Досвід європейських країн свідчить про те, що громадянське суспільство є рівноправним партнером держави у процесі розробки, прийняття і впровадження політичних та інших рішень. Таку партнерську взаємодію закріплюють відповідні документи, що встановлюють повноваження і відповідальність сторін. Уперше юридично закріпили відносини громадян і держави у Великобританії наприкінці 1990-х років ХХ ст., де з'явилися перші три документи, що затвердили відповідальність сторін. Після цього таку практику почали застосовувати інші молоді демократичні країни. В Естонії, наприклад, було розроблено документ під назвою «Урядова Концепція розвитку громадянського суспільства», у Хорватії - «Урядова програма співпраці», у Канаді - «Угода», в Угорщині - «Урядова стратегія співпраці з громадським сектором», у Данії - «Хартія взаємодії між данськими волонтерськими, громадськими організаціями і публічним сектором», а у Франції - «Хартія неурядових організацій» [79, c. 307-309].
Аналогічні документи щодо співпраці урядового і громадського секторів стосовно боротьби з бідністю були розроблені у Німеччині. Документи про співпрацю розроблялися та приймалися і на рівні Європейського Союзу «Біла Книга Урядування ЄС» з метою забезпечення оптимального використання інституцій Євросоюзу і підвищення участі громадянського суспільства в моніторингу та процесі прийняття рішень цими інституціями.
Документи щодо партнерської взаємодії, як правило, встановлюють взаємно визнані принципи й правила співпраці між державою і громадським сектором. Вони визначають напрямок і структуру майбутньої співпраці, встановлюють інституційні рамки підтримки, формулюють основи процесів моніторингу, перевірки й звітності, що мають підсилювати відповідальність і рішучість у виконанні завдань. На відміну від законів і договорів, документи щодо партнерської взаємодії в більшості держав не є жорсткими юридичними зобов'язаннями для сторін. Але їхня практична цінність є надзвичайно високою, враховуючи високу відповідальність публічного процесу укладення угоди. Це допомагає зблизити позиції державного і громадського секторів у переговорному процесі, від чого виграє суспільство. Дієвості такому документу додають інтенсивні і широкі кампанії обговорення ролі, змісту, механізмів та інструментів впровадження. Сам процес підготовки та ухвалення документів часто стає більш важливим, аніж сам документ, бо навкруги нього відбувається широка дискусія і формулюються спільні пріоритети.
Посиленню ролі громадянського суспільства сприяє правове підґрунтя, що дозволяє будувати цивілізовані взаємостосунки між громадськістю і державою. Ініціатором укладання політичних угод, що мають сприяти налагодженню взаємодії може бути громадянське суспільство, або ж, як у Хорватії й Угорщині - державні органи влади. Зміст такого документу може бути докладним, як в Естонії, або схематичним, як у Великобританії. Цілі - загальними або конкретними. На нашу думку, успіх і плідність таких угод, перш за все залежать від рівня взаємної довіри та послідовності дій як державного сектору, так і громадянського суспільства.
Корисним для України можна вважати й досвід Естонії, яка досягла особливого успіху в залученні громадян до публічної сфери. Вона однією з перших серед пострадянських країн розробила та прийняла на загальнодержавному рівні Концепцію Розвитку громадянського суспільства. Модель співпраці громадських структур та уряду, яка викладена в цій Концепції, сьогодні визнається однією із найдієвіших і прогресивних в Європі. Виконуючи роль рамкової угоди, Концепція містить положення, які чітко регулюють взаємодію громадських організацій Естонії та органів державної влади всіх рівнів, зокрема, щодо формування публічної політики, встановлення пріоритетів та залучення ресурсів для кооперації.
Концепція розвитку громадянського суспільства в Естонії - це документ, підготовлений за ініціативою неприбуткового сектору, який детермінує компліментарність ролей влади і громадського сектору, визначає принципи їхньої кооперації, сфери взаємних інтересів, механізми регуляції, формування та впровадження публічної політики, а також розвиток громадянського сектора. Громадські організації в Естонській моделі співпраці представлені асоціацією (форумом) під назвою «Круглий стіл естонських організацій громадянського суспільства». Основними принципами та цінностями кооперації, які виділяються у Концепції, є активне громадянство, участь, повага, партнерство, відповідальність, незалежність, рівність, стійкий та збалансований розвиток.
