Подоланню суперечностей у процесі перетворення політичної свідомості народу країни в реальну силу й досі заважають старі догми, стереотипи і традиції. Вони багатомірні, але згубність їхнього впливу важко піддати сумніву. Це й самоцензура, коли людина в своєму навіть щирому прагненні висловитися або щось здійснити, практично завжди зіставляла свої думки з офіційною думкою і не завжди зважувалася йти врозріз з нею. Це й стійке поширення в політичній свідомості синдрому ворога. На ґрунті такого буття виникають соціальні групи і сили, яким вигідний образ ворога. Сьогодні, коли руйнується старе і тільки-но утворюється нове, в масовій свідомості створюється особливо сприятливий фон для пошуків зовнішніх і внутрішніх ворогів. Синдром ворога дуже небезпечний. Без перебільшення можна сказати, що основна і найбільш замаскована небезпека побудови нової державності йде саме звідси. По-перше, в соціальному плані потреба в образі ворога штовхає на шлях невірних рішень. Виникають міжнаціональні конфлікти, знижується дисципліна і відповідальність, поширюється безгосподарність тощо. По-друге, в історичному плані ми стоїмо на роздоріжжі. Один шлях - це повернення до старого, дорога у безвихідь. Другий - рішуче подолання кризових явищ, формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави.
Здобуття Україною незалежності, декларування нею головних підходів щодо формування громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави робить можливим уникнення зазначених деформацій в політичній свідомості. Але не кожен громадянин це чітко усвідомлює. Важко відбувається процес відчуття в собі людської гідності, своєї творчої сили. Тому кращі якості, що знецінювалися у нас десятиліттями, шукають в кандидатах на пост президента, у народні депутати, в органи місцевого самоврядування. Електорату імпонує сміливість щодо висловлювання думок, критичне ставлення до попередньої влади, конкурентів, щирість, демократизм, гарні людські якості обранців, професіоналізм тощо.
Різкі зміни в розвитку країни вимагають нової, демократичної політичної свідомості. Могутній інформаційний потік, що обрушився на нас останнім часом, створює видимість глибоких, суттєвих змін у нашій свідомості. Відкинуті фетиші, переписується далека й близька історія. Але це ще не нова свідомість. Перед нами те ж саме примітивне явище. Ми звикли бачити дійсність лише в двох кольорах. Багато розвелося некомпетентності і непрофесіоналізму. Все це побічні продукти демократії, тому їх треба уникати. Але щоб це сталося якомога скоріше, потрібно розв`язувати проблеми, що постали на шляху формування і розвитку політичної свідомості народу України.
Робота по формуванню і розвитку політичної свідомості, на наш погляд, може йти двома взаємопов`язаними напрямами. По-перше, шляхом підвищення «якості» свідомості, підняття її на новий науковий, культурний рівень, удосконалення її інформативності і кругозору. По-друге, через перетворення знань на переконання, а переконань - на вчинки і політичні дії громадян.
Нове розуміння характеру політичної свідомості пов`язане, насамперед, з відмовою від погляду на політичний ідеал як на щось особливе, відірване від духовного життя, суперечностей, труднощів розвитку всього людства. Політична свідомість має бути динамічним явищем, бо тільки тоді вона буде відкритою до нових ідей, сприйме і переробить в собі все те, що сприяє реальному поліпшенню життя громадян. Нове розуміння політичної свідомості, висування на передній план гуманістичних орієнтацій потребує звільнення від цілої низки стереотипів, а саме:
· технократичної настанови не на благо людини, а на техніко-економічний розвиток;
· ідеї тотального пріоритету інтересів колективу над інтересами особистості;
· установки на монолітність «ми», при якій людина з її індивідуальністю не береться до уваги, вважається лише гвинтиком соціальної машини;
· намагання урівняти поняття справедливості та зрівнялівки;
· ідеї жертовності нинішніх поколінь в ім`я щасливого майбутнього потомків;
· месіанства і ворожого ставлення до будь-якого іншого мислення, спроби не шукати компромісів, консенсусу, залишатися безкомпромісним.
На наш погляд, змінити погляди і виразити спрямованість політичної свідомості щодо громадянського суспільства здатні такі нові настанови:
· орієнтація на людину як мету розвитку, її соціальне самопочуття, гарантії її соціальної захищеності, реалізація себе як громадянина, своїх здібностей і нахилів;
· гармонізація інтересів особистості і великих спільностей, а також малих груп людей;
· подолання однаковості в свідомості, орієнтація на диференційовану винагороду у відповідності з реальним внеском людини у справу суспільства або спільності;
· настанова на розквіт людської індивідуальності, цінності особистої свободи;
· орієнтація на сьогоднішнє благополуччя людей;
· терпимість до тих, хто мислить інакше, прагнення до згоди, взаємопорозуміння між людьми при визнанні природності і закономірності плюралізму думок тощо.
