відбувається в процесі становлення індивіда як члена політичної спільноти та спрямоване на забезпечення його свідомої участі в політичному житті.
У політологічному енциклопедичному словнику поняття «політична соціалізація» розглядається як процес засвоєння індивідом упродовж його життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить. Політична соціалізація є складовою багатогранного процесу, в ході якого відбуваються відтворення і подальший розвиток політичних структур та відносин. Рівень політичної соціалізації - величина змінна. Він детермінований значною мірою умовами соціально-політичного життя [266, с. 619].
Проте слід зазначити, що семантично термін «політична соціалізація» англійською мовою означає процес або діяння, спрямовані на об'єкт, який при цьому має пасивну роль.
Незважаючи на деякі розбіжності у визначенні поняття «політична соціалізація», всі автори погоджуються, що її сутність становить стрижень політичної культури. Чим адекватніша політична культура суспільства, тим більше уваги воно приділяє процесові політичної соціалізації. Політична культура суспільства є змістовним компонентом політичної соціалізації особи. В результаті ж політичної соціалізації суб'єкт пристосовується до політичної культури і спроможний розвивати її. Тобто, метою політичної соціалізації є формування політичної культури громадянина.
У класичній теорії політики сутність процесу політичної соціалізації визначається як чинник збереження та стабілізації політичної системи, умова її нормального функціонування. Каталізатором політичної соціалізації особи у трансформаційних суспільствах найчастіше виступають суспільно-політичні та економічні кризи. Під час кризи людина політизується переважно під тиском обставин, які динамізують активність особи та не завжди протікають в дусі свободи і демократії.
Найвищою метою політичної соціалізації має бути формування громадянськості, ступінь якої визначається тим, наскільки особа пристосувалася до соціально-політичних відносин та сприяє розвиткові суспільного ладу. Феномен політичної людини розкривається через єдність двох незалежних параметрів: рівня регламентованості політичної поведінки та рівня причетності до політичної системи.
Отже, політично соціалізована людина - це, передусім, патріот, відповідальний громадянин, який має не тільки високий ступінь розвитку політичної свідомості, але й адекватний рівень політичної культури.
В України характер політичної культури більшості населення можна визначити як розходження між бажаним і дійсним, тобто своєрідне роздвоєння оцінок дійсності. З одного боку, демократія і суверенітет вважаються великою цінністю, усвідомлюються більшістю населення як необхідна умова перебудови суспільства. З іншого ж, рівень очікувань, викликаний ейфорією від проголошення незалежності суперечить можливостям їхнього задоволення. Простежується полярність настроїв, яка залежить від різного уявлення людей про те, що відбувається нині в Україні, від їхніх оцінок того, що було раніше й чого очікувати у майбутньому. Перспективи розвитку політичної культури полягають, насамперед, у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм управління, пріоритеті прав і свобод громадян над правами нації, народу, держави. Зміни політичної реальності в середині 80-90-х років ХХ століття і відповідні зміни в політичній свідомості й поведінці молоді поставили під сумнів існуючу модель політичної соціалізації в нашій державі.
У післявоєнні роки політична соціалізація інтерпретувалася як «вертикальний процес», в якому відносини між агентами й індивідами, що соціалізуються, частково подібні відносинам між лідерами й послідовниками. В останні десятиріччя минулого століття соціалізація втрачає свій «вертикальний характер». У нових соціально-політичних умовах в традиційних суспільствах з'являються риси модернізації. Простежується процес переривання соціалізації, тобто зниження ролі авторитету віку; більш старший вік батьків, учителів тощо вже не є підставою для пошани і наслідування.
У другій половині ХХ століття нові теоретичні розробки стали відповіддю на запити соціальної і політичної реальності. Так, наприклад, у 1986 році американським дослідником Річардом Мерелманом [427, с. 279Ї319] була запропонована принципово нова модель механізму засвоєння і ретрансляції політичних цінностей і установок. Згідно його ідеї «горизонтальної політичної соціалізації», цей процес є безперервним вибором з широкого кола можливих і конкуруючих між собою образів і моделей поведінки, кількість яких постійно збільшується в результаті взаємостосунків між «рівними учасниками» процесу соціалізації на «горизонтальному рівні». В моделі «горизонтальної соціалізації» відносини між об'єктом і агентами добровільні, рівні і тимчасові. Молода людина стає центром моделі, на відміну від моделі «вертикальної соціалізації», де вона виявляється своєрідним «кінцем» ланцюжка впливів. У фокусі дослідження, на думку Р. Мерелмана, постає питання про те, яким чином у процесі соціалізації формуються ті «правила», які дозволяють індивіду орієнтуватися і вибирати між багатьма конкуруючими образами соціальної і політичної реальності. Дослідження змісту засвоєного та способу отримання й реалізації дає розуміння сутності змін у політичній свідомості й поведінці громадян.
