Суттєвим кроком є залучення інститутів громадянського суспільства та представників громадськості до реалізації державної політики щодо протидії корупції. Для цього потрібне посилення впливу інститутів громадянського суспільства на процес прийняття рішень органами державної влади через чітке визначення порядку їх участі та повноважень у заходах протидії та запобігання корупції [106].
Одним із прикладів наслідків неадекватної політики інститутів є діяльність деяких неурядових асоціацій, які переслідують тактику одержання спеціальних привілеїв для задоволення приватних інтересів. Громадянське суспільство може зменшувати рівень демократії в управлінні, якщо його втручання не досить продумане в проекті, або в реалізації. Демократія може постраждати, якщо інститути державної влади недостатньо налаштовані на зворотний зв'язок з громадянським суспільством. Негативні наслідки для демократії тягне асиміляція громадських елементів, які можуть втратити свої задекларовані позитивні можливості щодо стимуляції дебатів та свободи думки. Громадянське суспільство може продукувати або навіть збільшувати структурну нерівність і привілеї, пов'язані з класом, національністю, статтю, релігією та іншими ознаками. Також воно може відображати інтереси вузького прошарку еліти, а громадська діяльність буде потерпати від недемократичних методів, внаслідок браку внутрішньої демократії в громадському секторі.
Однією з причин інституційних деформацій громадянського суспільства в сучасній Україні є залежність неурядових організацій від західних донорів. З одного боку, західна інтелектуальна і фінансова підтримка, що була надана через цілу низку донорських структур для розвитку в Україні інститутів громадянського суспільства, розширення мережі неурядових організацій й удосконалення місцевого самоврядування -- це неоціненний унесок західних країн у формування громадянського суспільства на пострадянському просторі.
Проте не можна заперечувати й негативні аспекти західного фінансування. Як відзначається в дослідженні Фонду «Європа ХХІ», гранти забезпечують громадським організаціям незалежність від місцевої влади, але одночасно ці організації знаходять іншу залежність -- від свого спонсора. Донори визначають суми, терміни виконання проектів та перелік організацій, яким виділяти гроші. Як приклад, є кілька типів грантів для аналітичних центрів: створення чи адаптація методики аналізу процесів, законопроектів тощо; безпосереднє проведення моніторингів, експертиз законопроектів, постанов і рішень влади, що порушують права громадян; моніторинг засобів масової інформації та порушень прав громадян; організація громадських слухань. Це «стимулює» громадські організації прискіпливо шукати порушення прав громадян з боку влади. Таким чином, з одного боку, донори стимулюють громадську активність і сприяють неурядовим організаціям у їхній лобістській діяльності щодо захисту інтересів своїх членів. А, з іншого, донори опосередковано сприяють формуванню негативного образу влади. Основний акцент ґрантодавці роблять на вияв негативів, а не на пошук конструктиву, досягнення консенсусу.
Причиною деформацій інститутів громадянського суспільства також є подекуди низький професійний рівень певної частини їх співробітників і активістів. Частіше «бурхливу» діяльність імітують для заробітків шляхом одержання спонсорської та донорської допомоги. Зрозуміло, про сприяння переходу України до демократії мова навіть не йде. Є неурядові організації, які одним лише фактом свого існування, дискредитують «третій сектор». Іноді деякі з них, «відпрацьовуючи» ґрантову допомогу, проводять «дослідження», моніторинги, громадські кампанії, що не відповідають не тільки елементарним професійним стандартам, але й не мають практичного значення. У той же час ці організації жадають від держави негайного врахування своїх «досягнень» і прийняття владою відповідних рішень.
Частина аналітичних неурядових організацій проводить досить ґрунтовні дослідження у вузьких сферах (комерційне право, боротьба і профілактика онкозахворювань, освіта тощо). Результати їхніх досліджень досить цікаві, проте зовсім відсутні рекомендації. Тобто, такі громадські організації не мають подібного досвіду. Деякі інші неурядові організації, навпаки, звертають увагу на форму презентації своїх матеріалів, однак їхні рекомендації абсолютно неадекватні сучасній ситуації. Наприклад, так було щодо застосування досвіду бразильського «бюджету участі» (формування місцевих бюджетів шляхом громадських слухань) у м. Києві. Проект виявився цікавим, але нереальним в наших умовах. Таким чином, влада не одержала відповідей на поставлені питання, а недержавні організації спрацювали вхолосту.