Таким чином, аналіз особливостей функціонування інститутів громадського суспільства у демократичних країнах надає підстави вважати, що громадянський сектор та його організації відіграють важливу роль у демократичній політичній системі та державному управлінні. Громадські структури сприяють зростанню зайнятості і надають допомогу людям, чиї потреби не може задовольнити держава або приватний сектор. Активна громадська позиція більшості громадян, їхня участь у суспільному житті вказують на підтримку і суспільну довіру по відношенню до громадського сектора. Вплив інституціоналізованого громадянського суспільства на забезпечення демократичної політичної стабільності реалізується за допомогою механізму демократичних форм громадянської участі, а саме, реалізації громадянського контролю, експертизи, моніторингу, обговоренню, слуханням тощо. Розвиток індивідуальних і колективних незалежних громадських ініціатив стає головним інструментом стабільного розвитку політичної системи і громадянського суспільства. Це створює вагому базу для переходу до свідомої і конструктивної альтернативи, здатної стимулювати процес зміцнення громадянського суспільства і налагодити діалог з державою по життєво важливим проблемам, актуальним саме для цього етапу, і цього суспільства.
Сучасна практика формування громадянського суспільства і подальшого розвитку його інститутів свідчить про наявні деформації, що супроводжують даний процес. Спостерігається взаємна недовіра між інститутами держави, підприємницькими структурами і, в цілому, інститутами громадянського суспільства, яка виявляється у відчуженості та радикальних протистояннях, замість солідарної відповідальності за стан суспільства. Не сприяє ефективності інститутів громадянського суспільства їхній слабкий вплив на повсякденні процеси, що визначаються низьким рівнем участі громадян, приватної благодійності тощо.
Загалом спостерігається порушення співвідношення функцій інститутів громадянського суспільства, які відображають основні напрями їхнього впливу на суспільно-політичне життя. Це можна підтвердити такими прикладами. По-перше, громадянське суспільство є засобом самовираження індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об'єднання вирішують самостійно або на рівні органів місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій. По-друге, інститути громадянського суспільства є гарантією непорушності особистих прав громадян, дають їм упевненість у своїх силах, слугують опорою в можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» -- невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона здатна до співробітництва й активних дій. По-третє, вони впорядковують та надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, -- і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади. По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протистоянні з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс бути почутою представниками влади [233, с. 456].
На наш погляд, серед неодмінних умов, які б дозволяли інститутам громадянського суспільства виконувати свої функції й інтегрувати суспільство, можна виділити наступні. Це -- визначеність цілей діяльності й своїх функцій та необхідна інтеграція інституту в політичну, соціокультурну, ідеологічну структури суспільства. Такий підхід забезпечить, з одного боку, формально-юридичну основу діяльності й певну легітимність інституту, а з іншого боку -- дозволить здійснювати контроль над інституціональними видами діяльності.
При порушенні цих умов діяльність інститутів громадянського суспільства набуває дисфункціонального характеру, тобто порушується взаємодія зовнішнього середовища й інституту громадянського суспільства щодо реалізації головної функції останнього -- задоволення конкретних суспільно-політичних потреб. Зокрема, якщо в процесі соціально-політичних змін, особливо в кризові періоди розвитку суспільства, втрачається ясність мети або проявляється невизначеність функцій, то падає авторитет даного інституту, а його діяльність взагалі стає дисфункціональною. Прикладом може бути діяльність одиничних інститутів громадянського суспільства в колишньому СРСР, які були повністю одержавлені та перестали діяти відповідно до об'єктивних потреб і встановлених цілей, їх громадські функції відійшли на другий план, а державні -- стали визначальними.
Така тенденція в науковій літературі визначається як інституціональне викривлення або деформація. Під деформацією розуміють таку інституціональну форму, яка не відповідає функціональній природі інститутів і деструктивно впливає на інституціональну систему в цілому. Деформація -- це більше, ніж звичайна недосконалість або неефективність інституту. Збої в ефективності інституту, що відбуваються внаслідок деформацій, варто відрізняти від таких зовнішніх і випадкових факторів, що викликають тимчасові проблеми; протиріч і конфліктів, внутрішньо властивих інституціональній системі; нерозвиненості становлення інституту [124, с. 89].
На відміну від цих факторів, вираженням інституціональних деформацій є серйозні й довгострокові зміни або знаходження іншої, не властивої інституту функції, або прийняття форм далеких для даного інституту. Оскільки нові інститути виникають із наявного інституціонального середовища, джерело деформацій найчастіше лежить у накладенні нових уявлень на старі інститути й традиції.
Інституціональні деформації мають місце при кожному типі політичного режиму, але лише у вільно організованій інституціональній системі, у результаті масштабних реформ виникає небезпека системних дисфункцій, накладення інституціональних деформацій. Яскравою демонстрацією деформації всієї інституціональної системи можуть служити приклади країн Центральної Африки або Латинської Америки, де багато сучасних інститутів, накладені на архаїчні традиції місцевих культур, що стримує їх функціонування у повному обсязі. Системними деформаціями, викликаними значними історичними потрясіннями, страждає й інституціональна система України.