Інша теорія представлена моделлю політичної соціалізації англійської вченої Роберти Сигел [430, с. 17Ї22]. Так, авторка вважає, що вирішальний вплив дитячих уявлень на політичну поведінку дорослих і незмінності засвоєного в ранньому дитинстві, не є спроможним. Не існує доказів того, що саме дитячі уявлення про політику є важливими. На її думку, політичну соціалізацію слід інтерпретувати як процес, що протікає протягом всього життя людини, тому цінності й установки можуть змінюватися. Концепції «стійкості» дитячих і юнацьких уявлень про політику протиставляється концепція «змінювання протягом життя» [430, с. 29]. Згідно з цією концепцією, політичні вподобання можуть з рівною часткою вірогідності змінюватися протягом усього життя, а політичні орієнтації людей відображають той період соціалізації, який переживає людина в конкретний момент.
Розвитком існуючих теорій стала запропонована німецьким ученим Филипом Васбурном модель процесу політичної соціалізації. Відповідно до цієї моделі стадія життєвого циклу, на якій знаходиться індивід (дитинство, підлітковий вік, юнацтво, зрілість і старість) і агенти соціалізації (сім'я, в якій виховувався індивід; школа, церква, ЗМІ, сім'я самого індивіда, його виробниче середовище тощо) є інтерактивними системами. Між агентами соціалізації існують комплексні взаємостосунки на всіх стадіях життєвого циклу, а відносна значущість кожного з агентів соціалізації може варіюватися від одного періоду життєвого циклу до іншого. Модель Ф. Васбурна, таким чином, з одного боку, дозволяє враховувати і використовувати раніше розроблені теорії політичної соціалізації, а з іншого ? відкриває перспективи для нових досліджень [426, с. 1Ї26].
Крім того, у сучасній політичній науці існують ще деякі підходи щодо вивчення перехідних політичних цінностей. Згідно з одним із них, який спирається на концепцію швидких соціальних змін, німецького філософа і соціолога Карла Маннгейма, молоде покоління швидше знаходить нові відповіді на перешкоди повторенню і засвоєнню моделей поведінки старших поколінь. Чим динамічніше відбуваються соціально-політичні зміни, тим швидше з'являться молодіжні групи, культура, моделі взаємодії яких істотно відрізнятимуться від культури старших поколінь. Проте, застосовуючи цей підхід, можна пояснити розбіжності між ціннісними відмінностями різних поколінь, специфіку їхньої політичної соціалізації [429, с. 25Ї27].
Відповідно з іншим підходом, який представлено в працях американського дослідника Рональда Інглхарта, аналізуються культурні зміни в політичній соціалізації - від модерністського до постмодерністського типу. Він вважає, що обставини, в яких соціалізувалося те або інше покоління, суттєво впливають на систему їхніх цінностей. Зміни ж у суспільстві відбуваються тоді, коли на зміну поколінням приходять нові, виховані в інших умовах носії нової системи цінностей. Саме таким повільним, але систематичним способом, відбувається процес зміни цінностей у суспільстві. Втім, цей підхід також не дає відповіді на питання про причини зміни орієнтацій та установок, що вже склалися [425, с. 40Ї41].
Отже, синтезуючи різні наукові підходи, можна констатувати, що молодь соціалізується в суспільстві, входить у нові для неї політичні реалії, знайомиться вже з існуючими традиціями тощо. Політична соціалізація є своєрідним входженням людини в політичну сферу, залученням її до системи сформованих у суспільстві політичних орієнтацій, традицій, навичок, існуючих політичних відносин, процесів, явищ. Включення молодої людини в систему політичних зв'язків шляхом розвитку її політичної активності сприяє ефективному функціонуванню політичної сфери суспільства. За своєю суттю політична соціалізація полягає в активному політичному становленні особистості, залученні її в сферу політичних відносин та формування власних політичних навичок. Даний процес сприяє виробленню певних політичних орієнтацій, власного погляду на політичні процеси, передачі політичних ідей, норм і уявлень від старших поколінь.