Існування вищезазначених проблем спонукає державу здійснювати ефективні кроки щодо розвитку політичної свідомості громадян. Найважливіші з них - це подальший розвиток народної освіти, національне відродження тощо.
На наш погляд, слід навчати молодь політичним законам, політичним технологіям, давати їм навички аналізу різних політичних документів. Тобто, певна політична підготовка до справжнього політичного життя має вестися з раннього віку протягом всього життя. Тоді людина, громадянин як політичний інститут буде орієнтуватися в політиці, бо вона стане нормальною сферою її життєдіяльності.
Нагальною потребою є розбудова цілісної системи політичної освіти і науки. Всі політичні інститути потенційно зацікавлені в тому, щоб піднести політичну освіту на рівень, який би відповідав соціальній, демократичній, правовій державі. Але провідна роль у цьому, безперечно, має належати державі, бо без зусиль Президента України, Верховної Ради, Уряду України цю справу не зрушити. Також у цьому плані мають вже визначитися й політичні партії.
Відсутність цілеспрямованої діяльності породжує вже у дорослих людей невпевненість у своїх силах, розчарування та відхід від політики, як від такого, що притаманне лише еліті. Дехто з громадян на цьому ґрунті виявляє політичну безграмотність, неповагу до влади. Почасти й цим можна пояснити малий або неповний вихід виборців на дільниці під час голосування. Навіть коли обирають народних депутатів України, деякі виборці не приходять на дільниці. Причому такі випадки не поодинокі, ще й трапляються підряд по декілька разів. Звичайно, що це відсутність поваги до влади. Тому громадянське суспільство і держава мають виховувати у громадян високе почуття поваги до Президента, Верховної Ради і інших політичних інститутів. На це може бути націлена конкретна Державна програма, у розробці якої мають взяти участь фахівці політичної, юридичної та інших наук.
Особлива увага повинна приділятися розвитку мов. Перші кроки в Україні щодо цього зроблені. Уряд проводить Державну програму розвитку української та інших мов. Її реалізація створить у суспільстві те, що називається атмосферою рідної мови. Насамперед, це стосується української мови - мови багатомільйонного народу. В цю атмосферу входять освіта і навчання, починаючи з наймолодшого віку - з дитячого садка і школи; засоби масової інформації і культури - телебачення, радіо, кіно, газети. Наші успіхи в цій справі поки що невеликі: за декілька останніх років відкрито і відновлено триста україномовних шкіл, організовано декілька тисяч українських класів у російськомовних школах. Майже на одну тисячу чоловік більше, чим раніше, підготовлено викладачів української та деяких інших національних мов. На виконання завдань в галузі відродження і розвитку мови «Законом про мови» відведено до десяти років. Але в різних регіонах України термін реалізації буде різним, тому що склалися різні вихідні позиції. Концепція «Закону про мови», її філософія базуються на засадах вільного і рівноправного розвитку мов і не передбачає їхнього примусового введення. Практика реалізації статусу української мови як державної не має нічого спільного з так званою українізацією. Але бажання вивчити і знати українську мову представниками інших національностей, що мешкають в Україні, має стати ознакою високої культури. Наприклад, в Автономній Республіці Крим, де проживають за різними оцінками 600-800 тис. українців, функціонує лише 7 україномовних шкіл. При цьому 7,3% учнів навчаються державною мовою (у країні - 81,3%). Це найнижчий показник в Україні. Для порівняння: в Австралії, де проживають 35 тис. українців, існує 15 шкіл, для 220 тис. українців Аргентини відкрито 73 школи, для 155 тис. українців Бразилії - 12, для 150 тис. наших співвітчизників у Словаччині - 156 шкіл [218].
Важлива проблема - захист прав національних меншин. Верховна Рада України схвалила Декларацію прав національностей, веде законодавчий процес щодо їхнього забезпечення. Розробляється й механізм такого захисту. Він повинен містити в собі, на нашу думку, прийняття соціальних законодавчих актів, рішень державних органів. У них закріпляється забезпечення національно-культурних запитів представників різних національностей, нової свободи їхнього національного життя і культури. Відповідно мають створюватися на всіх рівнях представницькі і виконавчі органи, структури, які безпосередньо займалися б розв`язанням проблем меншин, здійснювали контроль за виконанням чинного законодавства в національній сфері, а також розробку і реалізацію цільових програм національно-культурного відродження націй і народностей України, забезпечення державного фінансування, кооперації матеріальних і фінансових ресурсів державних органів, громадських організацій, окремих громадян шляхом створення спеціальних фондів.