Деформація будь-якої окремої ланки в інституціональній системі суспільства породжує ланцюгову реакцію викривлень, які, зрештою, здатні зруйнувати всю систему. Одним із виражень цього інституціонального розпаду є криза довіри. Змістовно криза довіри -- це криза системних зв'язків, коли інститути і норми соціального життя й поведінки втрачають свою дієвість і значення. Саме кризою довіри до всіх інститутів, а особливо, до держави, відзначена сучасна соціально-політична система в Україні, яка має нестійкість та нестабільність соціально-політичних зв'язків.
Її інституціональне середовище характеризується кризовим станом. Це, по-перше, поглиблення розходжень між декларованими цілями реформування суспільства та реальною практикою реформ. По-друге, моделі соціально-економічної поведінки, які реалізуються, входять у протиріччя з інституційними установками та традиційними для нашого суспільства нормами. По-третє, знижується вплив інституційних установлень не тільки на господарчу діяльність суб'єктів, але й на повсякденне життя людей, які все менше сподіваються на підтримку та захист відповідних інститутів, що й підтверджується даними соціологічних моніторингів [81]. На запитання: «Чи звертались Ви за останні 12 місяців до вказаних установ чи організацій щодо розв'язання ваших особистих проблем, та якою мірою Ви задоволені їх розв'язанням?», маємо такі відповіді. Понад 90 % населення не зверталися за допомогою до міліції, суду, прокуратури, адвокатів, та до місцевих державних адміністрацій [370, с. 16].
Виділимо декілька наявних чинників, які викликають інституціональні деформації у процесі розвитку громадянського суспільства. Таким прикладом є включення із зовні нового інституту в уже сформовану інституціональну структуру. Незалежно від його функціональної ефективності, він радикально змінює інституціональне середовище: витісняє колишні інститути, що відповідали за схожі функції, змушує інші змінити свої звичайні й виробляли нові функції. При впровадженні навіть одного інституту змінюється вся інституціональна система. При цьому є небезпека розбалансувати всю систему, якщо його вплив є занадто істотним або, навпаки, якщо інститут не інтегрується в цю систему, створюючи розриви в соціальних відносинах. Зворотна небезпека полягає в тому, що, адаптуючись до наявних соціальних відносин, сам інститут змінює свою функцію або структуру елементів, успадковує функції або структури інститутів, які він замінює. Зрозуміло, щоб органічно вмонтувати в систему новий інститут, потрібен комплекс організаційно-правових і політичних дій, велика інформаційно-просвітницька робота щодо його ролі та місця в системі інститутів громадянського суспільства. Прикладом такого розвитку є інститут приватної власності, який конституційно запроваджено в Україні. Інституціональну деформацію в ньому створив інститут тіньової економіки, який, за різними оцінками експертів, охопив 40-60% усієї економіки [90]. Його проявами стали криміналізація капіталу, ухилення від сплати податків, не фіксована заробітна платня, корумпованість чиновників, відмиванням капіталів за кордоном. У результаті введення приватної власності не призвело до зростання ефективності економіки, укріплення фінансової системи, зростання якості і конкурентоспроможності товарів українських виробників.
Проблеми модернізації України та більшості країн, що розвиваються, пов'язані з випробуванням саме цієї моделі. Нові інститути, накладаючись на архаїчну культуру, не породжують нової індустріальної системи, а стають слабко інтегрованими елементами наявної патерналістської. Великий розрив між транзитними й сучасними інститутами практично не дає змоги адаптувати й вмонтувати сучасний інститут у традиційну культуру. Прикладом цього є необхідність і водночас неможливість забезпечення демократичної участі й представництва інтересів громадян, відсутність зворотного зв'язку між державними інститутами і громадськістю. Причиною цього є низька ефективність механізмів і рівня культури та відповідальності політиків перед електоратом про свою діяльність. Після виборів народний обранець часто не виконує взятих на себе зобов'язань, тому що відсутній діючий механізм громадського контролю. Інша причина полягає у високому ступені маніпулювання виборчим процесом. За недостатністю дієвих демократичних й політичних інститутів й загальною відсутністю інтересу до політики, український електорат схильний задовольнятися мінімальною інформацією й мінімальними вимогами до політика. Саме це дає простір для застосування політичних технологій, здатних значною мірою формувати й змінювати переваги виборців. Політичні технології покликані допомогти виборцеві одержати інформацію про кандидатів і обґрунтувати їхній вибір. Насправді ж, політики використовують недолік інформації на свою користь і дозволяють спотворювати реальний стан речей. Рекламний ресурс, приваблюваний політичними технологіями, не дуже корелюється із природою громадського представництва. Успіх на виборах стає залежним від корпоративних інститутів, тому функції народного представництва легко витісняються в багатьох депутатів завданнями корпоративного лобізму.