Політична свідомість безпосередньо пов`язана з економічними відносинами та випливаючими з них соціальними інтересами, що обумовлюють характер політичної діяльності. Але ідеологічні та соціально-психологічні чинники активно впливають і на хід економічного розвитку. Механізм взаємодії економіки і політики багатозначний. Усі зміни в економіці, техніці, умовах праці і побуті проходять через людський чинник, відображаються в суспільній свідомості і настроях. У свою чергу, на економічний розвиток все більшу дію чинять ідейно-політичні та інші установки людей, мотиви і форми їхньої трудової та суспільно-загальної культури і професійної підготовки, соціальної відповідальності і т. ін. Просування до ринку почало розкріпачувати економічну свідомість, активність громадян України. Трудові колективи підприємств, трудящі починають усвідомлювати можливості, що впливають на самостійність. Формується підприємливість. Пробуджуються до життя ті форми власності, що були заборонені. Але цей процес справляє в свідомості людини й інший, зворотний бік. Набуваючи певної політичної та економічної самостійності, треба і відповідати за свої дії, насамперед, за впровадження нових технологій в усі сфери економіки, без яких неможливий вихід із кризового стану. Тому перебування свідомості в такому становищі розцінюємо як природне і корисне, що може призвести до зміни ситуації на краще в економічній сфері.
Сьогодні політична свідомість, здебільшого, ще перебуває під впливом негативних чинників, що спричинили в ній певні деформації. Тривалий час вона розвивалася під знаком патерналізму. Відшліфовувалося розуміння того, що правителі, держава більше за громадянина знають, як розвиватися, які інтереси має народ. Така модель суспільного устрою вимагала відмови від будь-яких спроб самостійно усвідомлювати інтереси, тим більше - спроб їхньої реалізації. Така свідомість призводила до закріплення інфантильних рис психології і поведінки, заснованих на сліпій вірі в ідеї і авторитет вищої влади. Ця довіра мала масовий характер. У політичному плані це була домінуюча риса масової політичної свідомості. Спроби порушити сталий консенсус призводили не лише до арештів, а й до психічної та моральної ізоляції тієї особи, що мала відмінні погляди.
Останнім часом у масовій свідомості громадян України стали поширюватися антипатерналістські, активістські, демократичні риси. Вихідне їх положення випливає з того, що громадяни знають про свої інтереси краще, ніж їхні представники, які так легко перетворюються на правителів. Але ж народ - це багато людей з різними інтересами. Як саме це багатство інтересів інтегрується, як народ узнає про те, що йому потрібно? Яким чином йому висловити свої інтереси?
Суть демократизації якраз і полягає в тому, щоб розширити засоби вираження інтересів народу, щоб критично оцінити кожен з каналів цього вираження. Гласність, плюралізм думок та інтересів, суспільні рухи, дискусії, клуби і різні партійні структури, різноорієнтовані газети і журнали, наші народні представники - все це і виступає засобами вираження голосу народу, засобами перетворення масової свідомості на думку політичних сил, що змагаються при розробці державних концепцій розвитку. У цьому процесі демократизації найбільш перспективною тенденцією є визволення громадянського суспільства від патерналістських тенденцій і висновків, намагання самостійно усвідомити свої інтереси і реалізувати їх на практиці в соціальній, демократичній, правовій державі.
Оскільки громадянське суспільство - складна система, то його політична свідомість неоднорідна. Вона виступає як специфічна форма мислення, вираження політичних інтересів певних спільностей громадян України. За цим критерієм можна визначити різні типи політичної свідомості: промислових робітників, учителів, лікарів, шахтарів, фермерів, банкірів тощо. Типи політичної свідомості - це такий феномен, що знаходиться у політичній динаміці, і вони будуть розширюватися разом із розвитком форм власності, тобто процес цей має поглиблюватися внаслідок ускладнення соціальної структури сучасного суспільства.
Політична свідомість виступає активним чинником політики передусім через те, що вона здатна випереджати практику, а також прогнозувати політичні процеси. Крім того, політична свідомість істотно впливає на політичне життя, значною мірою визначаючи спрямування діяльності різних спільностей, партій і суспільно-політичних рухів та окремих індивідів.
Тому держава має враховувати політичну свідомість як громадянського суспільства в цілому, так і окремих верств, груп населення, прагнути досягнення консенсусу в їх політичних позиціях, сприяти формуванню такої політичної свідомості, яка б відображала найбільш суттєві, життєво важливі для всього населення інтереси.
Політична свідомість навіть у межах політології відноситься до міждисциплінарних, комплексних категорій, всебічно досліджуваних різними напрямками в політичній науці.