Проявом деформації громадянського суспільства в Україні є створення самими інститутами громадянського суспільства механізмів протидії штучній політизації неурядових організацій, перетворення у залежні організації від зовнішнього фінансування. Це передбачає розуміння й сприяння з боку державних органів, залучення засобів масової інформації, громадянської освіти та просвіти населення. І нарешті, саме суспільство повинне створити умови, щоб фінансування організацій громадянського суспільства здійснювалося з внутрішніх джерел, а не з-за кордону. За таких умов Україна має можливість уникнути деформацій у становленні громадянського суспільства.
Для подолання деформацій інститутів громадянського суспільства необхідні зусилля та дії усіх суб'єктів, причетних до становлення громадянського суспільства. Їх треба спрямувати на формування відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства. Слід провести чіткий розподіл повноважень та вільний доступ громадян та інститутів громадянського суспільства до органів публічної влади та до участі у процесі прийняття рішень.
Засадами, які можуть сприяти формуванню стабільної взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, є відкритий та збалансований механізм прийняття рішень та прозорість їх прийняття. Також це -- забезпечення ефективного доступу громадян та інститутів громадянського суспільства до повної інформації щодо діяльності та рішень органів державної влади. Зрештою, забезпечення громадського контролю за діяльністю як органів державної влади, так і окремих посадових осіб та їхня підзвітність перед громадянами.
Основним принципом організації влади та розподілу повноважень між її структурними складовими та рівнями має стати дотримання принципу субсидіарності. Одним із засадничих принципів стабільності між владою та інститутами громадянського суспільства є їх активна участь на всіх етапах підготовки, ухвалення та впровадження рішень органів публічної влади. Також необхідністю стає формування системи соціального партнерства та децентралізація надання соціальних послуг.
Запровадити необхідні параметри громадянського суспільства можна при наявності політичної волі керівництва держави. Із власного досвіду громадяни мають зрозуміти важливість підвищення культури діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яка б ґрунтувалася на ліберальних та демократичних цінностях, що важливо в процесі політичної модернізації. Визначальними кроками на цьому шляху можуть бути формулювання національної стратегії сприяння становленню громадянського суспільства. Вона полягає в доопрацюванні та прийнятті законодавчої бази, яка б трансформувала декларативні положення в зрозумілі законодавчі документи та практичні нормативні акти. Інакше громадянське суспільство не зможе повною мірою оцінити свою користь, перспективи діяльності, механізми взаємодії з владними структурами.
Такий шлях є досить довготривалим і починати його необхідно з аналізу політики та правових актів з напрацюванням законодавчої бази та її прийняттям. Необхідним також є створення спеціального владного органу вищого рівня для реалізації політики уряду щодо сприяння становленню громадянського суспільства. Проведення широкої кампанії консультацій з організаціями громадянського суспільства й напрацювання угоди між урядом і громадськими інститутами, де визначаються взаємні права та відповідальність сторін за розвиток держави, надання доступу організацій громадянського суспільства на конкурентних конкурсних засадах для реалізації державних соціальних та гуманітарних програм поряд з бюджетними організаціями. Лише у випадку створення системних умов існування громадянського суспільства воно стане чинником вирішення поточних завдань.
Інституціоналізація громадянського суспільства як процес, що визначається розвитком кількісно-якісних ознак у формуванні інститутів, соціально-політичною мобілізацією та громадянською участю в плані поширення демократичних цінностей і норм, становить значний інтерес для науковців з точки зору чинника формування демократичної політичної стабільності. Розвиток інституціоналізованого громадянського суспільства, що триває в Україні, будучи визначальною ознакою й метою політичної модернізації, детермінує забезпечення демократичної політичної стабільності як системи зв'язків між різноманітними політичними суб'єктами, якій властива демократична цілісність і функціональна дієздатність.
