У сучасній політичній науці спостерігається велике розмаїття думок щодо визначення сутності політичної культури, її вплив на формування громадянського суспільства.
У методологічному плані багатьом із них властиві типові недоліки. Політична культура нерідко трактується надто широко: в неї включаються явища, що за своїм змістом знаходяться за межами даного виду культури, наприклад, трудова активність. Зачасту політична культура розглядається поза зв`язками з іншими політологічними категоріями і політичними реаліями. Має місце інтерпретація політичної культури як різновиду культури духовної, таким чином, політична культура зводиться на рівень свідомості, її діяльністний аспект ігнорується або недооцінюється тощо.
Ми ж розглядаємо політичну культуру як велику сферу загальної культури людства, яка безпосередньо пов`язана з політикою, політичними інститутами та процесами, політичною поведінкою та свідомістю громадян.
Проблема політичної культури бере свої витоки з давнини, коли з`являється більш-менш упорядкована система настанов, почуттів, орієнтацій, знань, які делегують в соціальне життя постулати і правила, які керують поведінкою людей в політичній системі. Сама логіка розвитку наукового знання, стимульована політичною практикою, підштовхувала ще давньогрецьких вчених до виділення самостійної сфери досліджень, яка б освоювалася водночас і політичною наукою, і культурологією.
Ця обставина обумовлена тим, що політичний процес, з усіма властивими йому несподіваністю, непередбачуваністю подій, багатоваріантністю і альтернативністю виникаючих ситуацій, підпорядковується внутрішнім закономірностям, які не випливають безпосередньо ані з економіки, ані з психології. Розв`язання таких вельми складних завдань можливе дослідниками в галузі політичної культури, які допомагають глибше зрозуміли закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості та поведінки людей в сучасному суспільстві. Важливо також, що аналіз проблеми політичної культури має надзвичайне практичне значення, бо відповідає на питання, які турбують нас сьогодні. Зокрема, чому групи людей або цілі народи, діючі в межах ідентичних політичних систем, але виховані на різних цінностях і маючі різний історичний досвід, по-різному сприймають одні й ті ж політичні події, неоднаково реагують на одні й ті ж політичні ситуації. Щоб відповісти на ці запитання, треба передусім визначити сутність самої політичної культури, її типи і функції. Політична культура являє собою тісне поєднання політики і культури.
Акцент на першій частині цього поєднання дає можливість виділити головний зміст саме політичної культури, що відрізняє її від інших видів культури (економічної, моральної і т. ін.). Цей зміст наповнено політикою, тобто публічним і підконтрольним громадянським процесом утворення, розроділу і реалізації влади. Тому, на нашу думку, виникнення в античній Греції перших знань про політику, державу, політичну поведінку і мистецтво управління політичним життям і їхнє використання на практиці необхідно розглядати як зародження політичної культури. Це також доводить факт розробки Платоном і Арістотелем понятійного апарату і лексикону політичної культури - держава (поліс), аристократія, демократія, охлократія, тиранія і т. ін.
Термін «політична культура» вперше був запроваджений у науковий обіг видатним мислителем, німецьким філософом Іоганном Гердером (1744-1803 рр.). Але тоді політична культура ще не вважалася концептуальним поняттям, що визначає певну сферу політичної реальності і її параметри. Далі знизився інтерес дослідників до даної проблеми (особливо в марксистській науці), бо створена адміністративно-командна система в певних країнах не вимагала аналізу цього політичного феномену.
З новою силою актуалізація проблеми розпочалася в 50-ті роки, в період загальноцивілізаційних, геополітичних змін, у зв`язку з конституюванням нових політичних суб`єктів (країн, що звільнилися від колоніалізму), але предметно і концептуально осмислюється не стільки в марксистських дослідженнях, скільки в працях американських політологів Г. Алмонда, С. Верби, Л. Пая та ін.
Вони визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій по відношенню до політичних об`єктів. На їхню думку, політична культура нації - це особливий розподіл зразків орієнтації по відношенню до політичних об`єднань серед представників даної нації.
Загальним, що об`єднувало вчених різних напрямів у трактуванні політичної культури, стало розуміння обумовленості політики культурою. Таким чином, акцент на другій частині двоєдності «політична культура» дозволяє розкрити співвідношення між політичною культурою й іншими політичними явищами, виявити її своєрідність, порівняно з такими близькими, але не ідентичними їй явищами і поняттями, як політична свідомість і політична діяльність.
Ця своєрідність обумовлена тим, що політична культура є одним із видів культури і тому має загально властиві ознаки. Вона вбирає в себе політичні ідеї і соціальну практику. За своїм структурним змістом політична культура - явище складніше, аніж політична свідомість. Остання входить в політичну культуру як один із найважливіших її елементів і виявляється завдяки політичним переконанням і настановам у практичній діяльності. Саме політична діяльність є джерелом політичної культури. Водночас треба враховувати, що політична діяльність і політична культура - не тотожні явища.
Політична культура - це якісне виявлення політичної діяльності, або політичної творчості, здійснюючи яку створюються і відтворюються такі структури:
· інституціонально-політичні - держава, політичні партії та рухи, діючі норми політичної практики;
· функціональні - характер, способи, рівні якісно політичної діяльності, обумовлені національно-культурними, соціокультурними, історичними, релігійними, національно-психологічними традиціями, звичаями, міфами, стереотипами і т. ін.;
· ідеологічні і соціально-психологічні, відбиваючі в свідомості політичні ідеали, історичний досвід і традиції, орієнтації і настанови людей на взаємовідносини окремої людини, суспільства, держави.