Так, політична соціологія виділяє в політичній свідомості інші, передусім ідеологічний і масовий рівні і зосереджує увагу на розкритті змістовних характеристик консервативного, ліберального, реформістського, революційного, тоталітарного, авторитарного, демократичного й інших типів політичної свідомості, визначаючи передусім як сукупність, з одного боку, настанов і стереотипів, сформованих поза сферою політичної свідомості, і, з іншого боку, висновків, отриманих в результаті самоаналізу індивідом або групою політичної сфери. Дослідження ж політичної свідомості засобами політичної психології і психології політики характеризується прагненням поєднати аналіз її соціально-політичного змісту та індивідуальних механізмів її функціонування, застосовуючи загально - і соціально-психологічні поняття (потреби, інтереси, орієнтації, настанови тощо), оцінюючи політичну свідомість за допомогою даних, які стосуються інформованості людей щодо політики, характеру їхнього світогляду, системи цінностей тощо.
Цілісне власне політологічне вивчення політичної свідомості в першу чергу становить дослідження її суб`єктів-носіїв динаміки розвитку політичної свідомості і основних її функціональних форм.
З точки зору суб`єкта політичної свідомості у світовій політології виділяють масову, групову та індивідуальну політичну свідомість.
Характеризуючи масову політичну свідомість, Г. Дилигенський визначає її як «сполучення настанов, сформованих поза цією свідомістю (у сфері спеціалізованої ідеологічної і політичної діяльності), і висновків, одержаних внаслідок самостійного аналізу індивідом або групою суспільно-політичної дійсності. Засвоєні у готовому вигляді настанови можуть розглядатись як стереотипи, оскільки їх відрізняють стандартність, підвищена усталеність і необов`язковість логічно раціональної обґрунтованості». Але й настанови (зокрема, маючи високий ступінь стереотипності), і соціально-політичні цінності (ідеї), і «висновки, одержані внаслідок самостійного аналізу», існують у свідомості масового індивіда саме як переконання, система яких і визначає врешті політичні орієнтації як нормативні уявлення людей про відповідні їхнім намагання цілі політичної діяльності та прийнятні для них засоби щодо досягнення цих цілей».
Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства і обумовлює найбільш типові, масові варіанти політичної поведінки.
Найбільш поширений спосіб виявлення масової політичної свідомості - опитування громадської думки з політичних питань. З одного боку - це політичний інститут, що бере участь у здійсненні влади, виступає механізмом прийняття рішень на всіх рівнях життя суспільства, а з іншого - це сукупна думка, яка поділяється різними соціальними спільностями з приводу будь-яких подій, явищ дійсності.
Громадська думка виконує експресивну, контрольну, консультативну і директивну функції, тобто займає певну позицію, дає поради, виносить рішення з приводу певних суспільних питань, регулює поведінку індивідів, спільностей і соціальних установ, підтримуючи або відкидаючи ті чи інші уявлення, норми.
Головними каналами висловлювання громадської думки є референдуми, опитування населення, засоби масової інформації, збори, всенародне обговорення суспільно-політичних проблем, звернення населення з листами, скаргами, пропозиціями до державних органів, народних депутатів тощо. Громадська думка виявляється і вивчається різними державними і приватними інститутами, службами, які використовують сучасну комп`ютерну техніку для обробки й аналізу інформації, що надходить.
Громадська думка містить у собі як справжні, так і помилкові, ілюзорні уявлення про дійсність, які формуються не лише під впливом соціально-економічних і політичних факторів, але й безпосередньо ідеологічних засобів. У зв`язку з тим, що громадська думка - важливе знаряддя боротьби за владу, політична історія дає немало прикладів маніпулювання і обробки його в інтересах певних політичних сил.
Все більший вплив на формування громадської думки справляють засоби масової інформації. Соціологічні дослідження підтверджують, що переважна більшість населення вважає пріоритетними джерелами політичної інформації телебачення й газети. За даними одного дослідження, щоденно 62 проценти американців дивляться телевізор, 70 процентів читають газети, а половина американців назвала телебачення своїм єдиним джерелом інформації.
В Україні засоби масової інформації переживають важкі часи: газетна незалежність виявилася досить умовною, преса втратила одну з своїх важливих властивостей - періодичність, тепер не кожна сім`я може передплатити хоча б одну газету.