Вирішення даної теоретичної і практичної проблеми має задовольнити існуючу суспільну потребу в пошуку механізмів і напрямків демократичного стабілізаційного потенціалу громадянського суспільства як рівноправного партнера політичних інститутів, зокрема, держави. Адже за роки незалежності в сучасній Україні приділено значну увагу дослідженню теоретичних і прикладних аспектів формування інститутів громадянського суспільства, яке є основою держави, а його становлення відбувається з утвердженням останньої, але комплексне дослідження його демократичної стабілізаційної здатності поки що залишалося поза увагою науковців. Відсутність певних теоретичних підходів гальмує подальший демократичний розвиток політичної системи, її інститутів та не сприяє встановленню стабільності, яка є вкрай важливою для всіх сфер життєдіяльності суспільства.
Вітчизняна політична наука має давати відповіді на такі гострі суспільні питання, тим самим вона буде виконувати своє безпосереднє призначення. Невиконання державними інститутами своїх безпосередніх функцій по забезпеченню соціально-економічного, духовного розвитку суспільства, політичні дисфункції призвели до руйнівних процесів уже здобутих демократичних досягнень. Уникненню їхнього загострення мають посприяти подальші дослідження різних аспектів проблеми громадянського суспільства і його провідній ролі в підтримці функціональності політичної системи.
Розділ 3. Політична культура як чинник демократизації держави і суспільства
У процесі формування і розвитку громадянського суспільства та соціальної демократичної, правової держави в сучасній Україні надзвичайно важливого значення набувають політична свідомість і політична культура. Дослідження їхньої ролі й особливостей є найважливішою умовою формування ефективної політики, спрямованої на розв`язання основних завдань, які стоять сьогодні перед державними інститутами та громадянським суспільством. Велика кількість прогресивних політичних рішень, законів і програм залишаються невиконаними, оскільки не проходять політичної експертизи і, зокрема, не враховують існуючий рівень політичної свідомості та політичної культури населення. Зазначена ж якість суспільства і держави можлива за умови, коли найширші верстви населення усвідомлять і сприймуть необхідність їх формування як свій безпосередній громадянський обов`язок. Тільки тоді вони зможуть захищати і розвивати новий рівень життя.
Водночас громадянське суспільство, з одного боку, розкріпачує людину, робить її вільною у своєму волевиявленні, економічних уподобаннях, а з другого, диференціює людей, розвиває соціальну нерівність. Подолати цю суперечність можна лише шляхом розвитку політичної свідомості та політичної культури, консенсусу між різноманітними політичними інститутами.
В умовах громадянського суспільства, ринкових відносин різко підвищується попит на інтелект, культуру громадян. Лише завдяки їм якнайповніше реалізується конкретна особистість, з`являються нові інститути громадянського суспільства, де громадянин може реалізувати свої докорінні інтереси, потреби тощо. А це, в свою чергу, зміцнює державу, її політичні інститути.
Громадянське суспільство розширює правовий статус особистості, для реалізації якого потрібно формувати політичну свідомість і культуру, щоб громадянин усвідомив не лише свої права, а й обов`язки, та докладав певні зусилля для їх практичної реалізації. Громадянське суспільство формує владні політичні інститути, засновані на повазі до людини. Воно вимагає й від громадянина певної поваги до влади, а це потребує культури, свідомості.
У змістовному відношенні більшість дослідників розглядають політичну свідомість як багатопланове, неоднорідне, «пульсуюче», внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, що в загальній формі відображає ступінь знайомства суб`єкта з політикою і раціонального до неї відношення.
У гносеологічному плані політична свідомість тісно пов`язана з іншими основоположними політологічними поняттями та категоріями, а саме: з політичною культурою - генетично політична свідомість є її похідним, вищим рівнем і одночасно, в розвинених формах політичної культури, її стрижневим компонентом; з політичною поведінкою (політична свідомість виступає як раціональна основа суб`єктивних механізмів такої поведінки); з політичною системою суспільства - політична свідомість є її суб`єктивним фундаментом, людською основою.
Традиційне розуміння політичної свідомості ще не так давно зводилося до того, що це одна з форм суспільної свідомості, яка характеризується відносною самостійністю, отже специфічними структурами та функціональними характеристиками: це активне, творче усвідомлення суб`єктами політики сфери політичної дійсності, перш за все, політичних проблем, інтересів і цінностей, які виступають як сукупність відповідних політичних знань, уявлень і оцінок, система духовних засобів відношення соціальних суб`єктів до сфери політики, а також до свого місця і ролі в політичному житті.