Дійсно, такі результати політичної творчості формують структурний зміст політичної культури того чи іншого суспільства, відображаючи ступінь оволодіння людиною системою політичних відносин, ступінь розвиненості її сутнісних (людських) сил як безпосереднього учасника політичного процесу. Тому в контексті загальної культури політичну можна визначити як культуру політичної свідомості і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, усієї сукупності механізмів виявлення системи влади.
Але це лише узагальнена характеристика політичної культури, яку ми далі будемо пояснювати і конкретизувати.
Так, обов`язковою умовою адекватного пізнання конкретної політичної культури є достатньо чітке розмежування політичної культури суспільства і політичної особистості. Вони не збігаються за змістом, але між цими двома рівнями виявлення політичної культури існує органічний зв`язок. Якщо поняття «політична культура» застосовується для характеристики політичного потенціалу особистості, то основна увага зосереджується на ступені усвідомлення конкретною людиною сутності та мети функціонування існуючої політичної системи і політичного процесу; рівні знання нею своїх прав, обов`язків, на її політичних орієнтаціях і настановах щодо взаємовідносин людини, суспільства і держави; мірі включеності в реалізацію політичної влади тощо.
Якщо ж аналізуємо основні тенденції і закономірності політичної культури суспільства, то маємо на увазі інституціоналізований і неінституціоналізований (неформальний) історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільності, що активно впливає на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп.
Тобто, в такій інтерпретації поняття «політична культура» вбирає в себе зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, його націй, класів, соціальних груп і індивідів, рівень їх уявлень про механізм політичного процесу, міру практичної включеності в публічний і підконтрольний процес утворення, розподіл і реалізацію влади.
Не менше важливим моментом конкретизації сутності політичної культури є необхідність аналізу проблеми її типологічної ідентифікації і функціональних характеристик. Ототожнюючи конкретну політичну культуру з усім розмаїттям існуючих і функціонуючих політичних культур, ми не лише зафіксовуємо її місце серед інших культур, але й спрямовуємо на неї весь комплекс інформації про відповідний тип, завдяки якому збагачуємо наші уявлення про сутність політичної культури.
Так, Г. Алмонд і С. Верба виділили три «чистих» типи політичних культур:
· приходську культуру, в якій знання про державу, емоції, думки щодо властивих їй цінностей дорівнюють «нулю», а індиферентність, відсутність очікувань, аполітичність являють собою головні риси;
· культуру покірності, залежності, підпорядкування, коли державну владу бояться або очікують від неї благ;
· культуру участі, коли центральну владу розглядають з двох боків: її наказам слід підкорятися, але і треба бути зацікавленим щодо вироблення рішень.
На практиці зазначені типи не виступають окремо, а зустрічаються в різноманітних комбінаціях і пропорціях. Тому вищеназвані автори поряд з «чистими» типами виділяють три типи систематично змішаних політичних культур: культуру покірності, участі і провінціалістсько-партиціпаторну.
Таким чином, Г. Алмонд і С. Верба розробили цікаву концепцію типологічної ідентифікації політичної культури, в основі якої лежить інтерес особистості до політичного життя, сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що зачіпають відносини влади і громадян.
Але існують й інші критерії типології політичної культури. Так, Ф. Бурлацький і О. Галкін виділяють чотири типи за рівнем суспільного розвитку, а саме: архаїчну, елітарну, представницьку і політичну культуру високої громадянськості (комуністичну) [40].
Однак у науковій літературі застосовується й інший критерій - характер здійснення владних відносин у суспільстві, відповідно з яким виділяють три основні типи політичної культури: авторитарну, тоталітарну і демократичну (тотожно громадянському типу).
Даний критерій, запропонований польським політологом Є. Вятром, разом з оригінальною концепцією Г. Алмонда і С. Верби, виявляється найперспективнішим в сучасному суспільстві.
Для демократичної культури характерні висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та дії політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.
Розрізняються два види цієї культури. Перший - консервативно-ліберальна культура, при якій визнаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект культури. Другий - ліберально-демократичний, який передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі людської цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.
При автократичній культурі як ідеал визнається сильна і неконтрольована влада, яка включає демократичні права і свободи громадян. Виділяють два різновиди цієї культури. При авторитарній не передбачається активна участь мас у політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їхнього пасивного послуху. Для другого виду - тоталітарної культури - характерним є об`єднуюча роль культу лідера, сильна влада з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до принципів, встановлених політичним лідером.
Перехід від одного типу політичної культури до іншого відбувається хвилеподібно, причому старі тенденції і норми, політична психологія ще довгий час співіснують і борються з новим. При цьому нова політична культура не завжди має адекватно міцну соціальну базу, сприймається частиною населення викривлено, примітивно. Так, на формування політичної культури радянського суспільства вплинула маргіналізація соціальної культури в перші роки Радянської влади, низький рівень загальної культури значної частини населення, відсутність демократичних традицій, етатистські і зрівняльні орієнтації. На ґрунті державного соціалізму, авторитарно-бюрократичної системи склалась автократична політична культура. Звичайно, тією мірою, в якій система була соціалістичною, ця культура була соціалістичною. Разом із тим їй були властиві і залишки буржуазної, дрібнобуржуазної культури тощо.
Аналіз типології політичної культури і субкультур відіграє вирішальне значення для розуміння не лише сутності, а й механізмів дії політичної культури на всі сфери життя суспільства, оскільки подібна типологічна ідентифікація виконує одну з найважливіших функцій політичної культури - прогностичну, тобто визначення характеру домінуючої в суспільстві політичної культури. Без цього неможливо зрозуміти особливості й реальну динаміку політичного життя будь-якого народу, бо політична культура завжди виступає як засіб консенсусу, взаємодії людей, а також засіб їхньої дезінтеграції.
Пізнання сутності домінуючої в суспільстві політичної культури дозволяє визначити й інші її функції, такі, як нормативно-регулююча і комунікативна.