В громадській думці ще не склалося чітке відношення до телебачення і радіо. Лише 32% населення України приділяють значну увагу політиці в передачах телебачення. Лише 7-9% мешканців Криму дивляться українське телебачення. А за даними опитування соціологічної служби «Соціс-Геллап» на початку 1996 року 13% громадян України висловилися за отримання більшої кількості інформації. А у 2008 році, згідно з даними Центру О. Разумкова, на запитання «Чи можна про Вас сказати, що Ви постійно слідкуєте за подіями політичного життя України?» відповідь «Ні» надали 54,1% респондентів (!). При цьому повністю довіряють інформації, отриманій в українських ЗМІ лише 8% населення, у той же час повністю не довіряють 13,4% [90].
З урахуванням цього на редакції і журналістів лягає велика відповідальність за правдивість інформації, за попередження можливих негативних дій на громадську думку і свідомість недостатньо виваженою або неправдивою інформацією тощо.
Завдання об`єктивного відображення історії нашого суспільства, процесів державотворення, боротьба з дезінформацією на сторінках преси, протидія використанню засобів масової інформації в особистих і групових егоїстичних інтересах, з метою розпалення міжнаціональної ворожнечі, пропаганди ідей націоналізму, шовінізму, сторонніх цінностей соціально, демократично спрямованої держави, сьогодні особливо актуальні. Бо як свідчать дані опитування соціологічної служби «Социс-Геллап» на початку 1996 року, 40 процентів громадян не бачать для себе цінних можливостей виходу з такого стану. А станом на 1 жовтня 2009 року 81,1% громадян України вважають, що події в країні розвиваються у неправильному напрямі, при цьому 72,4% громадян зазначають, що вони не мають жодного впливу на діяльність органів центральної влади [90].
Увага до громадської думки - найважливіша ознака демократичного суспільства. Однак в умовах панування авторитарно-бюрократичної системи в нашому суспільстві цей інститут був маловпливовим, відсутнім був і ефективний механізм урахування громадської думки. Але з метою виправдання рішень, які приймалися політичним керівництвом, досить часто робилися посилання на громадську думку без її реального вивчення. У чинному законодавстві має знайти закріплення цей політичний інститут, але функціонування громадської думки можливе лише при наявності реальних свобод слова, друку, зборів, маніфестацій і дійового механізму його врахування.
Реформування політичної системи, формування громадянського суспільства різко активізували функціонування громадської думки, що вимагає розробки механізму її врахування і використання в практиці управління. Зважаючи на те, що в політичній свідомості, громадській думці виявляються інтереси людей, важливо доходити відомої узгоджуваності, гармонії між політикою і станом цієї свідомості. Будь-яке політичне рішення приречене, якщо воно входить у конфлікт з домінуючими в суспільстві інтересами, з усталеною політичною свідомістю.
Польський політолог Є. Вятр звернув увагу на можливість виявлення суперечностей між громадською думкою з будь-якої проблеми та здійснюваною політикою. Ця суперечність «має бути усунена і, як правило, усунена за допомогою одного з двох засобів: або шляхом змін у самій політиці, або шляхом ефективного впливу на громадську думку з метою встановлення відповідності між нею і політикою». Спроби реалізувати ці суперечності силовими методами можуть викликати серйозні політичні наслідки.
Групова політична свідомість розглядається як узагальнена свідомість організованих великих і малих груп, пов`язаних із політикою (соціальні класи, національно-етнічні утворення, групи і верстви населення; політична еліта, політична верхівка правлячої партії, групи тиску, лобізм тощо). Така політична свідомість - це сукупність уявлень, які визначають зміст, спрямованість, інтенсивність політичної активності групи. В структурному відношенні особлива увага приділяється політичним позиціям та ідеологічним перевагам, які домінують у груповій політичній свідомості. Найбільш розповсюджений засіб виявлення такої політичної свідомості - аналіз документів політичного характеру, що надходять від тих чи інших груп.
Щодо проблеми формування еліти, то для нашої держави це завдання першорядне, бо становлення громадянського суспільства тільки розпочинається, і від того, як поводитиме себе еліта, багато що залежить. Проте щодо її формування, то ситуація в Україні зараз не відповідає демократичним цінностям. За умов первісного накопичення капіталу вузьким колом осіб, образ влади поєднується в суспільній свідомості не з словом «еліта», а, здебільшого, з словом «мафія». Еліта ж за будь-яких умов - те, що відбирається, формується з певною метою; саме її існування пов`язане з наявністю усталеної системи цінностей, відповідно до яких відбувається «зарахування» до еліти та її можлива оцінка. Наприклад, діяльність нашої сучасної еліти можна оцінювати, виходячи з того, якою мірою вона сприяє утвердженню і розвитку громадянського суспільства та соціальної, демократичної, правової держави. Очевидно, що будь-яка еліта потребує й конкретної, заздалегідь визначеної системи підготовки, пов`язаної із стратегічними завданнями, які перед нею висуваються.