Питання забезпечення національно-культурних запитів національних меншин було головним на першому Всеукраїнському міжнародному конгресі. Він ще раз підкреслив наявність серйозних деформацій і перекручень в житті національних меншин. На те є як об`єктивні, так і суб`єктивні причини. І все ж розв`язуються вони повільно, бо ми ще не до кінця усвідомили їхню необхідність, та й не маємо потрібних умов. В Україні за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року мешкають люди понад ста тридцяти національностей. У школах же вивчається лише одинадцять мов національних меншин та корінних народів. У 2008-2009 навчальному році в Україні функціонувало 20045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 4438 383 учні. У тому числі 1199 загальноосвітніх навчальних закладів -- із навчанням російською мовою: в них здобувають освіту 403719 учнів, та 1 628 шкіл -- із навчанням українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368 594 учні).
Працюють також школи з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською) [402].
Отже, наявна невідповідність мережі навчально-виховних закладів національного складу запитам населення. Але існує конституційне право громадян - навчати дітей рідною мовою, тому держава має гарантувати це право. Можна було б повернутися до досвіду національного ренесансу в Україні, коли в 30-х роках діяло 12 національних районів, більше тисячі національних сільських і селищних Рад. На ниві освіти тоді працювало 2400 національних шкіл, в тому числі 786 єврейських, 817 німецьких, 380 польських тощо. Існували польські і молдавські інститути народної освіти, 42 єврейських, німецьких, польських, грецьких педагогічних, сільськогосподарських та індустріальних технікумів. Мовами національних меншин виходило 11% газет, працювало 694 бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів, польські, єврейські та болгарські театри.
Однак з часом все це було знищено. Адміністративні утворення ліквідовувалися як надумані, а національні газети, театри, школи і технікуми - як провідники буржуазно-національного впливу.
У зв`язку з цим пересторогою звучать слова П. Струве, написані на початку ХХ століття: «Усяка велика нація намагається створити собі державне тіло. Але ідея та життя нації завжди ширше, багатше і вільніше за ідею та життя держави». Тому вважаємо за доцільне спрямувати зусилля держави на створення належних умов національного розвитку. Найважливіші з них - організація національної школи, теле- і радіопередач, фінансування випуску періодичних видань, книг, кінофільмів національними мовами, підготовка патріотично налаштованих кадрів освіти й культури тощо.
Усі ці й інші важливі чинники будуть сприяти виробленню демократичної політичної свідомості, яка, в свою чергу, створить умови щодо формування громадянського суспільства.
Пізнання політичного життя будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення його політичної культури. Саме вона здебільшого пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, пануючий у суспільстві політичний режим, політичну свідомість і поведінку суспільних груп, динаміку і спрямованість політичних процесів.
Політична культура впливає на поведінку і діяльність різних організацій, на їх сприйняття явищ внутрішньої і зовнішньої політики, оцінку політичних систем і режимів, правлячих груп і окремих політичних лідерів, визначення людиною свого місця в політичному житті суспільства. Вона дає можливість здійснювати політичне прогнозування, розробку політичного курсу, прийняття і реалізацію конкретних політичних рішень. Від рівня і стану політичної культури залежить сприйняття населенням або незгода з запропонованим політичним курсом, а також відповідні його дії. Урахування ступеню зрілості і характеру політичної культури дозволяє передбачити реакцію населення на прийняті політичні рішення, спланувати певні заходи щодо забезпечення їх подальшої підготовки і ефективної реалізації.
Сенс вивчення політичної культури суспільства полягає у виявленні соціально-політичних механізмів зміцнення стабільності політичної системи, а також її потенційно деструктивних елементів. В будь-якому суспільстві внаслідок його соціальної неоднорідності можливі елементи контркультури, яка суперечить домінуючим у суспільстві політичним цінностям і виконує в політичному житті дестабілізуючу роль. Дослідження контркультури необхідне, щоб попередити її негативний вплив на стабільність, урівноваженість громадянського життя. В західній політологічній літературі цінність дослідження політичної культури вбачається в її здатності передбачати політичну поведінку людей, а стабільність політичних режимів прямо пов`язується з політичними орієнтаціями населення.